Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 38)

— З оцією?.. Ти серйозно кажеш? — і мерщій вискочила в коридор, щоб Ґідеон не бачив моїх гордих сліз, що котилися рікою. Я не тямила причини свого плачу, а також не знала, куди, власне, намилилася. Мої почуття, напевно, були просто «посттравматичним синдромом», про який так багато пишуть. Люди, переживши якийсь шок, робили дивовижні вчинки. Як-от булочник із Йоркшира, який причавив собі руку пресом, потім випік ще сім жаровень рулетиків із корицею і лише після цього викликав «швидку». Ці булочки з корицею були найстрашнішим видовищем, яке будь-коли бачили лікарі.　

Уже на сходах я трохи завагалася. Я не хотіла бігти вниз, бо там мене явно чекав лорд Аластер, аби скоїти своє «ідеальне вбивство», тому я побігла нагору. Далеко я так і не втекла — почула, як навздогін мчить Ґідеон:　

— Ґвенні! Зупинись! Будь ласка!　

На мить я уявила, як він кинув ту Лавінію додолу і побіг за мною, але це не допомогло — я досі була чи то сердита, чи засмучена, чи налякана, чи все вкупі. І, спотикаючись, засліплена слізьми, ішла сходами й повернула в наступний коридор.　

— Куди ти? — зараз Ґідеон біг уже поруч зі мною, намагаючись узяти мене за руку.　

— Куди-небудь! Аби далі від тебе! — схлипнула я і заскочила в першу-ліпшу кімнату.　

Ґідеон пішов за мною. Аякже!　

Я хотіла витерти сльози рукавом, та в останню мить згадала про макіяж мадам Россіні й зупинилася. Напевно, я й без того мала страхітливий вигляд. Щоб не дивитися на Ґідеона, я оглянула покої. Свічки в цій кімнаті осявали все золотими тонами: канапу, вишуканий письмовий столик, кілька стільців, картину із намальованим фазаном і кількома грушами, колекцію екзотичних шабель над каміном і пишні золотаві портьєри на вікнах. З якогось дива мені раптом здалося, що я тут колись бувала.　

Ґідеон постав переді мною.　

— Облиш мене у спокої! — сказала я знесилено.　

— Я не можу облишити тебе. Щойно я залишаю тебе саму, як ти витворяєш якусь дурницю.　

— Іди геть! — Мені закортіло впасти на цю канапу і вибити кулаками подушку. Невже я так багато хотіла?　

— Ні, я нікуди не піду, — сказав Ґідеон. — Слухай, мені шкода, що так сталося, я не мав цього дозволити.　

О Боже, знову він товче воду в ступі. Класичний зразок синдрому надмірної відповідальності. Ну як він взагалі пов’язаний з тим, що я ненароком натрапила на Ракоці, який уже нализався як чіп, як сказав би Ксемеріус? З іншого боку, трохи розбудити в ньому почуття провини не завадило б.　

— Але ж таки дозволив! — заявила я, а потім докинула: — Тому що витріщався тільки на неї.　

— Та ти ревнуєш! — Ґідеон мав нахабство зареготати. І сміявся він якось полегшено.　

— А ти тільки цього й хотів! — Сльози мої вичерпались, і я незграбно витирала ніс.　

— Думаю, граф поцікавиться, де ми затрималися, — сказав Ґідеон після хвильки паузи.　

— Нехай твій любий граф пошле по нас свого трансільванського дружка! — Нарешті, я наважилася поглянути йому в очі. — Насправді він зовсім не граф. Його титул — така ж облуда, як і рожеві щічки цієї… як її там…　

Ґідеон тихо засміявся.　

— Я геть забув її ім’я.　

— Брехун! — сказала я і враз схибила — трохи посміхнулася.　

А Ґідеон тим часом споважнів.　

— Граф не може вплинути на поведінку Ракоці. Він обов’язково покарає його за цю витівку, — зітхнув він. — Ти можеш не любити графа, але мусиш його поважати.　

Я сердито пирхнула.　

— Нічого я не мушу! — гаркнула я і рвучко обернулася до вікна. І там я побачила… себе! Та, інша я, в шкільній формі з дурнуватим виглядом визирала з-за портьєри.　

Боже милий! Ось чому ця кімната видалася мені такою знайомою! Це клас місіс Каунтер, а Ґвендолін за портьєрою — то була я, коли втретє стрибнула в часі.　

Я помахала їй рукою, щоб ота я сховалася.　

— Що там таке?　

— Нічого! — озвалась я легковажно.　

— Там щось є біля вікна, — він за звичкою поклав руку на стегно, де мала висіти його шпага.　

Те, що я зробила далі, мабуть, було продовженням того самого «посттравматичного синдрому» — я знову згадала про того пекаря та про булочки з корицею — в нормальному стані я б зроду-віку такого не встругнула. Крім того, мені привиділось, як повз нас шаснуло до дверей щось зелене… Ет, а ще я зробила це тому, що точно знала, що зроблю це. У мене просто, так би мовити, не було іншого вибору.　

— Хтось наче стоїть за завісою і спостерігає за нами… — почав було Ґідеон, проте я обвила руку навколо його шиї і припала губами до його вуст. І, раз уже так вийшло, я притулилася всім тілом до нього, у кращих манерах Лавінії.　

