Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 8)
Вони точно не зашкодять.
Клас ми залишили останніми. Я почувалася на сьомому небі, і Леслі просто змушена була вгамувати мене стусаном у бік.
— Не те щоб я охолоджувала твій ентузіазм, але цілком можливо, що ми прорахувалися. Бо передивилися романтичних фільмів.
— Та знаю, знаю, — мовила я. — О, а ось і Джеймс.
Я обернулася. Майже всі учні вже попрямували до виходу, тому мало кого цікавило, що я розмовляю з порожньою нішею.
— Привіт, Джеймсе!
— І я вас вітаю, міс Ґвендолін, — на ньому, як завжди, були квітчастий сурдут, прикорочені штанці з манжетами та кремові панчохи. Взутий він був у парчеві туфлі зі срібними пряжками, а шийну хустку пов’язав так елегантно і вигадливо, що аж не вірилося, ніби він зробив це власноруч. Але найхимерніше виглядали його кучерява перука, шар пудри на обличчі й наліпки, які він з якогось дива називав «мушками». Без цього маскараду та в сучасному ганчір’ї Джеймс мав би доволі нічогенький вигляд.
— Де тебе носило сьогодні цілий день, Джеймсе? Ми ж домовлялися зустрітися на другій перерві! Ти що, забув?
Джеймс похитав головою.
— Ненавиджу лихоманку! Цей сон мені геть не до душі. Тут усе таке…
Сумний погляд Джеймса перескочив з мене на Леслі, затримавшись на плісованих шкільних спідницях вище колін, а потім і на самих наших колінах.
— Якби ж то бідолашна матінка знала, що понатягують на себе герої мого хворобливого марення… то не на жарт би злякалася! Власне, я і сам наляканий. Зроду б не подумав, що моя уява має настільки зіпсутий смак.
Здається, днина у Джеймса видалася кепська.
На щастя, Ксемеріус (Джеймс, до речі, терпіти його не міг!) залишився сьогодні вдома (щоб пильнувати скарби та містера Бернарда, як він запевняв. Та, як на мене, він просто хотів підглядати через плече тітки Медді в черговий бульварний роман).
— Зіпсутий смак! Який милий комплімент, Джеймсе, — тактовно зауважила я. Скільки вже я торочила горопашному привидові, що він не спить і не марить, а насправді помер років так двісті тридцять тому! Видно, не надто приємно чути таке на свою адресу.
— До цього доктор Берроу пускав мені кров, і я навіть трохи напився, — правив він далі. — Було б чудово марити цього разу про щось інше, але шкода… я знову тут.
— От і добре, — радісно мовила я. — Мені б тебе вельми бракувало.
Губи Джеймса розтягнулися в посмішці.
— Так, я ж бо брехав собі, запевняючи, що викреслив вас зі свого серця. Ви хочете повернутися до наших уроків гарних манер?
— На жаль, у нас уже немає часу. Але завтра — як завжди, правда?
На сходах я обернулася й запитала:
— Ага, до речі, Джеймсе, 1782 року, у вересні, як там звали твого улюбленого коня?
Двоє хлопчаків, що тягли коридором стіл із проектором, закам’яніли на місці, а Леслі захихотіла, коли обидва в один голос вигукнули:
— Це ти мені?
— Торік? У вересні? — перепитав Джеймс. — Звісно ж, Гектор. Він завжди буде моїм улюбленим скакуном. Найрозкішніший сиваш, якого лише можна уявити.
— А яка твоя улюблена страва?
Хлопчаки з проектором витріщалися на мене, як на божевільну. Джеймс спохмурнів.
— Куди ти хилиш? Зараз я не голодний.
— Ну, це може почекати до завтра. Бувай, Джеймсе.
— Мене звуть Філні, дурненька, — сказав один із хлопчаків, а другий посміхнувся і докинув:
— А мене — Адам, але не переймайся! Це зайві деталі, можеш називати мене Джеймсом.
Пустивши їхні слова повз вуха, я підхопила Леслі під руку, і ми помчали вниз.
— Суниці! — крикнув мені вслід Джеймс. — Суниці — моя найулюбленіша страва!
— Це ще навіщо? — допитувалася Леслі, поки ми спускалися сходами.
