Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 40)
Біль охопив мене із запізненням. Як маріонетка, якій перерізали всі ниточки, я впала на коліна й інстинктивно притиснула руку до грудей. Я чула, як Ґідеон вигукував моє ім’я, я бачила, як він зірвав зі стіни одразу дві шаблі та здійняв їх над головою, немов самурай. Тим часом я сповзла на підлогу, моя голова навіть не грюкнула об паркет (перука таки неабияк допомогла).
Немов під чарами, біль раптом ущух. Якусь мить я лежала і розгублено дивилась у порожнечу, а потім злетіла в повітря, невагома, безтілесна, я піднімалася чимраз вище і вище, аж під самісіньку стелю. Навколо мене танцювали золотаві порошинки у світлі свічок, і мені здавалося, що я одніа з них.
Ген-ген унизу я бачила саму себе: я лежала з широко розкритими очима, хапаючи ротом повітря. По тканині сукні помалу розповзалася кривава пляма. Моє обличчя враз сполотніло, і невдовзі моя шкіра стала біла-білісінька, як і перука. Ошелешена, я спостерігала за тим, як мої повіки здригнулися, а потім… заплющилися.
Але та частина мене, яка ширяла в повітрі, могла багато що спостерігати. Наприклад, я бачила, як перший секретар непорушно лежав біля зірваного свічника. З величезної рани на його скроні юшила кров.
Я бачила, як розлючений Ґідеон кинувся на Аластера. Лорд відступив до дверей і відбивав його удари своєю шпагою, але вже за кілька секунд Ґідеон загнав його в куток кімнати.
Я бачила, наскільки жорстокий точився двобій, хоча брязкіт зброї і чувся сюди дещо глухувато.
Лорд прорвався і спробував зайти з лівого боку, але Ґідеон збагнув його наміри і майже тієї ж миті щосили загнав шаблюку в праве плече лордові. Аластер вирячився на свого суперника спочатку недовірливо, а потім обличчя його перекривилося і він здушено скрикнув. Пальці розтулились, і шпага брязнула на підлогу. Ґідеон прибив руку лорда до стіни. Тепер Аластер хоч і був нерухомий, але долав страшний біль і вивергав на свого ворога прокльони.
Ґідеон відвернувся від нього, й оком не глянувши, і кинувся на підлогу до мене. Тобто до мого тіла, адже я досі ще літала в повітрі.
— Ґвендолін! О Господи! Ґвен! Будь ласка, ні!..
Він притиснув кулак до моїх грудей, де шпага залишила в сукні крихітну дірочку.
— Занадто пізно! — озвався Дарт Вейдер. — Невже ви не бачите, як її полишає життя?
— Вона помре, інакше й не буде! — гаркнув лорд Аластер зі свого місця на стіні, прагнучи не ворушити своєю прибитою рукою. Кров капала з неї, утворивши маленьку калюжку коло його ніг. — Я проколов серце цього демона.
— Замкни писок, — крикнув йому Ґідеон, приклавши обидві руки на мою рану й натиснувши на неї всім тілом. — Я не дам їй спливти кров’ю. Якщо ми вчасно… — він розгублено схлипнув. — Ти не повинна померти, чуєш мене, Ґвен?
Мої груди здіймалися й опускались, а вся шкіра вкрилася дрібними крапельками поту. Проте не виключено, що лорд Аластер і Дарт Вейдер мали рацію. Зрештою, я й так уже літала в повітрі крихітною блискучою порошиною, а моє обличчя там унизу було біле як крейда. Навіть губи тепер посіріли.
По щоках Ґідеона ринули сльози. Він досі щосили притискав руки до моєї рани.
— Залишся зі мною, Ґвен, зі мною, залишся зі мною… — шепотів він.
Зненацька все зникло і я знову відчула під собою жорстку підлогу, тупий біль у животі та важкість свого тіла. Я хрипко видихнула і вже знала, що на наступний подих сили не матиму.
Мені хотілося розплющити очі, щоб глянути на Ґідеона востаннє, але я не спромоглася цього зробити.
— Я кохаю тебе, Ґвен, будь ласка, не залишай мене, — промовив Ґідеон, і це були останні слова, які я почула, перш ніж мене поглинуло небуття…
РОЗДІЛ 10
Неживі предмети всіх видів і матеріалів можуть легко переноситися в часі в обох напрямках. Основна умова: у момент перенесення предмет не повинен контактувати ні з чим, окрім мандрівника в часі, що його транспортує.
Хроніки Вартових,
Том 2,
— Вона, здається, чимось напрочуд мені знайома, — почула я чиїсь слова. Й одразу вловила пихатий тон Джеймса.
— Аякже! От уже порожня макітра, — озвався інший голос — явно Ксемеріуса. — Це ж Ґвендолін, тільки без шкільної форми та в перуці.
— Я не дозволяв тобі зі мною говорити, коте неотесаний!
