Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 3)
І якщо вже зовсім відверто, то думати про смерть було навіть трішки приємно.
Зрештою, я буду не першою, кого занапастила любов. Та й компанія у мене нівроку: Русалонька, Джульєтта, Покахонтас, дама з камеліями, мадам Батерфляй, — а тепер до них приєднаюсь і я, Ґвендолін Шеферд. Було б непогано, однак, відмовитися від фатального удару кинджалом у серце. Я почувалася такою роздавленою, що цілком могла б померти від сухот, а це значно вишуканіше. Бліда й вродлива, як Білосніжка, я спочиватиму на ліжку, волосся гарно розметається по подушці. Ґідеон упаде переді мною навколішки і гірко застогне, що ж він накоїв, ех, якби він тільки прислухався до моїх останніх слів…
Але спочатку мені конче треба в туалет.
М’ятний чай із великою кількістю цукру та лимоном був у нашій родині такими собі ліками проти страждань, а я видудлила цілий чайник цього напою. Тож тільки-но я ступила на поріг, як мама вмить помітила, що зі мною щось коїться. І то не дивно, бо через рясні сльози мої очі почервоніли, як у кролика-альбіноса. Навряд чи вона повірила б історії, буцімто дорогою додому зі штабу Вартових, просто в лімузині, мене змусили різати цибулю — її Ксемеріус придумав для мене замість відмовки.
— Вони образили тебе, ці кляті Вартові? Що трапилося? — запитала вона і на цих словах утнула штуку, в одну мить прибравши вигляду жалісливого і водночас лютого. — Я вб’ю Фалька, якщо тільки…
— Ніхто мені нічого не заподіяв, мамо, — похапцем запевнила її я. — Усе гаразд.
— Вона ж не сліпа! Ти чому не розповіла про цибулю? Ніколи ти мене не слухаєш! — Ксемеріус уп’явся кігтиками в мостину. Він являв собою маленьку фігурку, що колись прикрашала ринву. У Ксемеріуса були великі вуха, кажанячі крила, довгий лускатий драконячий хвостик, а на котячій голівці стирчало двійко ріжок. Як на те, вигляд він мав значно миліший, аніж його думки, але ніхто, крім мене, Ксемеріуса не бачив і не чув його безсоромних зауважень, отож і присупонити його теж не було кому. Демонів і привидів я могла бачити змалечку, а ще розмовляла з ними, але завжди вважала це лише дивною особливістю, з якою мусила миритися. Проте згодом з’явилася ще одна — набагато химерніша.
Два тижні тому я дізналася, що належу до — таємного (!) — Кола дванадцяти мандрівників у часі, і тепер щодня мушу кілька годин збувати десь у минулому. Насправді це прокляття, себто, даруйте, цей дар мандрівника в часі мала успадкувати моя кузина Шарлотта, цю роль вона б зіграла краще за мене, але з’ясувалося, що пошилася в дурні я. Правду кажучи, мусила б здогадатися про це заздалегідь — я народилася без сорочки. На Різдво, наприклад, коли всі в класі шкрябають на клаптику паперу своє ім’я, перевертають і витягають аркушик з ім’ям того, кому треба приготувати подарунок, мені завжди діставалося ім’я вчительки (а скажіть-но, будь ласка, що його подаруєш тій вчительці?). Роздобувши квитки на концерт, я, як на лихо, неодмінно занедужувала (це я робила часто-густо на канікулах), а якщо мені хоч лусни треба було мати гарний вигляд, то на лобі вискакував зрадницький прищ завбільшки з якесь третє око. Спочатку ви здивуєтесь, що я порівнюю мандри в часі з якимось там прищем, хтось навіть позаздрить або вирішить, буцімто скакати в часі вельми весело, але насправді це не так. Стрибки в минуле — штука страх яка важка, нервова і навіть небезпечна. І не варто забувати ще одне: якби я не успадкувала цей безглуздий дар, то ніколи б не здибала Гідеона, а отже, моє серце, із марципанів воно чи ні, було б досі цілісіньким. Цей негідник теж був одним із дванадцятьох мандрівників у часі. Один із небагатьох, хто живе в наші дні. Решту можна зустріти в минулому.
— Ти плакала, — не без підстави зауважила мама.
— От бачиш! — вигукнув Ксемеріус. — Зараз вона тебе розкусить, як горішок, і тоді вже не спускатиме з ока ні на мить. Тож про нічні пошуки можна буде забути!
Я скривилася, усім виглядом промовляючи, що сьогодні вночі мені точно буде не до скарбів. Саме так слід відповідати невидимим друзям, коли не хочеш, щоб тебе записали в божевільні, бо ти розмовляєш з порожнім місцем.
— Кажи, що ти вирішила перевірити, як діє твій газовий балончик, і випадково приснула собі в очі, — прокрякало порожнє місце.
Але я занадто знесилилась і втомилася, щоб брехати хоч трохи пристойно. Я піднесла на маму свої заплакані очі та просто спробувала розповісти правду, весь час зупиняючись і збираючи мужність.
