Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 14)
— А ось тут ти вибираєш місяць, — Лукас показав на наступне зубчасте колесо. — Але будь уважна! З якогось дива місяць — і лише його! — виставляють за старокельтським календарем. Одиниця відповідає листопаду, а жовтень — дванадцяти.
Я роздратовано хмикнула. Впізнаю Вартових! Мудрують на порожньому місці! У мене вже давно закрадалася думка, що вони заплутують навіть прості речі, щоб здаватися такими значними й таємничими. Але я зціпила зуби та змусила себе зосередитись. За двадцять хвилин принцип дії хронографа вже не здавався мені чаклунством, а лише системою, яку треба зрозуміти.
— Це я вже втямила, — перебила я дідуся, коли він зібрався було пояснювати все спочатку. Я закрила блокнот. — Давай уже візьмемо мою кров і… котра година, га?
— Дуже важливо не припуститися жодної помилки, виставляючи дату й час стрибка, — Лукас боязко подивився на японський ніж, який я знову дістала з футляра для окулярів. — Інакше опинишся де-небудь… е-е-е… хтозна-де. І найнеприємніше — ти не зможеш контролювати час свого повернення. Ох, який огидний ніж. Ти досі впевнена, що хочеш це зробити?
— Атож. — Я закасала рукави. — Тільки сумніваюсь, де саме краще зробити цю рану. На пальці її одразу помітить перший стрічний. До того ж із мого маленького пальчика витече лише кілька краплин крові.
— Можна відрізати кінчик пальця, — лякав мене Лукас. — Тоді кров юшитиме, я й сам одного разу переконався…
— Краще вже взяти ділянку вище, наприклад передпліччя. Готовий?
Мені було смішно, що Лукас боявся дужче, ніж я.
Він глитнув і щосили обхопив помальовану квіточками чашку. Туди ми вирішили збирати мою кров.
— У цьому місці часом немає аорти? О Боже, та в мене коліна трусяться. Ось так помреш тут, у 1956-му, від втрати крові, і все через легковажність власного дідуся.
— Там справді є товста артерія, але її треба пиляти, якщо хочеш померти від втрати крові. Десь я таке читала. Тому самогубці-невдахи часто помиляються і не добираються до цієї артерії, та вже наступного разу вони точно знають, що до чого.
— На Бога, зглянься! — вигукнув Лукас.
Я теж трохи злякалася, але нічого не вдієш. «У критичних ситуаціях треба іноді діяти відчайдушно», — так сказала б Леслі. Я відвела очі від переляканого Лукаса й притулила вістря ножа до внутрішньої поверхні передпліччя, сантиметрів на десять вище зап’ястя.
Не надто натискаючи на ручку, я навскоси прорізала білу шкіру. Цю ранку я, власне, хотіла зробити пробною, але вона, попри очікування, виявилася глибшою. На шкірі хутко зачервоніла тонка лінія і налилася кров’ю. Та біль з’явився лише за мить. Дедалі потужнішою цівкою кров витікала до чашки в тремтячих руках мого дідуся Лукаса. Чудово.
— Ріже шкіру, наче масло, — захоплено промовила я. — І Іопереджала ж мене Леслі: ніж гострющий, таким і зарізати недовго.
— Сховай його, будь ласка, — зажадав Лукас, якого, здавалося, ось-ось знудить. — Чорт забирай, та ти смілива дівчина, видно, що з роду Монтрозів. Е-е-е… Вірна нашому сімейному кредо.
— Точно, — захихотіла я. — Напевно успадкувала це від тебе.
Лукас криво посміхнувся.
— Невже тобі зовсім не болить?
— Звісно, болить, — сказала я і зиркнула на чашку. — Вистачить уже?
— Напевне, — важко просопів Лукас.
— Може, відчинити вікно?
— Усе гаразд, спасибі. — Дідусь поставив чашку біля хронографа і глибоко зітхнув: — Далі все просто. — Лукас узяв піпетку. — Я візьму три краплини твоєї крові й увіллю їх у два отвори, бачиш — отут, під крихітним круком і під символом інь-янь. Тепер я повертаю коліщатко й оцей важіль. Отак. Чуєш?
У хронографі закрутилися сотні коліщаток, щось стукотіло, деренчало і гуло — аж навколо наелектризувалося повітря. Рубін на мить спалахнув, а потім коліщатка знову завмерли і все стало як раніше.
— Лячно, еге ж?
