Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 34)

Фальк де Віллерз розпакував хронограф, а коли покликав мене, я цілком віддалася долі, швиденько помолившись про те, щоб леді Бромптон передала рецепт фірмового пуншу своїй любій приятельці, вельмишановній леді Пімплботтом.　

Про бали я мала взагалі досить розпливчасті уявлення. А про бали минулих століть нічогісінько не знала й поготів. Тож нема нічого дивного, що після видіння тітки Медді та моїх сьогоднішніх снів я сподівалася побачити щось середнє між «Розвіяні вітром» та чарівними святами з «Марії-Антуанетти». Хоча чималий уривок мого сну був про те, як я раптом сильно стала скидатися на Кірстен Данст.　

Проте, перш ніж порівняти мої уявлення з реальністю, нам треба було вийти з підвалу (ох, як хотілося б вірити, що моїм литковим м’язам такі нескінченні спуски і підйоми сходами не надто зашкодять).　

Хоч як я критикувала дії Вартових, та цього разу я мусила визнати, що затіяли вони все дуже хитро. Фальк установив такий час нашого прибуття на хронографі, що ми з’явилися на балу за кілька годин по його початку.　

Мені немов гора з пліч спала, коли я зрозуміла, що зустріч із господарями будинку ми вже пропустили. Я взагалі боялася церемоніймейстера, як чорт хреста — він міг гупнути жезлом об підлогу і гучно оголосити наші несправжні імена. Або, ще гірше, сказав би правду: «Леді та джентльмени! — Гуп- гуп. — Ґідеон де Віллерз і Ґвендолін Шеферд, шахраї з двадцять першого століття. Зверніть увагу, корсет виготовлено не з китового вуса, а з високотехнологічного волокна! І до речі, ця парочка проникла в будинок через підвал!»　

Підвал цього разу трапився нам напрочуд темний, тож я мусила взяти Ґідеона за руку, інакше ні мені, ні моїй сукні навряд чи вдалося б вибратися звідти цілими й неушкодженими. Аж коло самого виходу з підвалу, там, де в нашій школі починався коридор, що вів до комп’ютерних класів, на стінах подекуди з’явилися смолоскипи, що мерехтливо палали.　

На вигляд це місце чимось нагадало мені низку комор, а якщо взяти до уваги тутешній собачий холод, то кращого складу для зберігання провізії годі й вигадувати. Я допитливо зазирнула у прочинені двері й остовпіла. Зроду ще не бачила стільки їжі в одному місці! Напевно, після балу планувалося щось таке як бенкет — на столі та долівці височіли незліченні тарілки, миски і величезні бочки, повні найрізноманітніших ласощів. Якісь із них порозкладали вельми вишукано, а посередині хилиталося прозоре желе. Я розгледіла силу-силенну м’ясних страв — як на мене, вони духмяніли аж занадто. Від надміру солодощів усіх форм і розмірів перехоплювало подих, а на одному з тортів пишався золотавий цукровий лебідь, що виглядав немов справжній.　

— Ой, глянь, вони забули остудити прикрасу! — прошепотіла я.　

Ґідеон повів мене далі.　

— Та це ж не прикраса — це справжній лебідь. Так звана «пожива для очей», — прошепотів він мені.　

Аж тут Ґідеон здригнувся, а я, правду кажучи, скрикнула.

Із-за дев’ятиярусного торта, прикрашеного двома несправжніми солов’ями, від стіни відокремилася темна постать, вихопила шпагу і тихо посунула до нас.　

Це був Ракоці, права рука графа. У наші дні він міг би заробити купу грошей за такий вихід у Павільйоні Кошмарів на якомусь атракціоні. Ракоці хрипко привітався.　

— Ходіть за мною, — прошепотів він.　

Поки я розганяла свій переляк, Ґідеон, не стримавшись, бовкнув:　

— Хіба ви не мали давно кинути нас за ґрати?　

Ракоці не вважав за потрібне відповідати на запитання Ґідеона, що мене геть не здивувало. Він був із тих людей, які просто не можуть припуститися помилки.　

Він мовчки витягнув із держака смолоскип, махнув нам і прослизнув у боковий перехід, який вів до великих сходів.　

Десь згори почулися звуки скрипки і гамір. За кілька кроків від сходів Ракоці наказав нам іти далі вдвох:　

— Я і мої люди наглядатимемо за вами з тіні. — І зник у темряві безшумно, мов гепард.　

— Здається, його не запросили, — спробувала пожартувати я. Насправді варто було мені уявити, що за кожним рогом на нас чигають люди Ракоці, як мені стало так моторошно, що волосся на голові здибилося.　

— Звісно, що запросили, як же інакше. Видно, йому просто важко розлучитися зі шпагою, а в бальній залі мати зброю заборонено, — Ґідеон пильно оглянув мене з голови до п’ят. — У тебе на сукні ніде не залишилося павутиння?　

Я обурено подивилася на нього.　

— Ні. То в тебе в голові саме павутиння, — огризнулась я і, протиснувшись повз нього, обережно прочинила двері.　

Ще недавно ми сушили собі голову, як же нам тишком-нишком зайти у фойє, але, влившись у галас і суцільну метушню нагорі, я загадалася, навіщо ми взагалі ускладнювали собі життя цією конспірацією та прибуттям до підвалу. То, мабуть, уже звичка. Ми спокійнісінько могли б виникнути з нізвідки просто тут, все одно ніхто б нічого не помітив.　

Оселя лорда й леді Пімплботтом вирізнялася пишнотою, тут мій друг Джеймс анітрохи не перебільшив. У кімнатах і коридорах були тканинні шпалери, ліпнина, висіли картини, а на розписаних фресками стелях зблискували кришталеві люстри. Хто б упізнав тут мою стареньку школу! Підлогу вкривали мозаїка і товсті килими; піднімаючись на другий поверх, я раптом подумала, що сходів і переходів тут значно більше, ніж у мій час.　

Усередині зібралося стільки народу, мов чорт пугою нагнав. Довкола стояв гамір. Таку вечірку в наш час давно вже довелося б припинити — стільки людей в одній будівлі! Та й сусіди напевно поскаржилися б на Пімплботтомів, що ті поночі слухають гучну музику. А це ж тільки коридор і передпокій.　

Зала, де, власне, проходив сам бал, вразила мене ще дужче. Вона розташовувалась на всій половині другого поверху, а людей було так багато, що мені аж подих перехопило. Одні скупчилися по кілька людей, інші танцювали, шикуючись у довгі ряди. Усюди гули голоси, лунали сміх і музика. Як у бджолиному вулику. Хоча таке порівняння й було трохи недолуге, бо гучність у залі була така шалена, як буває, коли в аеропорту «Хітроу» злітає «Боїнг-747». Кожен із чотирьохсот людей намагався перекричати іншого, а на додачу ще й оркестр із двадцятьох музик прагнув привернути увагу гостей. Усе це стоголосся осявала така купа свічок, що я мимоволі озирнулася, шукаючи вогнегасника.　

Учта вдома в леді Бромптон нагадувала бал не більше, ніж наше з тіткою Медді чаювання скидалося на клубну вечірку. Нарешті я зрозуміла вислів «бучний бенкет».　

Наша поява не викликала великого пожвавлення, бо люди раз у раз заходили до зали і йшли геть. Одначе деякі з напудрених перук допитливо зиркали на нас, і Ґідеон міцніше взяв мене за руку. Я відчула, як мене з голови до п’ят обмацують цікаві погляди, і мені терміново закортіло ще хоч очком глянути на себе в люстро, чи не причепилася, бува, до моєї сукні якась нещасна павутинка.　

— У тебе неймовірний вигляд, — похвалив Ґідеон. — Усе йде чудово.　

Я знічено гмикнула.　

Ґідеон, дивлячись на мене згори вниз, посміхнувся.　

— Готова? — прошепотів він.　

— Готова, якщо ти готовий, — не вагаючись, відповіла я.　

Ґідеон повернув мене до старих спогадів. І я подумала мимоволі про те, як нам було добре, поки він не розкрив мені всієї ганебної правди. Хоча нічого аж такого чудового ніби й не було.　

Гурт дівчат помітно пожвавився, коли ми їх проминали. Вони збуджено про щось зашепотіли — чи то про мою сукню, чи то про Ґідеона, який здався їм неймовірним красенем. А я тим часом намагалася йти прямо. Перука у мене на голові кріпилася напрочуд міцно, поверталася заодно з головою і нахилялася разом із нею. Хоча важила ця копиця десь як те барило з водою, що їх носять на голові африканські жінки. Ми саме перетинали залу, і я мимохіть шукала очима Джеймса. Як-не-як це ж таки бал його батьків, то має ж він десь бути! Ґідеон, на голову (або й півтори) вищий за більшість гостей, хутко вирахував, де перебуває граф Сен-Жермен. Граф стояв на вузькому балконі в неймовірно елегантній позі й балакав зі строкато вбраним коротуном, який когось мені трішки нагадував.　

Я мерщій присіла в глибокому реверансі, та майже одразу пошкодувала про це, згадавши, як під час нашої останньої зустрічі граф ніжним голосом розбив моє серце на тисячу друзок.　

— Дітки, ви прибули саме вчасно, — промовив граф і жестом запросив нас піднятися до нього.　

Мені він привітно кивнув (видно, це вважалося величезною шаною, адже, на його мірку, рівень і швидкість мого мислення можна було б виміряти відстанню від балконних дверей до найближчої свічки). Натомість Ґідеона зустріли з розкритими обіймами.　

— Ну, Алкотте, що скажете? Чи зможете ви розгледіти мої спадкові риси в цьому вродливому юнакові?　

Коротун, виряджений на папужачий лад, засміявся і похитав головою. Його вузьке, довгасте обличчя вкривав шар пудри. До того ж на щоках у нього червоніли кружальця, намальовані рум’янами кола, через що він нагадував клоуна в цирку.　

— Як на мене, у поставі є певна схожість.　

— І нащо порівнювати таке юне обличчя з моїм, старечим? — Граф скривив губи в усмішці, зображуючи самоіронію, — Роки безжально змінили мої риси. Деколи я бачу в люстрі геть іншу людину, — він змахнув хустинкою, наче віялом. — Між іншим, дозвольте познайомити вас: його ясновельможність Альберт Алкотт, перший секретар Ложі в наші дні. 　

— Ми вже зустрічалися у Темплі під час різних візитів, — мовив Ґідеон, легенько вклонившись.