Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 4)

— Краще спочатку пошукаймо десь-інде, — похапцем сказала я, геть забувши, що треба шепотітися.　

— Якби ж знаття, що саме шукаємо, умить знайшли б, — Ксемеріус почухав задньою лапкою підборіддя. — Загалом, це може бути будь-що: опудало крокодила в комірчині, пляшка віскі за книгами в бібліотеці, стосик листів у таємній шухляді секретера твоєї двоюрідної бабусі, скринька в одному з ходів у стіні…　

— Скринька всередині стіни? — перебила його я. — А що там ще? Якийсь придомок?　

Ксемеріус кивнув.　

— Ой, ти, певно, розбудила брата.　

Я обернулась. У дверях своєї кімнати стояв мій дванадцятирічний брат Нік, застромивши обидві руки в руду скуйовджену стріху.　

— З ким це ти там балакаєш, Ґвен?

— Ніку, ніч надворі, — прошепотіла я, — вертайся в ліжко. Нік нерішуче дивився на мене, і я бачила, як він поступово прокидається.　

— Що ти там говорила про скриньку всередині стіни?　

— Я… хотіла її пошукати, але, напевно, почекаю, поки розвидниться.　

— Дурня! — вигукнув Ксемеріус. — У темряві я бачу пречудово, як… скажімо, як сова. Крім того, як ми будемо нишпорити в будинку, коли всі попрокидаються. Навіщо тобі родичі, що плутаються під ногами.　

— У мене є ліхтарик, — сказав Нік. — А що у тій скриньці?　

— Точно не знаю, — я на мить замислилася. — Можливо, щось залишив дідусь.　

— Ого! — зацікавлено промовив Нік. — І де ж вона є, бодай приблизно?　

Я запитально подивилася на Ксемеріуса.　

— Я бачив її збоку в таємному ході, який починається за товстим вершником із баками, — сказав Ксемеріус. — Але хто ж ховатиме таємні папери… ну, або скарб, у якійсь простій скриньці? Крокодил, як на мене, — куди краща криївка. Хто знає, чим він напханий? Нумо його розпорювати.　

Ми з крокодилом одного разу зустрічалися, тож я лише скривилася.　

— Спочатку ми заглянемо в цю скриньку. Хід у стіні — це вже цікаво.　

— Нудьга-а-а! — прококотів Ксемеріус. — Може, предок твій просто ховав там тютюнець від своєї благовірної… або… — на думку йому спало щось кумедне, бо привид раптом пожвавішав і заусміхався, — …або розтяте тіло нечемної служниці!　

— Скринька стоїть усередині таємного ходу, який починається від портрета прапрапрапрадідуся Г’ю, — пояснила я Ніку. — Але…　

— Я тільки прихоплю ліхтарик! — брат уже розвернувся і зник у кімнаті.　

Я зітхнула.　

— Ну, що знову не так? — Ксемеріус закотив очі. — Нехай хлопець піде з нами.　

Привид розправив крила.　

— Я стрілою облечу будинок, чи інші сплять та бачать десятий сон. Нам ні до чого, щоб твоя допитлива тітка застукала нас на гарячому, саме коли ми діставатимемо дідусеві діаманти.　

— Які ще там діаманти?　

— Вище носа! — крикнув Ксемеріус, відлітаючи. — Що тебе більше вабить? Діаманти чи напівзогниле тіло нечемної служниці? Головне — налаштуватися правильно. Зустрінемося біля вгодованого дядька на шкапі.　

— Невже ти розмовляєш із привидом? — Нік постав за моєю спиною, погасив світло в коридорі, а натомість увімкнув свій ліхтарик.　

Я кивнула. Нік ніколи не сумнівався в тому, що я можу бачити духів і привидів. Навіть навпаки — ще коли йому було чотири рочки (мені тоді було вісім), він відчайдушно захищав мене від тих, хто не вірив моїм розповідям, як, наприклад, тітка Гленда. Ми щоразу сварилися, коли приходили в супермаркет «Harrods» і на порозі я віталася з милим придверником, містером Ґріззлі, в гарному однострої. Містер Гріззлі уже п’ятдесят років як помер, тому ніхто не міг як слід уторопати, чому я зупинялася перед входом і розбалакувала про монаршу родину (містер Ґріззлі вперто обожнював королеву) або про дощовий червень (погода була другою улюбленою темою містера Ґріззлі).　

Дехто реготав, іншим дитяча уява здавалася «милою» (тим-то вони здебільшого погладжували мене по голові), треті мовчки хитали головою, але ніхто так не шаленів, як моя тітка Ґленда. Вона паленіла, тихо лаялась і силоміць тягла мене всередину, а якщо я впиралася, вона показувала на Шарлотту і вимагала брати приклад із неї (Шарлотта, до речі, вже тоді була така ідеальна, що навіть шпилька ніколи не випадала їй з волосся). Проте найогиднішою була погроза позбавити мене десерту. Часом вона й справді дотримувала слова (а я любила геть усі десерти, навіть сливовий компот), але я просто не могла собі дозволити мовчки проминути містера Ґріззлі. Щоразу Нік намагався мені бодай чимось допомогти, він благав тітку Ґленду дати мені спокій, адже жодна жива душа не заговорить до бідолашного містера Ґріззлі, та щоразу тітка Ґленда вміло відкидала його зауваження. Нудотним голосом вона говорила щось на зразок: «Ох, малий Ніку, коли ж бо ти зрозумієш, що твоїй сестрі кортить бути особливою? Нема ніяких привидів! Чи, може, ти теж їх бачиш?»　

