Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 11)
Я здивовано витріщилася на нього. Зазвичай цілий шлях я йшла із зав’язаними очима, бо Вартові не бажали, щоб я запам’ятала, де саме стоїть хронограф. Адже цей прилад міг переносити мене й Ґідеона в минуле, і члени Ложі боялися, що я зможу вкрасти його та використовувати самостійно.
Втім, усе це була нісенітниця. По-перше, мені просто страшно було дивитись, як цю штуку пускають у хід (адже для цього брали нашу кров!). А по-друге, я й гадки не мала, як працюють і навіщо потрібні всі ці незліченні коліщатка, ручки і скриньки.
Але коли йшлося про хронограф, а особливо можливість його вкрасти, Вартові були ще ті параноїки.
Гадаю, річ у тому, що колись хронографів було два. Та сімнадцять років тому моя кузина Люсі та її коханий на ім’я Пол, номери Дев’ять і Десять у Колі дванадцяти мандрівників у часі, накивали п’ятами, прихопивши з собою один із хронографів.
Навіщо вони зважились на цю крадіжку, я досі не з’ясувала, та й взагалі почувалася так, ніби блукаю в пітьмі — таємниці навколо мене з’являлися, як гриби після дощу, а розгадок ставало чимраз менше.
— Мадам Россіні, до речі, наказала тобі передати, що для бальної сукні вона все ж таки підібрала тобі іншу тканину. На жаль, я забув колір, але вигляд у ній ти, без сумніву, матимеш просто чарівний, — містер Джордж хихикнув. — Хай там Джордано і намагається переконати мене в тому, що у вісімнадцятому столітті на тебе чекає один провал за іншим через твою цілковиту нетактовність.
Моє серце зупинилося. На цьому балу я буду разом із Ґідеоном, але у мене в голові не вкладалося, що вже завтра я зможу любісінько танцювати з ним менует, нічого при цьому не розбивши або не розтрощивши на шматочки. Його ногу, наприклад.
— До чого, власне, такий поспіх? — запитала я. — Чому цей бал конче має відбутися завтра за нашим часом? Чому ми не могли почекати кілька тижнів? Так чи інакше, він все одно відбудеться того самого дня 1782 року, і байдуже, з якого саме дня ми туди прибудемо, хіба не так? — Навіть до проблеми з Ґідеоном я замислювалася над цим питанням.
— Граф Сен-Жермен вирахував часові проміжки в сьогоденні, через які ви мусите відвідувати його, — сказав містер Джордж і пропустив мене вперед на кручені сходи.
Що далі та глибше пробиралися ми підземним лабіринтом, то дужче тхнуло гнилизною. Зі стін уже зникли картини, і хоча всюди, куди ми потрапляли, давачі автоматично вмикали світло, вже через кілька метрів коридори, що розбігалися праворуч і ліворуч, поринали в цілковиту темряву. Кажуть, ніби не одна людина заблукала в цих переходах, а багато хто з них за кілька днів вибирався на світ Божий десь в іншому кінці міста. Так кажуть.
— Але
Містер Джордж замість відповісти лише глибоко зітхнув.
— Тобто, якщо ми зробимо перерву тижнів на два, граф все одно нічого не помітить, правда ж? — сказала я. — Він сидить там, у 1782-му, і його час спливає аж ніяк не повільніше. А я тим часом спокійно вивчила б усі ці дурні менуети чи навіть запам’ятала б, хто захопив Ґібралтарську протоку й чому. — Про Ґідеона я вважала за краще промовчати. — Тоді нікому не доведеться за мене боятися, ніхто не перейматиметься, що я зганьблюся на цьому балі та своєю поведінкою викажу, що прибула з майбутнього. То чому ж граф аж так бажає, аби цей бал відбувся для мене саме завтра?
— Ай справді, чому? — пробурмотів містер Джордж. — Таке враження, що він тебе боїться. Боїться тебе і, можливо, тих відомостей, які ти змогла б здобути, якби мала більше часу.
Ми вже майже досягли старої алхімічної лабораторії. Якщо я правильно запам’ятала дорогу, то вона прямо за наступним поворотом. Я сповільнила крок.
— Боїться? Мене? Та цей чувак мало не задушив мене, не торкнувшись при цьому навіть пальцем. До того ж він уміє читати думки, а отже, чудово розуміє, що я страшенно боюся його. А не навпаки.
— Він тебе душив? Без жодного дотику?
Містер Джордж здивовано завмер.
— Ґвендолін, люба, чому ти не розповіла про це раніше?
— А ви б мені повірили?
Містер Джордж почухав свою лису потилицю і вже відкрив ро га, збираючись відповісти, аж тут залунали кроки і рипнули, зачиняючись, двері. Містер Джордж, вочевидь, злякався, він потягнув мене далі, ми повернули за ріг, за яким щойно почувся шум, і похапцем витягнув з кишені піджака чорну пов’язку.
До нас стрімко наближався сам Фальк де Віллерз. Він був дядьком Ґідеона і Магістром Ложі Вартових. Він лише посміхнувся, угледівши нас.
— Ага, ось і ви, нарешті. Бідолаха Марлі вже телефонував нагору, питаючи, куди ви завіялись, і я подумав, що час і мені подивитися, чи все з вами гаразд.
