Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 12)

— Лео — як мило, — сказала я.　

— Скорочене від «Леопольд», — зауважив містер Марлі, а його вуха засвітилися, мов задні фари спортивного авто. Він сів за стіл, поклав перед собою журнал і зняв ковпачок із чорнильної ручки. Отже дрібний охайний почерк, що рясно вкривав сторінки журналу — дати, час та імена, — напевно, належав саме містерові Марлі. — Моя мати ненавидить це ім’я. Але всі первістки у нашому роду мають саме його. Така-от традиція.　

— Лео є прямим нащадком барона Мирослава Олександра Леопольда Ракоці, — пояснив містер Джордж, трохи обернувшись, щоб поглянути мені в очі. — Як ти знаєш, барон Ракоці був легендарним супутником графа Сен-Жермена, у Хроніках Вартових він згадується під ім’ям «Чорний Леопард».　

— Що, справді? — розгубилась я, подумки порівнюючи містера Марлі з худим і блідим Ракоці з лячними блискучими очима. Проте так і не знайшла, що сказати. Чи слід було мені відповісти щось на кшталт: «Ну й радійте, що вигляд ви маєте інакший, аніж ваш похмурий пращур із двома очима-ліхтарями, тож це зовсім не погано бути таким ось рудим, веснянкуватим і круглолицим містером Марлі».　

— Мій дід по батьковій лінії… — озвався містер Марлі, але містер Джордж похапцем перебив його.　

— Ваш дід пишався б вами, — переконливо сказав він. — Перш за все, якби дізнався, як чудово ви склали іспити.　

— Окрім предмета «Традиційні виправи», — зауважив містер Марлі. — Тут у мене лише оцінка «задовільно».　

— Ах, кому це зараз потрібно, ці знання давно застаріли, — містер Джордж простягнув мені руку. — Ґвендолін, я готовий відправити тебе в 1956 рік. Хронограф перенесе тебе в минуле на три з половиною години. Стеж за своїми кишенями і не забувай у кімнаті нічого, пам’ятаєш? Містер Марлі чекатиме, поки ти повернешся.　

Однією рукою я притиснула до грудей наплічник, а другу простягнула містеру Джорджу, щоб він засунув мій вказівний палець у крихітний отвір хронографа.　

Голка вп’ялася в подушечку пальця, і рубін спалахнув, заливаючи кімнату червоним світлом.　

У голові запаморочилось, я заплющила очі й відчула, що відлітаю кудись ген-ген. Спромігшись за мить озирнутися, я не побачила ні містера Марлі, ні містера Джорджа, ні стола з хронографом.　

Навколо значно потемнішало, у кімнаті горіла однісінька лампочка, освітлюючи за метр од мене мого дідуся Лукаса, що витріщив очі.　

— Т… ти… що, не вийшло? — відчайдушно крикнув він. У 1956 році йому було двадцять три роки і він аж ніяк не скидався на вісімдесятирічного діда, яким я знала його в дитинстві. — Ти зникла там ззаду і тепер постала тут.　

— Так, — гордо сказала я, відчуваючи, як у горлі зібрався клубок.　

Дідусь помер, коли мені було десять. Можливість бачити його знову, за шість років по смерті, вражала мене і водночас лякала.　

Лякало навіть не те, що у минулому він ще не був дідусем, якого я знала, а якоюсь незакінченою версією дідуся. Моторошним було відчуття того, що я для нього була цілком чужою людиною. Він навіть не уявляв, скільки разів я сиділа в нього на колінах, як він утішав мене історіями після смерті мого тата, як ми завжди бажали одне одному на добраніч зашифрованою мовою, якої ніхто, крім нас, не розумів.　

Як і не уявляв того, як сильно я його люблю, а я не могла йому про це розповісти. Людям зазвичай не до вподоби, коли незнайомці говорять їм таке за кілька годин після зустрічі. Я чимдуж намагалася придушити це гірке почуття.　

— Тут, напевно, минула одна хвилина. Тож вибачаю тобі досі не зголені вуса. Я ж за цей час встигла прожити два дні, за які відбулося страх як багато всього.　

Лукас пригладив вуса і посміхнувся.　

— Отже, ти просто вирішила знову… Хитрющий хід, онучко.　

— Справді?! Якщо чесно, це ідея моєї подруги Леслі. Щоб упевнитися в тому, що ми зустрінемось. І щоб не гаяти часу.

— Атож, у мене все одно не було часу обміркувати подальші дії. А я вже збирався перепочити після твоєї появи і подумати про все оце… — Вн вивчав мене поглядом, схиливши набік голову. — Справді, ти трохи змінилася, відколи ми бачилися минулого разу. Не було цього обруча в твоєму волоссі, і взагалі ти якось схудла.　

— Дякую, — сказала я.　

— Це зовсім не комплімент. Вигляд маєш такий, ніби в тебе сталося щось прикре, — він ступив до мене крок, продовжуючи допитливо вивчати. — У тебе все гаразд? — лагідно запитав він.　

«Краще не буває», — хотіла відповісти я, але — який сором — розплакалася.　

— Краще не буває, — схлипнула я.　

— О, так, — Лукас незграбно поплескав мене по спині. — І Іевже все так жахливо?　