На це Нік щоразу насуплено хитав головою, а тітка Ґленда переможно реготала. Відколи одного дня вона присяглась більше ніколи не брати нас із собою в супермаркет, Нік раптом змінив свою тактику. Цей малюк із пухкими щічками (ах, як вабив очі цей хлопчик, як мило він гаркавив!) раптом спинився навпроти тітки Ґленди і закричав: «А знаєш, що мені щойно сказав містел Ґліззлі, тітко Ґлендо? Він сказав, що ти плотивна і стлашна відьма!» Містер Ґріззлі такого, звісно, ніколи не говорив (він був надто ввічливим, а тітка Ґленда надто багато купувала), але ввечері перед нашим виходом мама щось таке пробурмотіла. Тітка Ґленда зціпила губи і гордо пройшла повз нас, тримаючи за руку Шарлотту. Згодом удома зчинилася неабияка буча (мама ображалася, що ми із Ніком мусили самі шукати дорогу додому, а тітка Ґленда вмить докумекала, що страшною, тобто «стлашною» відьмою, як мовив Нік, обізвати її могла тільки сестра). Відтоді тітка Ґленда таки більше не брала нас із собою. А слово «стлашна» ми часто-густо вживаємо й дотепер.　

З роками я кинула розповідати першому стрічному, що бачу речі, яких не бачить ніхто. Це найрозумніша тактика, якщо не хочеш, щоб тебе вважали за божевільну. Тільки від брата і сестри, а ще від Леслі я ніколи не крилася, вони вірили мені завжди. Маму й тітку Медді я не могла до кінця зрозуміти, але в будь-якому разі вони ніколи не скалили зуби. Тітка Медді на власному досвіді чудово знала, як це, коли тобі ніхто не вірить, адже часом бачила предивні видіння.　

— Він симпатичний? — прошепотів Нік. Промінь світла від його ліхтарика тремтів і перестрибував по сходах.　

— Хто?　

— Привид.　

— Та нівроку, — пробурмотіла я, не відхиляючись від правди.　

— А зовні він який?　

— Доволі милий. Але гадає, що він страшенно грізний.　

Тимчасом як ми навшпиньки скрадалися на третій поверх, де жили тітка Ґленда і Шарлотта, я спробувала якнайдетальніше описати братові Ксемеріуса.　

— Круто! — прошепотів Нік. — Невідомий домашній вихованець! Оце тобі пощастило!　

— Вихованець! Тільки не кажи так на Ксемеріуса, коли він повернеться.　

Проминаючи кімнату моєї кузини, я дуже сподівалася почути, як вона хропе на всі заставки. Але, певна річ, не вловила ні звуку. Ідеальні дівчатка не хропуть. Стлашно.　

Ми спустилися ще на півповерху вниз, коли Нік смачно розпозіхався. Мене охопило почуття провини.　

— Слухай, Ніку, зараз пів на четверту ранку, тобі скоро збиратись до школи. Мама мене приб’є, дізнавшись, що я не даю тобі нормально виспатися.　

— Але я анітрішечки не втомився! А ти… якщо раптом схочеш шукати без мене… це буде так підло з твого боку! Що ж дідусь там сховав?　

— Гадки не маю. Може, книгу з роз’ясненнями. Або хоча б лист. Дідусь був Магістром Ложі Вартових. Він чудово знав усе про мене та про цю веремію зі стрибками в часі. А ще точно знав, що це не Шарлотта успадкувала особливий ген. Я-бо зустріла його в минулому і розповіла йому про це.　

— От і добре зробила, — прошепотів Нік і, трохи присоромлений, докинув: — Направду сказати, я майже його не пам’ятаю. Лише те, що дідусь завжди був у доброму гуморі й ніколи не сердився на нас, на відміну від леді Арісти. А ще мав запах карамелі і якихось дивних прянощів.　

— Це через тютюн, він курив люльку. Стривай! — Я зупинила Ніка, перш ніж він наступив на мостину. Ми пройшли третій поверх, але, щоб дочовпати до другого, мусили подолати парочку мерзенних сходинок, які гучно скрипіли. Багаторічний досвід прослизання вночі на кухню по солодощі бодай чогось мене навчив. Ми обминули підступні місця і дісталися, нарешті, до портрета прапрапрадідуся Г’ю.　

— Ну, до роботи!　

Нік посвітив ліхтариком на обличчя нашого пращура.　

— Як же він міг обізвати свою кобилу Ситою Енні! Кобила ж худа як скіпка, натомість сам він скидається на якогось бородатого кабанюгу!　

— Ага, мені теж так здається, — я намацала за полотном ручку, яка зрушувала механізм потаємних дверей. Він, як завжди, трохи заїдав.　

— Сплять, як немовлята. — Ксемеріус сів на найближчу сходинку. — Усі, крім містера Бернарда. У нього, видно, безсоння. Але дарма, цей нам не завадить. Я заскочив його в кухні, він там ласує холодними курячими ковбасками і дивиться фільм з Клінтом іствудом.　

— От і чудово.　

Картина звично заскреготіла і випнулась уперед, відкриваючи вхід — кілька сходинок між стінами, які вели до наступних дверей. Цим шляхом можна було потрапити у ванну на другому поверсі, з іншого боку двері приховувало дзеркало заввишки з людину.　

Колись ми учащали туди, щоб полоскотати собі нерви, бо ж ніколи не можна було знати напевно: а що, коли у ванній хтось миється?! Але нащо цей таємний хід і справді був потрібен, це ми все одно не з’ясували. Може, хтось із наших пращурів полюбляв раптово, без попередження зникати і з’являтися деінде.