— Мені… мені так зле… це тому що… така вона дівоча доля… розумієш?
— Ах, сонечко моє…
— Але коли я телефоную Леслі, мені відразу стає краще.
На наш із Ксемеріусом подив, маму це пояснення цілком задовольнило. Вона заварила мені чаю і поставила на нічний столик чайник, а поруч із ним — мою улюблену горошкувату чашку. Потім погладила мене по голові й причинила за собою двері. Сьогодні навіть без звичних зауважень на кшталт «Ґвен! Уже початок на одинадцяту, а ти патякаєш по телефону сорок хвилин! Ви ж сьогодні вранці бачилися в школі!» Іноді вона справді найкраща мама на світі.
Зітхнувши, я звісила ноги з ліжка, зістрибнула і почимчикувала в туалет. Відчувши свіжий подув, я обернулася.
— Ксемеріусе? Ти тут? — запитала я пошепки і спробувала намацати вимикач.
— Залежить, — відгукнувся Ксемеріус, розгойдуючись сторч головою на коридорній лампі. Він заплющив очі від несподіваного світла, — чи ти знову не перетворишся на маленький кімнатний фонтанчик! — А тоді писклявим і плаксивим, втім, майже моїм голосом він, перекривляючи, завив: —
— Нічого не обіцятиму напевне, — прошепотіла я, щоб не розбудити родичів. — Але краще не згадувати сам знаєш про кого, бо інакше… фонтан може наново увімкнутися.
— Я й так уже чути не можу цього імені. Берімось, нарешті, до якоїсь корисної справи чи як? Скажімо, пошукаймо скарб?
Поспати було б кориснішою справою, але я, на жаль, розуміла неможливість заснути тепер.
— Гаразд, можемо починати пошуки. Але спершу я зіллю зайвий чай із баків.
— Що?
Я показала на двері туалету.
— А, он як, — сказав Ксемеріус. — Я поки що побуду тут.
У дзеркалі над умивальником я, на диво, побачила набагато симпатичніше відображення.
Жодних ознак сухот, на жаль, не спостерігалося. Лише повіки трохи набрякли, так наче я переборщила з тінями.
— Де тебе взагалі носило весь цей час, Ксемеріусе? — запитала я, повернувшись із туалету. — Часом не в…
— Не в кого? — Ксемеріус обурено скривився. — Чи ж не думаєш ти, що я був у того, чиє ім’я ми не називаємо?
— Щось таке, — мені кортіло знати, як Ґідеон провів цей вечір. Чи загоюється рана на його руці? І чи говорив він з ким-небудь про мене? Може, він сказав щось на кшталт:
— Ну вже ні, цього б я нізащо не зробив, — Ксемеріус розпростав крила і спурхнув додолу. Він ледве діставав мені до коліна. — Нікуди я не літав. А натомість ретельно оглянув будинок. Єдиний, хто може знайти скарб, — це я. По-перше, тому що ніхто з вас не вміє проходити крізь стіни. До того ж вам зась безкарно порпатись у шухлядах бабусиного комода.
— Хоч якісь переваги для невидимки, — сказала я і вирішила при цьому не згадувати, що Ксемеріус, будучи духом, своїми примарними кігтями не зміг би висунути навіть найменшу шухляду. Жоден із духів, з якими мені випало знайомство, не ладен був пересувати предмети. Більшість із них навіть маленький протяг не могли викликати.
— Але ж ти вже знаєш, що ми шукаємо зовсім не скарб, а просто якусь вказівку мого дідуся, яка має нам допомогти в подальшому розслідуванні?
— Будинок по стелю напханий усіляким скарбомотлохом. Не кажучи вже про різні схованки та криївки, — незворушно правив далі Ксемеріус. — Деякі стіни на другому поверсі подвійні, а між ними розташовані таємні ходи. І опецькуватим шукачам пригод туди немає дороги — занадто вже вони вузькі.
— Справді? — про ці ходи я досі не здогадувалась ні сном ні духом. — А як туди потрапити?
— Переважно двері всередину стін просто позаклеювані шпалерами, але відкриті ходи досі є в шафі твоєї двоюрідної бабусі, а також за цим громіздким буфетом у їдальні. А ще в бібліотеці, класика жанру — двері заховані за одним стелажем. Із бібліотеки, до речі, починаються два потаємних ходи, один веде до дверей містера Бернарда, а другий — на третій поверх.
— Он чому містер Бернард з’являється як біда на голову, — пробурмотіла я.
— Це ще не все. У великому комині, що приліпився до стіни будинку номер 83, є сходи, якими можна видертися на дах. Із кухні в цей димар уже нема дороги, бо камін замурували, але в стінній шафі, тій, що у кінці коридору, є чималий отвір, і у нього влізе, наприклад, Санта-Клаус. Або ваш моторошний ключник.
— Або сажотрус.
— Далі — підвал! — Ксемеріус удав, ніби не почув мене. — Цікаво, чи знають ваші сусіди, що таємний хід веде прямісінько до їхнього будинку? Щоправда, тому, хто боїться павуків, краще туди не лізти.