Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 2)

Воєнний стан іноді вимагає рішучих дій. Сьогоднішня пообідня елапсація в 1851 рік відбулася в напрочуд дружній атмосфері, можливо, тому, що моя дбайлива дружина пригостила нас своїм неперевершеним пирогом і ми не порушували гострих тем, зокрема право голосу для жінок, пам’ятаючи ті палкі суперечки, якими кінчалися попередні розмови.　

Леді Тілні було шкода, що нам не можна відвідати всесвітню виставку в Гайд-парку, але тут ми з нею були заодно, тому розмова спливала тихомирно. Щоправда, згодом леді Тілні запропонувала нам порізатися до завтра в покер, у такий спосіб виказавши знову свою ексцентричну вдачу.

Погода сьогодні: легенька мряка, весняна прохолода, 16 °C.

_{Звіт: Тімоті де Віллерз, Внутрішнє Коло}

Вістря меча було спрямоване просто мені в серце, а очі вбивці зяяли, наче дві чорні діри, які ось-ось поглинуть усе довкола. Я знала: мені не втекти. Я незграбно позадкувала.　

Чоловік пішов за мною.　

— Я зітру з лиця землі все, що мерзить Господу! Земля просякне твоєю кров’ю!　

Ці пафосні заяви викликали в мене заперечення (Земля просякне моєю кров’ю? АГОВ! Де тут земля — це ж вкрита плиткою підлога!). Але мені було так страшно, що я не випустила й пари з вуст. До того ж з його вигляду було зрозуміло, що мого почуття гумору чолов’яга вочевидь не оцінить у цій ситуації. А чи міг він узагалі оцінити якийсь гумор?!　

Я зробила ще крок назад і наштовхнулася спиною на стіну. Мій супротивник голосно зареготав. Ну гаразд, може, він і має почуття гумору, просто воно трохи відрізняється від мого.　

— Помри ж, демоне! — скрикнув він і без жодних вагань увігнав меча просто мені в груди.　

Я схопилася в холодному поту, прокинувшись від власного крику. Серце боліло нестерпно, ніби його справді проштрикнули вістрям меча. Що за кошмарний сон! Але чи варто дивуватися?　

Події вчорашнього дня (а також позавчорашнього) не заохочували зручненько скрутитися калачиком під ковдрою і спати собі праведним сном. У голові крутилися несподівані думки, шалено розростаючись, немов м’ясоїдні квіти. Ґідеон просто мене розіграв. Насправді він мене не кохає.　

«Вочевидь, він навіть пальцем не встигне поворухнути, як жіночі серця самі впадуть до його ніг», —

у моїй голові безупинно повторював м’який і глибокий голос графа Сен-Жермена. А також: «Немає нічого, що було б легше передбачити, ніж реакцію закоханої жінки».　

Цікаво, як зазвичай реагує закохана жінка, дізнавшись, що їй брехали і маніпулювали нею?　

Авжеж: телефонує своїй найліпшій подрузі й годинами виливає їй душу. А потім, сидячи в темряві, марно намагаючись заснути, вона ставить собі одне й те саме питання: чому вона взагалі вклепалася в цього придурка? При цьому вона реве коровою — справді, передбачити неважко.　

Світні цифри будильника біля мого ліжка показували 3:10, отже, я таки задрімала і проспала години дві з гаком. Хтось — мама? — зайшов до мене і вкрив ковдрою. Пригадую ще, як, підтягнувши коліна до підборіддя, я вмостилася на ліжку, дослухаючись, як калатає власне серце.　

На диво, розбите серце билося й далі.　

«Воно ніби червоні гострі уламки, які розпорюють мене зсередини, змушуючи спливати кров’ю!» — так я більш-менш описала Леслі свій стан. (Атож, цілком можливо, що ці слова дещо пишномовні, як і фрази того типа з мого сну, але часом правда такою і є… як у дешевих романах.)　

Леслі відповіла співчутливо:　

— Розумію тебе, як ніхто. Коли Макс мене кинув, спочатку я гадала, що ось-ось помру від горя. Що в мене просто відмовлять усі органи одразу. Адже недарма кажуть: «Кохання проходить крізь нирки, вдаряє по шлунку, розбиває серце, стискає груди і… е-е-е… впивається в серце…» Але, по-перше це минає, по-друге, ти не безпорадна, хоч так вважаєш, а по-третє, серце твоє аж ніяк не скляне.　

— Кам’яне, а не скляне, — схлипнула я. — Моє серце — це самоцвіт, а Ґідеон розтрощив його на тисячу скалок, просто як у видінні тітки Медді.　

— Картинка дуже крута, безумовно, але… ні! Насправді серця зроблені зовсім з іншого матеріалу. Повір мені, — Леслі відкашлялась і, прибравши урочистого тону, так ніби вона відкривала мені найбільшу таємницю світової історії, проголосила: — Цей матеріал куди міцніший, він не б’ється і легко відновлюється. А зроблено його за таємним рецептом, за яким також виготовляють… — Леслі ще раз кахикнула, щоб посилити напругу. Я несамохіть завмерла. — Марципани! — завершила Леслі.　

— Марципани? — На мить я покинула схлипувати і мимовіль посміхнулася.　

— Саме так, марципани! — повторила Леслі з убивчою серйозністю в голосі. — Смачні, з високим вмістом мигдалю.　