На хвилину слова застрягли у мене в горлі, а сльози струмували по моїх щоках. А я чомусь думала, що вже опанувала себе. Певно, лють може стати найкращою реакцією на вчинок Ґідеона — це буде так по-дорослому, так сміливо з мого боку. Крім того, годі вже мені лити сльози й скиглити, як героїні романтичних фільмів. Ксемеріус таки слушно обізвав мене маленьким фонтаном.　

— Залишитися друзями! — видихнула я нарешті. Мій дідусь мав право знати. — Він хоче, щоб ми залишилися друзями і щоб я йому довіряла.　

Прибравши руку з моєї спини, Лукас насупився, намагаючись зрозуміти, що до чого.　

— І ти так плачеш, бо…　

— Ще вчора він говорив, що кохає мене!　

Збентеження у погляді Лукаса посилилося.　

— Гадаю, це не найгірша основа для міцної дружби.　

Мої сльози вичерпалися, ніби хтось вимкнув цей фонтан.　

— Дідусю! Не присікуйся до слів! — крикнула я. — Спочатку він мене цілує, а потім я дізнаюся, що це такий тактичний хід, маніпуляція. А тепер він приходить із цим своїм «давай- залишимося-друзями»!　

— Ох, ясно. От же ж… гм… свиня така! — Лукас досі мав дуже невпевнений вигляд. — Даруй, що я так допитуюсь, але ж ти зараз говориш не про цього хлопчину з де Віллерзів, номер Одинадцять, Діамант?　

— Саме про нього, — відповіла я. — Ми говоримо саме про нього.　

У дідуся вирвався стогін.　

— Як? Не може бути? Ох уже ці фіфи! Дрібнота! Рибки нетямущі! Ніби мало їм проблем і без цих любовних історій. — Він дав мені хусточку, забрав наплічник і бадьоро мовив: — Годі голосити! Скільки ми маємо часу?　

— О десятій вечора за твоїм часом я стрибну назад, — порюмсавши, я, на диво, почувалася наразі набагато краще, ніж раніше, коли була сповнена люті й поводилась як доросла. — Що ти там казав про рибку? Я й справді наче трохи зголодніла.　

Почувши таке, Лукас розсміявся.　

— Ну тоді ходімо нагору. Ці стіни тиснуть на мене, чи що. До того ж я маю зателефонувати додому і попередити, що повернуся пізніше, — він відчинив двері. — Виходь, рибонько. Дорогою можеш мені все розповісти. І не забудь, на випадок, якщо хтось тебе побачить, — ти моя кузина Гейзел, яка приїхала з села.　

За годину ми вже сиділи в кабінеті Лукаса, з головою зарившись у величезну кількість клаптиків паперу, переважно з датами, колами, стрілками і знаками запитання.　

До того ж ми мали пухкі шкіряні фоліанти (Хроніки Вартових за кілька століть) і, звичайно ж, тарілку з тістечками. Певно, Вартові мали гори тих самих тістечок у кожному часі. Щодо рибок Лукас, вочевидь, пожартував. А шкода.　

— Обмаль даних, обмаль часу, — без упину повторював Лукас.　

Він гасав по кімнаті, як розлючений тигр, рвучи на собі волосся. Попри бріолін, волосся на його голові стало дубом, як у навіженого професора.　

— І гадки не маю, що я міг заховати в тій скрині!　

— Може, книгу з купою даних? — припустила я.　

Вартовий, який чергував на сходах, безперешкодно пропустив нас: молодий охоронець досі мирно спав, як, власне, і під час мого першого візиту.　

Хвилі алкогольних випарів, які розходились від нього, просто били в ніс. Взагалі 1956-го Вартовим дихалося легше, ніж я думала. Нікого не обходило, що Лукас залишається допізна у штаб-квартирі Вартових і розгулює там з кузиною Гейзел із села. Певно, о цій порі в будівлі було безлюдно. Молодий містер Джордж теж пішов додому, а шкода, я б залюбки зустрілася з ним іще раз.　

— Книгу? Ну, може, — відповів Лукас, задумливо кусаючи тістечко. Уже тричі він намагався закурити, але я тричі висмикувала сигарету з його рук. Адже мені не хотілося, щоб від мене знову тхнуло димом, коли я повернуся додому.　

— Зашифровані координати — це вельми можливо, я на такому собаку з’їв, це цілком у моєму дусі. Я завжди полюбляв такі ігри. До речі… звідки Люсі й Пол дізналися про код у цій штуці… в цій книзі про жовтого коня?　

— Про зеленого вершника, дідусю, — терпляче виправила я. — Книга зберігалася у твоїй бібліотеці, а записка з цифрами лежала між сторінок. Може, це Люсі й Пол поклали її туди?　

— Не бачу зв’язку. Якщо вони зникли в минулому в 1994 році, чому я замурував скриню лише кілька років тому? — Зупинившись, він схилився над книгами. — Я божеволію! Шкірою відчуваю, що розгадка лежить на поверхні. От би за допомогою хронографа потрапити в майбутнє, тоді б ти попитала в мене…　

Раптом мені стрельнула несподівана ідея і так сподобалася мені, що я несамохіть мало не поплескала себе по плечу.　

Я згадала те, що розповів мені дідусь минулого разу.　

Люсі й Пол, знудившись під час елапсації, стрибнули ще далі в минуле й пережили там чимало хвилюючих подій, наприклад якось відвідали справжній спектакль шекспірівського театру.　

Мій дідусь насупився.　

— Придумала! — скрикнула я, аж затанцювавши на радощах.　

Дідусь насупився дужче.　

— Що саме? — роздратовано запитав він.