Як із динаміка радіо, в якому поступово посилювали звук, до мене почали долинати й інші звуки, шуми, збуджені голоси. Я досі ще (чи, точніше сказати, знову) лежала на спині. Страшенний тягар, який навалився на мої груди, зник, як і тупий біль у животі. Невже я’стала таким привидом, як і Джеймс?
Із жахливим тріском розірвався мій корсет і сукня. Тканину відгорнули від рани.
— Він влучив в аорту, — почула я відчайдушний голос Ґідеона. — Я хотів зупинити кров, але… це забрало багато часу.
Прохолодні руки обмацували верхню частину мого тіла й торкнулися болючої рани під ребром. І тоді доктор Вайт полегшено сказав:
— Це лише поверхневий поріз! Ох, люди добрі, добряче ж ти мене налякав!
— Що? Не може бути. Вона ж…
— Шпага просто порізала її шкіру. Ось дивись. Корсет мадам Россіні неабияк тут прислужився.
— То з нею все гаразд?
— А що, власне, з вами там сталося?
— Як лорд Аластер міг так ударити її?
Голоси містера Джорджа, Фалька де Віллерза і містера Вітмена зливалися докупи. Ґідеон наче не озивався.
Я спробувала розплющити очі, і зараз це вийшло легко. Я навіть трохи підвелася. Я побачила знайомі, яскраво пофарбовані стіни нашого підвалу, а наді мною схилили голови кілька Вартових. І кожен, навіть містер Марлі, посміхався мені.
Тільки Ґідеон вирячився на мене так, ніби не вірив власним очам. Обличчя він мав смертельно-бліде, а на щоках досі блищали сліди сліз.
Далі за ним стояв Джеймс, прикладаючи до очей свою мережану хусточку.
— Коли можна буде знову дивитися, дай мені знати.
— Тільки не зараз, бо очі повилазять, — застеріг Ксемеріус, який сів по-турецькому в мене в ногах. — У неї ось-ось груди випадуть із пазухи.
Йопересете. Узагалі-то він мав рацію. Зніяковівши, я кинулася прикривати голе тіло порізаними і відірваними рештками прекрасної сукні мадам Россіні. Доктор Вайт акуратно підштовхнув мене назад на стіл, на якому я доти лежала.
— Мені потрібно швидко промити і перев’язати цю подряпину, — сказав він, — а вже потім я ретельно вас обстежу. Чи є якийсь біль?
Я похитала головою і зараз же застогнала:
— Ой-йой! — Мою голову обпекло болем.
Містер Джордж стояв позаду і поклав руку мені на плече.
— О Боже, Ґвендолін… Як ти всіх нас налякала, хай йому грець, — він тихо засміявся. — Отакий стан я називаю глибокою непритомністю! Коли Ґідеон з’явився тут з тобою на руках, я навіть подумав, що ти могла…
— Врізати дуба, — закінчив його речення Ксемеріус, бо містер Джордж зніяковіло замовк. — Чесно кажучи, вигляд ти й справді мала якийсь мертвий. А хлопець наче сказився! Репетував тут, що треба терміново зупинити кров і взагалі молов таке, що й купи не трималося. І ревів. Ти чого витріщився?
Останнє питання стосувалося маленького Роберта. Той захоплено розглядав Ксемеріуса.
— Він такий гарнюній. Можна його погладити?
— Ні! Тримай від мене руки подалі, малий, якщо хочеш, щоб вони в тебе були! — застеріг Ксемеріус. — Годі з мене й цього розчепуреного півня, який весь час обзиває мене котом.
— Але ж, даруйте, котів із крилами не буває, це я і сам знаю, — вигукнув Джеймс, і далі прикриваючи очі. — Але ти — кіт із якогось марення. Демонське поріддя.
— Ще одне слово — і я тебе зжеру! — пригрозив Ксемеріус.
Ґідеон відійшов на кілька кроків убік і опустився на стілець. Він зняв перуку, провів пальцями по своїх темних кучерях і затулив обличчя руками.
— Я нічого не розумію… — пролунав крізь пальці його голос.
Він почувався достоту, як я. Як це могло статися: я щойно померла і ось знову почувалася живою-живісінькою? Хіба це можливо? Я подивилася на рану, над якою марудився доктор Вайт. Він мав цілковиту рацію — це таки справді подряпина. Коли я брала в себе кров ножем, поріз був значно глибшим і болючішим.
Ґідеон прибрав руки з обличчя. Яким же зеленим блиском сяяли його очі на сполотнілому лиці! Я згадала його останні слова, сказані мені, і ще раз спробувала сісти, але доктор Вайт зупинив мене.
— Може, хтось зніме з неї цю дурну перуку? — грубо спитав він.
Кілька рук заходилися висмикувати шпильки з моєї зачіски. І як же було приємно, коли перуку нарешті зняли.
— Обережно, Марлі, — попередив Фальк де Віллерз. — Подумайте про мадам Россіні!