Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 9)
— Ти з ким підеш на вечірку до Синтії?
Вона ніби напитувала серйозну сварку. Добре, що ми вже під’їжджали. Лімузин повернув на стоянку на Кровн-офіс-роу.
— Ну, не знаю. Поки ще не вирішила, може, з жабеням Кермітом або зі Шреком, якщо він матиме для мене час.
— Ґідеон хотів піти туди зі мною, — заявила Шарлотта, допитливо заглянувши мені в обличчя. їй вочевидь кортіло дізнатися, як я на це зреагую.
— Дуже мило з його боку, — щиро мовила я і посміхнулася.
Це було легко зробити, адже глибоко в серці все, що стосувалося Ґідеона, я для себе вирішила.
— Навіть не знаю, чи зможу я пристати на його пропозицію… — Шарлотта зітхнула, але погляд її залишився таким же допитливим. — Він напевно почуватиметься не в своїй тарілці серед цієї дрібноти. Ґідеон і так частенько нарікає, що мусить терпіти наївність та незрілість деяких шістнадцятирічок…
На мить мені навіть здалося, що її слова можуть бути правдою, а не те, щоб вона хотіла мене позлити. Але коли й так, я нізащо не подарую їй насолоди допекти мені до серця.
Я кивнула, сповнена співчуття:
— Добре, що він буде в товаристві такої дорослої та поміркованої дами, як ти, Шарлотто, а якщо йому цього мало, він завжди може погомоніти з містером Дейлом про згубні наслідки юнацького алкоголізму.
Машина загальмувала й зупинилася на спеціально відведеному для неї місці, просто перед будинком, де ось уже кілька століть розташовувалася штаб-квартира Ложі Вартових.
Водій вимкнув двигун, і містер Марлі одразу вистрибнув із переднього сидіння. А проте я випередила його і відчинила свої дверцята раніше за нього. Тепер я дуже добре розуміла, як почувається королева. Навіть вийти з машини не може сама, бідолаха.
Я схопила наплічник і вилізла з лімузина, злегковаживши простягнуту руку містера Марлі. Потім, намагаючись говорити якнайвеселіше, сказала:
— А зелений — це, так би мовити, колір Ґідеона.
Ха! Шарлотта і не ворухнулась, але в цьому раунді перемога залишилася за мною, це вже напевно. Я відійшла на кілька кроків і, переконавшись, що мене ніхто не бачить, дозволила собі переможно посміхнутися.
На сходах до дверей штабу Вартових на осонні грівся Ґідеон. Отакої! Я з головою поринула у пускання шпичок Шарлотті і навіть не спромоглася роззирнутися. Дурне марципанове серце в моїх грудях не знало, чи стиснутися йому від образи, чи закалатати від радості. Угледівши нас, Ґідеон підвівся й обтрусив свої джинси. Сповільнюючи кроки, я гарячково міркувала, як же мені все-таки триматися. Моя нижня губа так тремтіла, що варіант «привітно й водночас байдуже» відпав сам собою.
На лихо, варіант «холодна й зраджена» теж відпадав — так-бо мені кортіло впасти в його обійми. Тому я прикусила зрадницьку губу і напустила на себе якнайбуденніший вигляд.
Підходячи до будинку, я радо помітила, що Ґідеон теж покусує нижню губу і взагалі погано дає собі раду з хвилюванням. Він був неголений, а його темних кучерів ніби і не торкався гребінець, у кращому випадку він пригладив їх рукою. Але навіть такий Ґідеон мене знову причарував.
Не знаючи, на яку ступити, я зупинилася просто перед входом, і на кілька секунд ми зустрілися очима.
Потім він перевів погляд на сусідній будинок і кинув мені байдуже: «Привіт!»
Я так і не зрозуміла, до кого він звернувся, а тим часом Шарлотта проскочила повз мене і піднялася сходами до дверей. Вона оповила шию Ґідеона і поцілувала його в щоку.
— Привіт, привіт! — защебетала вона.
Варто визнати, це було куди елегантніше, ніж моє тупе стояння і дурний погляд. Та містер Марлі поставив мою поведінку за раптове запаморочення, бо запитав:
— Дозвольте понести ваш наплічник, міс?
— Ні, дякую, все гаразд.
Я змусила себе зрушити з місця, поправила наплічник і пішла далі. Замість відкинути назад волосся і нагородити Ґідеона й Шарлотту крижаним поглядом, я насилу видерлася сходами, наче старий овочевий равлик. Може, ми з Леслі справді передивилися романтичних фільмів?
Але Ґідеон пропустив Шарлотту вперед і взяв мене за руку. — Ми можемо хвильку поговорити, Ґвен? — запитав він. Від полегшення мої коліна мало не підломилися.
— Звісно.