Я мало не захихотіла. Та раптом згадала, що нещаснішої від мене дівчини у всьому світі не відшукати, тому пробурчала у відповідь:　

— Якщо це справді так, тоді Ґідеон відкусив частину мого серця! Та ще й пооб’їдав з усіх боків шоколад. Аби ти бачила, як він дивився, коли… — перш ніж я устигла знову пуститися в ті ж сумні міркування, Леслі голосно зітхнула.　

— Ґвен, мені не хотілося цього говорити, але твоє рюмсання нічим нікому не допоможе. Припини зараз же!　

— Я не спеціально, — запевнила я її. — Воно само все якось рюмсається. Я була найщасливішою дівчиною на світі, а за якусь хвилину він каже мені, що…　

— Окей, Ґідеон повівся як останній негідник, — люто перебила мене Леслі. — Хоча ми й не знаємо причини. Тобто як це? Чому це закохану дівчину легше перемогти? Я вважаю, що все влаштовано точнісінько навпаки. Закохані дівчата — це бомби з годинниковим механізмом. Ніколи не знаєш напевно, що вона зробить наступної миті. Ґідеон і його друг-жінконенависник граф Сен-Жермен глибоко помилились.　

— Я ж справді думала, що він мене кохає. А він тільки вдавав, але ж це так… — Підступно? Жорстоко? Жодне слово, певно, не могло вповні передати всіх моїх почуттів.　

— О, моя люба! В іншій ситуації сиди і скигли досхочу. Але зараз ти просто не можеш собі цього дозволити. Твоя енергія потрібна для інших речей, і передусім — для виживання, — голос Леслі був незвично серйозним. — Так що, будь ласка, опануй себе!　

— Ксемеріус мені вже говорив це сьогодні. А тоді накивав п’ятами, залишивши саму-самісіньку.　

— Це маленьке невидиме чудовисько має слушність! Ми повинні тверезо мислити і зіставити всі факти. Фу-у, що це? Стривай, я відчиню вікно, Берті влаштував нам газову атаку… от нестерпний собацюра! То на чому я зупинилася? Ага, точно, ми повинні зрозуміти, що твій дідусь сховав у вашому будинку, — голос Леслі трохи здригнувся. — Рафаель виявився, правду кажучи, вельми навіть корисним. Може, не такий уже він і бовдур, яким здається.　

— Яким він здається тобі. — Рафаель був молодшим братом Ґідеона і недавно перейшов до нашої школи. Саме він зметикував, що в загадці, яку залишив мій дідусь, ідеться про географічні координати, на яких розташований наш будинок. — Як же мені кортить узнати, що Рафаелю відомо про таємні знання Вартових і Ґідеонові мандрівки у часі!　

— Можливо, навіть більше, ніж ми думаємо, — сказала Леслі. — Принаймні він не докопувався, що до чого в моїй історії, попри ігри із загадками у Лондоні. Досить розумне рішення — не ставити зайвих питань, — тут вона затнулась. — А ще в нього гарні очі.　

— Це точно. — Його очі були справді прекрасні, такі ж, як у Ґідеона. Зелені, глибокі, облямовані густими темними віями.　

— Мені це байдуже, просто констатую факт…　

«Я в тебе закохався», — сказав Ґідеон, напустивши серйозного вигляду, він дивився мені просто в очі. Я теж не могла відвести від нього погляду і вірила кожному його слову! Сльози з новою силою заструмували по моїх щоках, я вже не могла зосередитися на словах Леслі.　

— …Але я сподівалася, що це довгий лист або, наприклад, щоденник, що пояснив би нам усе, що від тебе приховують, чи навіть трохи більше. Тоді ми не мусили б сушити голову та склали б справжній план дій…　

Такі очі потрібно заборонити. Чи принаймні видати закон, який вимагав би від хлопців із такими гарними очима надягати сонячні окуляри. Крім хіба що тих, кого для рівноваги природа наділила вухами-локаторами або чимось таким…　

— Ґвен? Ти що, знову ревеш?　

Інтонація Леслі була достоту як у місіс Каунтер, нашої вчительки географії, коли та вичитувала учня, що забув домашнє завдання.　

— Це нікуди не годиться! Час би припинити ятрити незагоєні рани. Нам потрібна…　

— Ясна голова! Твоя правда.　

На превелику силу я постаралася витіснити зі своїх думок прекрасні очі Ґідеона і надати своєму голосу трохи більше впевненості. Я мусила заради Леслі. Зрештою, саме вона підтримувала мене в ці важкі дні, не вимагаючи жодних пояснень і не вигадуючи якихось відмовок. Перш ніж їй це набридне, треба конче сказати, як я тішуся, що вона в мене є. (Ну і що з того, якщо я ще трішки поплачу, цього разу від розчулення.)　

— А я тішуся дужче! — запевнила мене Леслі. — Яким би нудним було моє життя без тебе.　

Коли вона поклала слухавку, на годиннику була майже дванадцята. На кілька хвилин я справді почулася краще, але зараз, десять хвилин по третій, мені вкотре хотілося зателефонувати їй і ще раз поскиглити.　

Насправді я зовсім не була плаксою, але зараз страждала від кохання, вперше в житті. По-справжньому страждала.　

Решта проблем відступили на другий план. Навіть виживання здавалося мені справою другорядною.