Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 36)
Я чемно усміхнулась. Ага, он воно що! Друг цицькома-цальника містера Мерчанта. Ми й далі танцювали одне проти одного, і я страшенно сподівалася, що той самий лорд Фліт скористається нагодою і витре вогку руку об штани. Я безпорадно озирнулася, шукаючи очима Ґідеона. Але він, здавалося, цілком захопився спілкуванням з леді Лавінією. Кавалер із сусідньої пари теж витріщався на неї, себто на її декольте, без жодного жалю залишивши свою даму поза увагою. Та й наступний за ним… О леле! Та це ж Джеймс!
Замість простягання руки лорду Фліту, я крутнулася повз леді Лавінію та Ґідеона в бік Джеймса.
— Перепрошую, чи не могли ви б зрушити трішки вперед, — сказала я якнайчемніше, попри спротив оточення. Я ще кілька разів крутнулася — і вже стояла перед Джеймсом.
— Даруйте, посуньтеся, будьте ласкаві.
Дівчину в сливовій сукні я лагідно штовхнула прямо в руки джентльмена навпроти. Потім я простягнула отетерілому Джеймсу руку й, затамувавши подих, спробувала впіймати музичний ритм. Озирнувшись, я побачила, що іншим теж довелося перелаштуватись, але вже скоро вони любісінько танцювали, наче ніде нічого. На Ґідеона я вирішила про всяк випадок не дивитись — натомість витріщилася на Джеймса. Я ніяк не могла повірити, що тримаю його за руку і ця рука така тепла та жива!
— Ви сполошили цілий ряд, — докорив мені Джеймс і суворо оглянув мене з голови до ніг. — До того ж ви недозволенно грубо відштовхнули від мене міс Амелію.
Авжеж, це таки був він! Той самий зарозумілий тон, що й завжди.
— Прошу вибачення, Джеймсе, але я конче мушу тобі… я повинна повідомити дещо надзвичайно важливе.
— Наскільки я пригадую, нас поки що не познайомили, — гордо піднісши голову, сказав Джеймс. А я при цьому витончено переступила з однієї ноги на іншу.
— Я Пенелопа Ґрей із… із села. Хоча це пусте. У мене є дуже цінна для вас звістка, тому ви маєте терміново зі мною зустрітися. Якщо вам дороге ваше життя, — докинула я задля вагомості.
— Що ви собі дозволяєте? — ошелешено дивився на мене Джеймс. — Мені байдуже, з міста ви чи з села, але ваша поведінка ні до ладу ні до прикладу.
— Так, — краєм ока я вловила у танку нову метушню. Цього разу в ряду кавалерів. Щось кольору морської хвилі наближалося до мене танцювальними кроками. — Послухайте мене, це дуже важливо. Ідеться про жит… про… про вашого коня, про Гектора, теє… сірого. Ви обов’язково маєте зі мною зустрітися завтра об одинадцятій у Гайд-парку. Біля мосту через озеро.
Я тільки сподівалася, що й озеро, і міст вже існували у вісімнадцятому столітті.
— Я маю зустрітися з вами? У Гайд-парку? І це через
Я кивнула.
— Щиро перепрошую, — Ґідеон легенько вклонився і ніжно відсунув Джеймса вбік. — Тут закралася якась помилка.
— Мабуть, так і є! — похитавши головою, Джеймс знову повернувся до своєї сливової панночки.
Ґідеон тим часом схопив мене за руку, доволі грубувато перемістивши в наступне танцювальне коло.
— Ти з дуба впала, чи що? Що це ти встругнула?
— Зустріла старого друга.
Я обернулася до Джеймса. Цікаво, чи сприйняв він серйозно мої слова? Напевне, ні, бо Джеймс і далі хитав головою.
— Так і скажи, що хочеш будь-що виділитися! — процідив Ґідеон. — Чому якісь нещасні три години ти не можеш просто робити те, що тобі кажуть?
— Що за дурне питання? Звичайно ж, тому що я жінка, і розум — не моя сильна риса. Крім того, ти перший збив увесь ряд, аби потанцювати з Леді-Вим’я-Майже-Назовні.
— Але ж це тільки тому, що вона проси… Ой, та припини вже.
— Сам припини!
Ми метали очима блискавки одне в одного, аж тут забринів останній акорд скрипки. Нарешті! Це був чи не найдовший менует у світі! Я полегшено присіла в реверансі й обернулася, щоб піти, перш ніж Ґідеон устиг би подати мені руку (загарбати мою, якщо говорити точно). Я сердилася на себе, що розмова із Джеймсом вийшла такою недолугою, навряд чи він захоче прийти на призначену зустріч. Треба побалакати з ним ще раз і таки розповісти всю правду.
Тільки де його тепер знайдеш? Ці дурнуваті білі чоловічі перуки однаковісінькі на вигляд. Ряди дам і кавалерів зміїлися по всій залі, і ми опинилися в іншому кінці приміщення. Витягнувши шию, я спробувала відшукати в натовпі бодай якісь орієнтири. Щойно мені здалося, що переді мною замаячив червоний оксамитовий сурдут Джеймса, як Ґідеон міцно схопив мене за лікоть.
— Ану, припини! — коротко звелів він.