Містер Джордж зняв із моїх очей пов’язку, я примружилась і протерла очі, але ця показова вистава нікого не цікавила, Фальк де Віллерз навіть не дивився в мій бік. Він відчинив двері до кімнати з хронографом — то була стара алхімічна лабораторія.
На кілька років старший за мою маму, Фальк мав просто розкішний вигляд, як і всі де Віллерзи, яких мені випало бачити. Він нагадував мені дужого ватажка вовчої зграї. Його пишне волосся вже посріблила сивина, підкреслюючи яскравий блиск бурштинових очей.
— Бачите, Марлі, ніхто не заблукав, — сказав він зумисне жваво, звертаючись до містера Марлі, який сидів у кімнаті на стільці, але, побачивши нас, підскочив і заходився нервово розминати пальці.
— Я просто… я думав, що з огляду на безпеку… — затинався він. — Прошу, вибачте мені, пане…
— Ми дуже вітаємо таке серйозне ставлення до своїх обов’язків, містере Марлі, — похвалив містер Джордж.
А Фальк запитав:
— Де містер Вітмен? Нас запросили на чай до декана Сміта, я хотів підкинути його на своїй машині.
— Щойно вийшов, — пояснив містер Марлі. — Дивно, що ви не зустріли його дорогою.
— Ох, тоді я покваплюся, — може, наздожену його. Томасе, ти йдеш?
Містер Джордж мигцем подивився в мій бік і кивнув.
— А з тобою, Ґвендолін, ми побачимося завтра. На підготовці до великого балу. — Уже біля дверей Фальк обернувся і ніби мимохідь додав: — До речі, передавай привіт мамі. Як вона, все гаразд?
— Мама? Атож, усе гаразд.
— Радий чути, — з мого погляду він, певно, зрозумів, що це питання ще дужче збило мене з пантелику, тому він докинув: — Мати-одиначка, змушена працювати, аби прогодувати сім’ю, їй не позаздриш. Тому я радий чути, що в неї все добре.
Тепер я взагалі перестала розуміти, куди він гне.
— Втім… може, вона вже не одна? Ґрейс приваблива жінка і напевно зустрічається з чоловіками, можливо, має постійного кавалера…
Фальк вичікувально дивився на мене, але я лише насупилась. Тоді він скинув оком на наручний годинник і вигукнув:
— Отакої! Як пізно! Тепер мені справді час іти.
— Це було питання? — уточнила я, коли двері за Фальком захряснулись.
— Так, — хором відгукнулися містер Джордж і містер Марлі, а містер Марлі миттю побуряковів.
— Гм… Гадаю, він хотів з’ясувати, чи є у неї кавалер, — пробурмотів він.
Містер Джордж засміявся:
— Фальк має рацію. Якщо наш Рубін хоче трохи побути тут увечері, нам варто не гаючись послати її в минуле. Ти який рік обираєш, Гвендолін?
Відповідно до нашого з Леслі Грандіозного Плану я якнайбайдужішим тоном відповіла:
— Та байдуже. Певно, 1956-й… Це ж 1956-го підвал очистили від щурів, і в ньому стало навіть трохи затишно. — Про те, що цього затишного і «безпацючого» року я зустрілася зі своїм дідусем, я, звісно, промовчала. — Там у мене не трусились жижки і я змогла навіть повчити французькі слова.
— Гаразд, — сказав містер Джордж. Він розгорнув пухкий журнал, а містер Марлі відсунув товстий настінний килим, що приховував надійний сейф із хронографом.
Марно я намагалася зиркнути через плече містеру Джорджу, поки він гортав сторінки, бо його широка спина затуляла журнал.
— Отож погляньмо, це було 24 липня 1956-го, — промовив містер Джордж. — Увесь час ти перебувала там і лише о 18:30 стрибнула назад у сьогодення.
— Значить, 18:30 цілком підійде. — Я палко сподівалася, щоб наш із Леслі план спрацював. Якщо я стрибну в ту саму хвилину, з якої зникла минулого разу, то не муситиму гаяти час, шукаючи дідуся, бо він не встигне піти далеко.
— Як на мене, краще поставити 18:31, — запропонував містер Джордж. — Щоб ти часом не натрапила там на саму себе.
Містер Марлі тим часом поставив на стіл скриньку з хронографом, обережно розгорнув із замшевої тканини коштовний апарат і пробелькотів:
— Але цей час, точно кажучи, не є нічним. Містер Вітмен вважає…
— Так, нам відомо, що містер Вітмен дуже серйозно тлумачить вказівки Вартових, — зауважив містер Джордж, крутячи зубчасті коліщатка. Серед вишуканих строкатих зображень планет, звірів і птахів на поверхні цього дивного приладу випиналися самоцвіти, такі великі й сяйливі, що мимовіль засумніваєшся у їхній справжності. Вони аж надто нагадували дитячі пластикові намистини, що з них моя менша сестричка робила собі прикраси.
Кожному мандрівникові в часі з Кола дванадцяти було присвоєно один із самоцвітів. Мені відповідав рубін, а Ґідеону — діамант, і то такий величезний, що за нього напевно можна було б придбати будинок на кілька сімей на околиці міста.
— Я гадаю, ми з вами як джентльмени не змусимо даму сидіти саму вночі, в темному підвалі, авжеж, Лео?