Містер Марлі нервово переступив з ноги на ногу.
— Ми трохи запізнюємося, — промимрив він, і вуха його спалахнули.
— Він має рацію, — посміхаючись прощебетала Шарлотта. — Ґвен перед елапсуванням має ще відвідати урок, а ти ж сам знаєш, який буває Джордано, коли його змушують чекати.
Не уявляю, як вона це робить, але її дзвінкий сміх звучав вельми природно.
— Ґвен, ти йдеш?
— Вона буде на місці за десять хвилин, — сказав Ґідеон.
— Може, ти трохи зачекаєш? Джордано…
— Я сказав, десять хвилин! — інтонація Ґідеона сягнула за межі ввічливості, й містер Марлі, певно, неабияк злякався. Та й я, правду кажучи, теж.
Шарлотта знизала плечима.
— Як хочеш, — сказала вона, відкинула назад волосся і пройшла вперед. Якраз вона вміла це робити, як ніхто інший.
Містер Марлі рвонув за нею.
Вони зникли за дверима, але Ґідеон, здавалося, забув, що мав намір сказати. Він знову влип очима в безглуздий будинок навпроти і стояв так, потираючи потилицю, ніби в нього защемило нерв. Аж тут ми одночасно зітхнули.
— Як твоя рука? — спитала я, а Ґідеон тієї ж миті кинув:
— Як справи?
І ми обоє мимоволі посміхнулись одне одному.
— Моя рука як у батька за пазухою.
Нарешті він глянув на мене. О Боже! Ці очі! Мої коліна враз затремтіли, і я тішилася, що цієї миті поблизу нема містера Марлі.
— Ґвендолін, ти не уявляєш, як мені шкода. Я був дуже… безвідповідальний. Ти не заслуговуєш такого поводження, — він мав такий нещасний вигляд, що я насилу могла це стерпіти. — Учора ввечері я разів сто набирав тебе, але твій телефон увесь час був зайнятий.
Я тим часом обмірковувала питання, чи не варто скоротити промову і прямо зараз стрибнути в його обійми. Але Леслі мене застерігала від швидкої капітуляції. Тому я лише очікувально скинула брову.
— Я не хотів зробити тобі боляче, будь ласка, повір, — його голос звучав хрипко та серйозно. — Учора ввечері ти була така зажурена і розчарована.
— Ну, не так усе погано, — тихо мовила я. Гадаю, таку брехню можна вибачити. Маю ж я якось помститися йому за ріки сліз і бажання померти від сухот. — Я була просто… мені було прикро… — Гаразд, оце вже перебільшення століття! — …дізнатись, що ти всього лише грав свою роль: поцілунки, освідчення… — Я зніяковіла.
Зараз він був ще більш розтоптаний, якщо взагалі таке було можливо.
— Обіцяю: це більше не повториться.
Про що це він? Що не повториться? Щось вже я не доберу.
— До того ж тепер, коли я все знаю, у тебе все одно нічого не вийде, — сказала я дещо жвавіше. — До речі, між нами кажучи, цей план все одно був відстійний. Закоханих людей аж ніяк не легше обдурити, навіть навпаки! Через усі ці гормони годі передбачити, що закоханий зробить наступної миті. Я, власне, найкращий тому приклад.
— Але в ім’я кохання люди деколи зважуються на таке, що неможливо було б за інших умов. — Ґідеон підніс руку, буцімто щоб погладити мене по щоці, але потім знову опустив її. — Коли любиш, коханий для тебе — найважливіша людина у світі.
Якби ми не були знайомі раніше, я б повірила, що він ось-ось заллється сльозами.
— Закоханий приносить жертву… Це, напевно, і мав на увазі граф.
— А мені-от здається, що граф узагалі не знає, що меле, — заперечила я. — Якщо тобі цікава моя думка, я скажу: в коханні він тямить так собі, а його знання жіночої психології просто-таки… жалюгідні!
Обличчя Гідеона осяяла посмішка.
— Може, ти й маєш слушність, — він глибоко зітхнув, наче з грудей йому щойно спав камінь. — Хай там як, а я радий, що ми все з’ясували. Ми ж залишимося друзями, правда?
Що-що?
— Друзями? — відлунила я і відчула, як у роті в мене пересохло.
— Друзями, що можуть одне одному довіряти і можуть одне на одного покластися, — уточнив Ґідеон. — Мені справді важливо, щоб ти мені довіряла.
Спливло кілька секунд, поки до мене дійшло, що в цій розмові ми з ним якось опинилися по різні боки. Ґідеон намагався сказати мені зовсім не «вибач мені, прошу, я кохаю тебе», а «давай залишимося друзями», — але ж будь-який дурень розуміє, що це дві абсолютно різні речі.
Отож Ґідеон зовсім не був у мене закоханий.