— Зустрівшись із Джеймсом на цьому балу, я застережу його від віспи, — пояснила я. — Йому щойно стукнуло двадцять один. Занадто рання смерть, як гадаєш?
— Але чи можна тобі в це втручатися? Ну, знаєш, доля, конем не об’їдеш і таке інше…
— Так, але ж чомусь він досі тут вештається. Може, це моя доля допомогти йому?
— І тому тобі знову треба на цей бал? — запитала Леслі.
Я знизала плечима.
— Напевно, все це записав граф Сен-Жермен у цих безглуздих хроніках. Щоб краще зі мною познайомитись або щось таке.
Леслі красномовно підвела брови.
— Щось таке.
Я зітхнула.
— Просто бал відбудеться у вересні 1782 року, а за рік Джеймс уже захворіє. Якщо я його попереджу, він зможе, наприклад, поїхати в село, тільки-но почує про появу епідемії. Або принаймні триматися далі від цього лорда Дінґенса. Ти чого шкіришся?
— Тобто ти скажеш йому типу: «Привіт! Я прилетіла з майбутнього, а ти невдовзі підхопиш віспу». А щоб він повірив, назвеш ім’я його улюбленого коня?
— Ну… план поки що потребує доробок.
— Краще б ти зробила йому щеплення, — запропонувала Леслі й штовхнула двері на подвір’я. — Але це буде не так і просто.
— То й що. Хіба є щось просте цього дня? — сказала я і простогнала: — О ні!
Біля лімузина, який сьогодні, як і щодня, відвозив мене в штаб-квартиру Вартових, стовбичила Шарлотта. А це означало тільки одне: сьогодні мене вкотре мордуватимуть менуетами, реверансами і Великою облогою Ґібралтару. Незамінні знання для підготовки до балу 1782 року, принаймні так вважали Вартові.
Та, на диво, побачивши Шарлотту сьогодні, я засмутилася значно менше, напевно, від хвилювань через близьку зустріч із Ґідеоном.
Леслі примружилася.
— А що це за чувак там, коло Шарлотти? — вона показала на рудого містера Марлі, адепта першого рівня, що мав не тільки звання, а й здатність червоніти по маківку. Він стояв біля Шарлотти, ввібравши голову в плечі.
Я пояснила це Леслі.
— Певно, він боїться Шарлотту, — додала я. — Але загалом вважає її неймовірною.
Шарлотта, помітивши нас, нетерпляче махнула рукою.
— Хай там як, але їхні кольори чудово пасують одне до одного, — сказала Леслі й обняла мене. — Хай щастить. Пам’ятай усе, про що ми з тобою сьогодні говорили. Пильнуй. І, будь ласка, сфоткай для мене цього містера Джордано!
— Джордано, просто Джордано, коли хочеш, — передражнила я, гугнявлячи, як мій учитель. — До вечора.
— Ага, ось іще що, Ґвен. Не здавайся Ґідеону занадто швидко, домовилися?
— Нарешті! — буркнула мені в обличчя Шарлотта, коли я підійшла до машини. — Ми чекаємо тут уже купу часу. І всі на нас витріщаються.
— І коли тобі це заважало? Привіт, містере Марлі. Як ся маєте?
— Е-е-е… добре. Е… а ви? — містер Марлі знову зашарівся.
Мені було його шкода. Я теж досить легко червонію, але містеру Марлі наче було мало червоних щік-помідорів, його вуха та шия теж спаленіли. Жах та й годі!
— Просто чудово, — сказала я. Подивилася б я на його обличчя, якби я, наприклад, сказала «хріново».
Він відчинив дверцята автомобіля, і Шарлотта граційно пурхнула всередину — вона сіла на заднє сидіння, а я вмостилась навпроти.
Машина рушила. Шарлотта дивилася у вікно, а я з невидючим поглядом міркувала, як же триматися з Ґідеоном: бути холодною і неприступною, підкреслено доброзичливою чи байдужою? Я сердилась на себе за те, що не обговорила це питання з Леслі. Лімузин виїхав нагору до Стренду[9], і Шарлотта перевела погляд з вікна на свої нігті. Потім раптово звела очі, оглянула мене з ніг до маківки й задерикувато спитала: