Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 33)
Мені кортіло бодай на кілька хвилин залишитися наодинці з доктором Вайтом, аби розпитати його, навіщо він допоміг мені, але він тільки оглянув мене в присутності Фалька де Віллерза і всім на втіху оголосив, що я вже цілком здорова. Прощаючись, я змовницьки йому підморгнула, але доктор тільки насупив чоло і запитав, чи не втрапило мені, бува, щось в око. Згадавши цей випадок, я зітхнула.
— Не переймайся, — щиро підбадьорив мене містер Джордж. — Усе минеться дуже швидко, а відтак ти знову повернешся. Усе буде позаду ще до вечері.
— Але до вечері я можу наламати дров та підштовхнути людство до світової кризи. От самі спитайте в містера Джордано. Хибна посмішка, неправильний реверанс, невідповідна манера спілкування і — на тобі! — вісімнадцяте століття у вогні.
Містер Джордж засміявся.
— Ой, та той Джордано просто тобі заздрить. Він зважився б на будь-що заради однісінької мандрівки в часі!
Я лагідно торкнулася м’яких шовковистих спідниць і розгладила гаптовані візерунки.
— Правду кажучи, я досі ще не втямила, чому цей бал має для всіх аж таке значення. І що я взагалі там роблю.
— Ну, тобто це крім того, що ти танцюєш, розважаєшся і залюбки навіч споглядаєш герцога Девонширського?
У відповідь на усмішку містера Джорджа я не посміхнулася, і він зненацька посерйознішав, дістав із кишені носовичок і витер із чола піт.
— Що сказати, дитино! Важливість цього балу криється в тому, що саме там з’ясується, хто ж є зрадником серед Вартових і хто передав усі відомості Флорентійському Альянсу. Через твою присутність граф хоче вивести на чисту воду і лорда Аластера, і зрадника.
Он як. Ось тепер уже трохи конкретніше, ніж в «Анні Кареніній».
— Якщо сказати простіше, ми — наживка, — насупилась я. — Але… хіба ви ще не знаєте, чи спрацював цей план? І хто виявився зрадником? Бо це ж трапилося двісті років тому.
— І так, і ні, — заперечив містер Джордж. — Хтозна чому, але звітні тексти з цих днів і тижнів вельми туманні. А більшої частини взагалі бракує. Ідеться там якраз про зрадника, який позбувся свого високого звання, але його ім’я не згадується жодного разу. Через чотири тижні в одному звіті побіжно згадується про те, що ніхто, мовляв, не провів зрадника в останню путь, адже той не заслужив шани.
Моє тіло пройняв дрож.
— Невже через чотири тижні після того, як зрадника вигнали з Ложі, він був уже мертвий? Як це… гм… зручно.
Містер Джордж уже не слухав мене — він постукав у віконце водієві.
— Мабуть, брама завузька для лімузина. Ліпше заїздіть збоку, зі шкільного подвір’я. — Він посміхнувся мені: — Ми приїхали! До речі, ти прекрасно виглядаєш, я все хотів тобі це сказати. Таке враження, наче ти зійшла зі старовинної картини.
Авто зупинилося коло входу.
— Хоча ні — значно, значно краще, — похвалив містер Джордж.
— Дякую.
Розгубившись, я геть забула про настанови мадам Россіні («Спочатку голова, лебедонько!») і припустилася непоправної помилки — почала виходити з авта в той-таки спосіб, що й завжди. І тут я безнадійно заплуталась у спідницях і знову всілася на сидіння. Мені здавалося, я перетворилася на бджілку Майю в павучих тенетах. Поки я тихо лаялася і намагалася виборсатись, а містер Джордж щиро сміявся, зокола простяглися одразу дві руки допомоги. Тож мені не залишалося нічого іншого, як щосили за них ухопитись і дозволити їм витягнути мене з автівки та поставити на ноги. Одна рука була Ґідеоновою, а друга — містера Вітмена. Побачивши це, я миттю відсмикнула долоні, наче від вогню.
— Гм… спасибі… — пробурмотіла я, нервово поправляючи сукню і щосили вгамовуючи шалене серце. Відтак я придивилася до Ґідеона й посміхнулась — просто не змогла стриматися. Недарма мадам Россіні захоплювалася морськими барвами — бездоганно випрасуваний, без жоднісінької зморшки сурдут чудово пасував, підкреслюючи Ґідеонову поставу. Переді мною був справді чарівний образ від пліч і до носаків туфель з великими застібками. Хіба що біла перука зіпсувала все враження за лічені секунди.
— Я вже було думала, це тільки в мене буде пришелепкуватий вигляд, — зауважила я.
Його очі блиснули бісиками.
— Я принаймні вмовив Джордано не притрушувати мене пудрою і не клеїти мушки.
Одначе Ґідеон і без будь-якої пудри був наче крейда. І враз на якусь мить я забула про все на світі, ідучи поглядом за ідеальною лінією його підборіддя та вуст… але мерщій опанувала себе і понуро зиркнула на нього.
— Нас чекають внизу. Ходімо швидше, бо зараз рине потік школярів, — сказав містер Вітмен і кинув промовистий погляд на той бік вулиці, де саме стовбичили дві пані з песиками й ошелешено витріщались на нас.
З іншого боку, якщо так уже й важливо не привертати увагу, то, може, ліпше було вибирати скромніше авто? І певна річ, не розвозити по всьому Лондону хлопців і дівчат у чудернацьких костюмах.
Ґідеон простягнув руку, та цієї миті ззаду щось глухо стукнуло, і я обернулася. Авжеж, то був Ксемеріус: він гепнувся на дах машини і кілька секунд лежав долілиць, розпластавшись, мов рибина на пательні.
— А щоб вам було добре! — прокаркав він. — Не могли мене почекати?!
Я так зрозуміла, що він не встиг на машину з Темпла.
— Я мусив цілу дорогу летіти! Але ж я не можу відпустити тебе отак, не попрощавшись. — Він злетів у повітря і поплескав мене по плечу. Я відчула, як мене обіймають вогкі холодні лапки.
— Отже, пані магістерко святого ордену пухкеньких поросят, — патякав він, — коли потрапиш у минуле з тим-чиє-ім’я-ми-вважаємо-за-краще-не-вимовляти, — він зневажливо зиркнув на Ґідеона, — не забудь добряче копнути його під час менуету. І обходь десятою дорогою цього графа.
У цих словах чулася непідробна тривога. Я кахикнула, та він продовжив:
— До речі, якщо викидатимеш коники, подивимося, як ти без мене обійдешся. Ось візьму і знайду собі нову людину! — Він хитро вишкірився і, не чекаючи, що я скажу, засвистів на собак, які з переляку рвалися з повідців, а відтак, підібгавши хвости, чкурнули навтіки.
— Ґвендолін, про що ти замислилася? — Ґідеон подав мені руку. — Себто я хотів сказати, міс Ґрей. Чи не будете ви такі ласкаві провести мене на бал 1782 року?
— І не думай. Почнемо грати на публіку, тільки коли прибудемо на місце, — тихо огризнулась я, щоб містер Джордж та містер Вітмен, які йшли попереду, нас не почули. — А доти мені б хотілося максимально уникнути будь-якого тілесного контакту з тобою, якщо ти, звісно, не заперечуєш. До того ж я добре тут орієнтуюся — це ж як-не-як моя школа.
А школа наша сьогодні, в післяобідню п’ятницю, здавалася геть вимерлою. Вийшовши в коридор, ми натрапили на директора Джиллса, що котив за собою візок для гольфу. Він уже змінив строгий костюм на картаті штани та футболку і явно поспішав, але не втримався-таки і щиро привітав «гурток самодіяльності під керівництвом нашого вельмишановного містера Вітмена». Відтак директор кожному з нас потиснув руку.
— Я шанувальник мистецтва, тож для мене велика честь вітати вас тут і надати шкільну актову залу для репетицій, поки ви не зможете скористатися вашим репетиційним приміщенням. Ох, які гарні костюми! — Ставши коло мене, директор Джиллс закляк: — Так-так-так… Десь я тебе вже бачив. Здається, ти — одна з тих завзятих дівчат із жабеням, чи як?
Я вичавила з себе посмішку.
— Так, директоре Джиллс, — мовила я.
— Що ж, я вельми тішуся, що ти знайшла таке прекрасне хобі. Тепер тобі не стрелять у голову дурні затії, — він обдарував усіх сліпучою посмішкою. — Зичу всім успіху, чи як там у вас кажуть, хай щастить, постукаймо по дереву… — Директор Джиллс явно був у гуморі, він помахав нам ще раз і зник за дверима разом зі своїм візком: попрямував назустріч сонячним вихідним.
Я провела його заздрісним оком. Зараз я залюбки помінялася б із ним місцями, навіть якщо для цього довелося б перетворитися на голомозька середніх літ у картатих штанях.
— Одна з тих завзятих дівчат? — перепитав Ґідеон, спускаючись у старовинний підвал і допитливо зиркаючи на мене.
Тим часом я, щосили зосередившись на своєму вбранні, підняла шурхотливі спідниці якнайвище, щоб не перечепитися і не впасти.
— Ми з Леслі, моєю подругою, кілька років тому мусили підкинути дохле жабеня в тарілку нашій однокласниці. А директор Джиллс ніяк не забуде про ту пригоду.
— Мусили підкинути жабеня в тарілку однокласниці?
— Авжеж, — відповіла я і зверхньо глянула на нього. — З педагогічних міркувань іноді доводиться йти на такі вчинки, які шокують оточення.
У підвалі, прямо під стіною з ретельно виведеною фразою Деґа
Містер Джордж підморгнув мені.
Мені щойно сяйнула чудова думка, — прошепотів він. — Якщо ти зненацька відчуєш, що не знаєш, що далі робити, просто зомлівай. У давнину жінки часто вмлівали: чи то через занадто туго затягнуті корсети, чи, може, через погане повітря, чи просто так було зручніше — ніхто не може сказати напевно. Спробую запам’ятати, — сказала я і вже приготувалася скористатися порадою містера Джорджа. Та, як на те, Ґідеон, здавалося, розгадав мої наміри. Узявши мене за руку, він ледь помітно посміхнувся.