Цей наказовий тон уже дістав мені до печінки! Але вигадувати, як би спекатися Ґідеона, мені не довелося — цим зайнялася леді Лавінія, що прошелестіла між нами, немов букет весняних конвалій.
— Ви обіцяли мені ще один танок, — вередливо заявила вона і посміхнулась, показавши на щоках гарненькі ямочки.
Важко сопучи, за нею крізь натовп продерся до нас лорд Бромптон.
— Ну годі вже з мене танців у цьому сезоні, — сказав він. — Мабуть, я вже затовстий, тобто, я хотів сказати, застарий для розваг такого штабу. До речі, про розваги. Хтось, крім мене, помітив мою найдорожчу дружину і цього жвавого контр-адмірала, котрий, як я чув, недавно втратив руку у бою? То що я вам скажу? Чутки не підтвердились! Я навіч бачив, як він тягнувся до неї обома клішнями! — Він засміявся, і його численні підборіддя ритмічно затрусилися.
Ударив оркестр, і гості знову почали шикуватися в ряди.
— Ах, будьте ласкаві! Ви ж не відмовите дамі, — проспівала леді Лавінія, вчепившись у край сурдута й улесливо заглядаючи в очі Ґідеонові. — Лише один танок.
— Даруйте, але я щойно пообіцяв сестрі принести їй якогось напою, — сказав Ґідеон і похмуро глянув на мене. Ага, сердиться, що я завадила йому пофліртувати. — Та й крім того на нас чекає граф.
Тим часом граф уже пішов з балкона, але не для того, щоб розгледітися й перепочити. Наразі він прикипів до нас своїм пильним оком і, либонь, прислухався до кожного нашого слова.
— Я мав би за честь принести вашій любій сестрі якогось напою, — втрутився лорд Бромптон і підморгнув мені. — Я ж бо ще той залицяльник!
— От і добре! — леді Лавінія засміялась і потягла за собою Ґідеона до пар, які вже кружляли.
— Я ненадовго, — кинув він мені через плече.
— Можеш не поспішати, — огризнулась я.
Лорд Бромптон ворухнувся своїми жирами.
— Я знаю тут один гарненький закуток, — сказав він, підморгнувши. — Його ще називають куточком старих дівок. Та вони нам не завадять: кілька перчених жартів — і вони розбіжаться.
Лорд провів мене сходами на маленьке узвишшя, де стояла канапа. А що місце трохи вивищувалося над залою, то звідси все було прекрасно видно. На канапі таки справді сиділи дві явно не юні та не надто вродливі дами, які послужливо попідбирали свої сукні, щоб нам було де сісти.
Лорд Бромптон задоволено потер руки.
— Правда ж, тут затишно? Я відійду на хвильку — візьму щось із напоїв і повернуся разом із графом.
І він побіг, наче опецькуватий бегемот, масивним тілом розтинаючи море з парчі, шовку й оксамиту. Стоячи на узвишші, я спробувала знайти, нарешті, Джеймса. Проте його ніде не було. Зате леді Лавінія та Ґідеон витанцьовували зовсім поруч, і, затамувавши біль у серці, я помітила, як гармонійно виглядає ця пара. Навіть барви їхнього вбрання чудово поєднувалися — таки молодець мадам Россіні! Коли їхні руки стикалися, то здавалося, що між ними спалахує вогонь. Вони нівроку гомоніли, і мені навіть здалося, що я чую, як хихотить леді Лавінія.
Дві дамочки коло мене заздрісно зітхали. Я зірвалась на ноги. Оце мені нема чого робити, крім як тут мордуватися! О, а отам біля виходу чи не червоний Джеймсів сурдут? І я вирішила побігти за ним. Як-не-як тут був його дім, а до того ж — ще й моя школа, тож якось я його здибаю. І тоді вже спробую виправити історію з Гектором.
На виході із зали я ще раз пильно глянула на лорда Аластера, який досі стовбичив там же й не спускав очей із графа. Його друг-привид так само шалено грозився мечем і, без сумніву, при цьому бубонів найчорніші прокляття. Жоден із них мене не помітив. А Ґідеон, певно, зрозумів, що я дала драла. Серед лав танцювальників знову зчинилося збурення.
Хай йому грець! Я мерщій вийшла. Коридори були слабенько освітлені, але подекуди стояли нові гості. Можливо, багато хто з них повиходив із зали вдвох, аби нишком усамітнитися. За бальною залою одразу містилося щось на кшталт ігрового салону — туди саме заходили кілька чоловіків. Крізь шпарину у дверях просочувався тютюновий дим. На мить мені привиділося, що в кінці коридору червоний Джеймсів сурдут повертає за ріг, і я рвонула слідом так швидко, наскільки можна було це робити в моїй сукні. Діставшись до наступного переходу, я побачила, що Джеймса там немає. Либонь, він зник у якійсь кімнаті.
Відчинивши перші-ліпші двері, я хутко закрила їх, бо промінь світла вихопив канапу, перед якою схилився на коліно якийсь чоловік — не Джеймс! — стягуючи з дами шовкову підв’язку. Авжеж, якщо взагалі тут можна говорити про даму. Я мимоволі посміхнулася і підійшла до нових дверей. Правду кажучи, гості на цих балах не надто відрізнялися від гостей у моєму часі.