На якусь хвилю я злякалася, що Ґідеон відштовхне мене, але він тихо застогнав, оповив руками мою талію і пригорнув до себе ще дужче. Він відповів на мій поцілунок з такою силою, що я забула геть про все й заплющила очі. Як і сьогодні під час танцю, мені стало геть байдуже, що з нами буде і що Ґідеон виявився гівнюком. У голові було одне: я кохаю його і кохала б завжди, і хочу, аби він цілував мене ось так довіку.　

Внутрішній голос тихенько шепотів мені, закликаючи отямитися, поки не пізно, але губи Ґідеона і його руки «говорили» протилежне. Тому я й гадки не маю, скільки часу спливло, перш ніж ми відірвались одне від одного і здивовано глянули одне одному в очі.　

— Чому ти це зробила?.. — запитав Ґідеон, важко дихаючи. Він геть розгубився. Трохи заточуючись, він позадкував, ніби хотів якнайшвидше збільшити відстань між нами.　

— Що значить «чому»? — моє серце калатало так швидко й гучно, що Ґідеон напевно чув його стукіт. Я зиркнула на двері. Можливо, щось зелене, яке я краєм ока нібито побачила біля дверей, то було просто марення? А справжня, ота в зеленому, досі валяється зомліла на килимі поверхом нижче й тільки і марить про те, що її розбудять поцілунком.　

Ґідеон недовірливо примружився.　

— Ти…　

Він хутко рушив до вікна і відсмикнув завісу. О ні, знову одне й те саме, ну скільки можна. Оце такий і є Ґідеон — варто пережити з ним щось… м-м-м… приємне, як він вічно вкоїть таке, що якнайшвидше все зіпсує.　

— Ти щось там згубив? — уїдливо запитала я. За завісою вже, певна річ, нікого не було — «молодша я» вже давно стрибнула назад у майбутнє і, напевно, саме міркувала над питанням, де ж це вона, хай йому грець, навчилася так шалено цілуватися.　

Ґідеон повернувся до мене. Розгубленість зникла з його обличчя, поступившись місцем його звичній зарозумілості. Він сперся на підвіконня, схрестивши руки на грудях.　

— Що це таке, Ґвендолін? Ще якусь хвилю тому ти раділа мені, як торішньому снігові.　

— Я хотіла… — почала, було, я, але потім передумала. — А чого ти, власне, розпитуєш? Між іншим, ти сам ніколи мені не пояснював, чому цілував мене. — І примхливим голосом докинула: — Просто захотілося поцілуватися та й годі. А ти міг би й не даватися, до речі.　

(Тоді я, мабуть, провалилася б під землю від сорому.)　

— Отак прямо захотілось поцілуватися? — задерикувато повторив він і наблизився до мене. — Чорт забирай, Ґвендолін! Але ж уся заковика в тому… уже кілька днів я намагаюся… я весь час… — він насупився, явно роздратований власним бурмотінням. — Невже ти думаєш, ніби я зроблений із каменю? — останнє речення він сказав досить голосно.　

Я не знала, що відповісти. Це, мабуть, було риторичне питання — авжеж, мені не здавалося, що Ґідеон зроблений із каменю, але що, власне, він хотів цим сказати? Усі ці фрази ніяк не з’ясували ситуацію. Якийсь час ми стояли одне навпроти одного, дивлячись в очі, потім він відвернувся від мене і сказав буденним голосом:　

— Нам треба йти… Якщо ми не з’явимося в підвалі вчасно, весь план зійде намарне.　

О, почалося! План. План, який зробив нас потенційними жертвами вбивства.　

— Поки цей причмелений Ракоці сидить за столом, мене й кіньми звідси не витягнеш! — твердо сказала я.　

— По-перше, він, либонь, уже оклигав, а по-друге, внизу напевно чекають щонайменше п’ятеро його людей. — Він простягнув мені руку. — Давай-но швидше! Нам треба поспішати. І нема чого боятися: в Аластера жодних шансів проти цих бойових куруців, навіть якщо він буде не сам. У темряві вони бачать так само добре, як коти, та й шпагами й ножами вони орудують так майстерно, як чаклуни. — Він почекав, поки я вклала свою руку в його долоню, а потім усміхнувся і додав: — І я ж також поки що тут.　

Та не встигли ми й кроку ступити, як на порозі, захекавшись від швидкого бігу, постала Лавінія, а коло неї, так само важко дихаючи, виринув папужачий перший секретар.　

— Осьдечки вони. Обоє, — оголосила Лавінія. Як для дівчини, що нещодавно лежала без тями, виглядала вона нівроку, хіба що на вроду споганіла. Крізь світлі шари пудри прозирала червона шкіра — видно, то струменів піт, поки вона долала безліч сходинок. Навіть на декольте червоніли плями.　

Я страшенно зраділа з того, що Ґідеон і не глянув на неї.　— Я знаю, ми спізнилися, сер Алкотт, — сказав він. — Ми саме хотіли спускатися.

— Це… не обов’язково, — відповів Алкотт, досі відсапуючись. — У нашому плані є невеличкі зміни.

Він так і не пояснив, що мав на увазі, бо зараз же в кімнату зайшов лорд Аластер, геть не захекавшись і мерзенно вишкіряючись.

— І знову ми зустрілися, — прорік він.

За ним, наче тінь, слідував його пращур у чорній одежі, який негайно ж почав вивергати страшні прокльони і смертельні погрози:

— Нечестивцям — нечестива смерть!