Я кивнула і постаралася не давати взнаки, як я боюсь.
— Виходить, тепер у хронографі є кров усіх мандрівників у часі, крім Ґідеона? А якщо додати його кров? Що тоді? — Я згорнула хусточку Лукаса і затулила поріз.
— По-перше, ніхто достеменно не знає, а по-друге, це дуже таємна інформація, — сказав Лукас, на обличчя якого повернувся рум’янець. — Кожен Вартовий мусить присягтися навколішки, що Таємниця ніколи не покине Ложі. Поки ми живі.
— Ох…
Лукас зітхнув.
— Але ти не бійся! Я завжди мав недолік — ламати присяги, — він показав на крихітну скриньку в хронографі з дванадцятикутною зіркою. — Відомо лише одне: усередині хронографа спрацює якийсь механізм і щось з’явиться. За пророцтвом це якісь есенції та філософський камінь:
— Оце — усе? — розчаровано зітхнула я. — Якась маячня.
— Ну, не кажи. Якщо витлумачити всі вказівки, можна знайти конкретні висновки.
За допомогою цього чогось, якщо правильно ним скористатися, можна буде вилікувати будь-яку хворобу.
Тепер звучало трохи краще.
— Заради такого варто ризикнути, — пробурмотіла я, міркуючи про схильність Вартових до таємничості, про всі їхні заплутані правила та обряди. Якщо річ у зціленні від будь-якої хвороби, то можна навіть подарувати їм зарозумілість. Заради таких диво-ліків справді можна потерпіти кілька сотень років. А граф Сен-Жермен цілком заслуговує на повагу й визнання за те, що придумав це і втілив свою ідею в життя. Якби ж то він мав трохи симпатичніше лице…
— Але Люсі та Пол сумніваються, що у скриньці з’явиться <|)ілософський камінь, — немовби прочитав мої думки Лукас. — Вони вважають, що, якщо людина здатна на вбивство власного прадіда і навіть не соромиться цього, навряд чи вона дбатиме про долю всього людства. — Він кахикнув. — То як, уже не кровить?
— Ще трохи, але невдовзі кров згорнеться, — я підняла руку, аби прискорити процес. — То що нам тепер робити? будемо випробовувати цю штуку?
— О Боже, та це ж не авто, на якому можна зробити пробну поїздку, — мовив Лукас, заламуючи руки.
— А чом би й ні? — запитала я. — Ми ж саме це й збиралися зробити?
— З одного боку, так, — сказав він і скосив очі на пухкий фоліант, який прихопив у залу. — Правда твоя. У всякому разі, ми можемо його спробувати, аби знати напевно, хоча в нас і обмаль часу.
Раптом заметушившись, Лукас схилився над книгою і розгорнув записи Вартових із минулого.
— Важливо правильно вибирати дату, щоб ти часом не приземлилася на нараді. Або перед носом в одного з братів де Віллерзів. Вони хтозна-скільки разів елапсували в цій залі й провели тут у минулому значну частину свого життя.
— Може, мені зустрітися з леді Тілні? Віч-на-віч? — пожвавилась я. — Якось після 1912-го?
— Хіба це розумно з нашого боку? — Лукас гортав фоліант. — Навіщо заплутувати й без того складні речі.
— Але не можна проґавити наш крихітний шанс! — скрикнула я і подумала про те, чого мене вчила Леслі: не марнувати жодної можливості, і головне — ставити питання. Питати про все, що лише спадає на думку.
— Хтозна, коли я зможу подорожувати туди, куди захочу! У скрині ж може виявитися будь-що, і тоді я, можливо, вже цього не зроблю. Коли ми зустрілися з тобою вперше?
— 12 серпня 1948 року, о 12-й годині дня, — відповів Лукас, задумливо гортаючи Хроніки Вартових. — Я ніколи цього не забуду.
— Точно. І щоб ти ніколи цього не забув, я тобі це запишу, — сказала я, у захваті від своєї геніальності.
На аркуші зі свого блокнота я надряпала:
Я різко вирвала аркуш і склала його вчетверо.
Мій дідусь на хвильку відірвався від роботи.
— Можна послати тебе в 1852 рік, у 16 лютого, опівночі. Леді Тілні саме елапсує туди з 25 грудня 1929 року, 9-ї ранку, — пробурмотів він. — Навіть Різдво не змогла відсвяткувати вдома, бідолаха. Вона завжди бере сюди гасницю. Ось послухай:
Лукас обернувся до мене.