Керстин Гир – Рубінова книга (страница 9)

— Ти зможеш, — довірливо сказав Нік. Він, вочевидь, забув, як я одного разу вже постригла його манікюрними ножицями, після чого він перетворився на якесь щойно вилуплене шуліченя. Мені тоді було сім років, а йому чотири. Його кучері були потрібні на перуку. Перука в мене, щоправда, не вийшла, зате я заробила один день домашнього арешту.

— Тільки спробуй! — сказала мама. Вона увійшла до кімнати і про всяк випадок забрала ножиці з моїх рук. — Якщо вже стригтися, то в перукаря. Завтра. Зараз час спускатися на вечерю.

Нік застогнав.

— Без паніки! Сьогодні леді Арісти немає. — Я посміхнулася йому. — Ніхто до тебе не чіплятиметься через жуйки. Або через плями на светрі.

— Які ще плями? — Нік оглянув себе. — От гидота, це, напевно, гранатовий сік. Я й не помітив.

Бідолашний братик, увесь вдався в мене.

— Я ж кажу, ніхто не лаятиметься.

— Але сьогодні ж не середа! — здивувався Нік.

— А проте вони поїхали.

— Круто!

Коли вдома бували леді Аріста, Шарлотта й тітка Ґленда, вечері зазвичай проходили досить напружено. Леді Аріста критикувала неналежні манери Ніка й Кароліни (а часом і тітоньки Медді), тітка Ґленда весь час цікавилася моїми оцінками, щоб потім порівняти їх з оцінками Шарлотта, а Шарлотта всміхалася, наче Мона Ліза, відповідаючи на всі питання незмінною фразою: «Вас це не обходить».

Ми б залюбки ухилялися від цих щоденних вечірніх зібрань, але бабуся наполягала на тому, щоб збиралися всі. Дозволялося не приходити тільки тому, у кого була якась інфекція.

Їжу готувала місіс Бромптон, яка приходила до нас увесь тиждень з понеділка до п'ятниці і на додачу ще й прала. (У вихідні готували по черзі тітка Ґленда і мама. Нас із Ніком жахливо засмучувало, що ми не могли замовити піцу чи їжу в китайців.)

У середу, коли леді Аріста, тітка Ґленда і Шарлотта вирушали на уроки містерій, вечері проходили більш невимушено. І ми були в захваті, що сьогодні, хоч був лише понеділок, атмосфера за вечерею буде як у середу.

Не те щоб ми за столом голосно сьорбали, плямкали або гикали, але ми могли перебивати одне одного в розмові, ставити лікті на стіл або порушувати теми, які леді Аріста вважала непідхожими.

Наприклад, тему хамелеонів.

— Тітко Медді, тобі подобаються хамелеони? Тобі б не хотілося завести одного? Якогось такого ручного?

— Е-е-е… теє… атож, коли ти запитала, я раптом подумала, що мені завжди хотілося мати хамелеона, — відказала тітонька Медді, щедро накладаючи собі на тарілку картоплі з розмарином. — Неодмінно.

Кароліна розцвіла.

— Можливо, твоє бажання невдовзі здійсниться.

— Від леді Арісти і Ґленди щось чути? — спитала мама.

— Твоя мати дзвонила після обіду й попередила, щоб ми її не чекали на вечерю, — відповіла тітонька Медді. — Я від усіх нас висловила величезне співчуття — сподіваюся, ніхто не проти.

— Звичайно! — захихикав Нік.

— А Шарлотта? Вона вже… — запитала мама.

— Поки ні. — Тітонька Медді здвигнула плечима. — Але вони очікують цього з хвилини на хвилину. У бідолашної дівчинки весь час крутиться голова, а зараз ще й мігрень почалася.

— Її й справді шкода, — зауважила мама. Вона відклала виделку й відсутнім поглядом втупилася на стіну з дерев'яною обшивкою: здавалося, хтось переплутав її з підлогою і виклав паркетом.

— А що, коли Шарлотта взагалі не перескочить у часі? — спитала я.

— «Рано чи пізно це станеться!» — сказав Нік урочистим бабусиним голосом.

Усі засміялися — крім мами й мене.

— Ну, а якщо ні? Якщо вони помилились і в Шарлотта цього гена взагалі немає? — запитала я.

Цього разу Нік передражнив тітку Ґленду.

— «Ще змалку, глянувши на Шарлотту, розумів: вона народжена для високих цілей. Її не можна порівнювати з вами, звичайними дітьми».

Знову всі розсміялися. Крім мами.

— Чому ти питаєш, Ґвендолін?

— Просто так… — Я вагалася.

— Я ж тобі пояснила, що про помилку не може бути й мови, — сказала тітонька Медді.

— Так, бо Ісаак Ньютон геній і не може помилитися, знаю, — відказала я. — А навіщо Ньютон узагалі вираховував Шарлоттин день народження?

— Тітко Медді! — блимнула на неї очима мама.

Та прицмокнула.

— Вона замучила мене питаннями, що мені було робити? Вона точнісінько як ти в дитинстві, Ґрейс. Крім того, вона обіцяла нікому не розповідати про нашу розмову.

— Тільки бабусі — ані слова, — уточнила я. — Можливо, Ісаак Ньютон і хронограф винайшов?

— Дзуськи, — сказала тітонька Медді. — Я більше нічого тобі не скажу.

— Що ще за хронограф? — запитав Нік.

— Це машина часу, за допомогою якої Шарлотту відправлятимуть у минуле, — пояснила я. — І Шарлоттина кров буде, так би мовити, пальним для цієї машини.

— Відпад! — захопився Нік, а Кароліна заверещала:

— Ой-йой-йой, кров!

— А в майбутнє на цьому хронографі потрапити можна? — поцікавився Нік.

Мама застогнала.

— Подивися, що ти наробила, тітко Медді!

— Це ж твої діти, Ґрейс, — посміхаючись, відповіла тітонька Медді. — Отож цілком нормально, що вони хочуть бути в курсі.

— Так, напевно. — Мама обвела нас очима. — Але ніколи, чуєте, не ставте такі питання бабусі!

— Хоча вона єдина знає на них відповіді, — зауважила я.

— Але вам вона нічого не скаже.

— А ти, мамо, скільки про це знаєш?

— Більше, ніж мені хотілося б. — Мама хоч і посміхалась, але, як на мене, посмішка була досить сумна. — Між іншим, Ніку, в майбутнє потрапити не можна з тієї простої причини, що майбутнє ще не відбулося.

— Тю! Що це ще за логіка? — здивувався Нік.

У двері постукали, і зайшов містер Бернард із телефоном. Леслі зовсім би отетеріла, якби побачила телефон на срібній таці, подумала я. Іноді містер Бернард трохи переборщував.

— Дзвінок для міс Ґрейс, — кинув він.

Мама взяла телефон із таці, а містер Бернард розвернувся і вийшов з їдальні.

Він вечеряв з нами, тільки коли леді Аріста його особливо про це просила, а траплялося це раз чи два на рік. Нік і я підозрювали, що він потайки замовляв їжу в італійців або китайців і насолоджувався нею на самоті.

— Алло! А, мамо, це ти.

Тітонька Медді підморгнула нам.

— Ваша бабуся вміє читати думки! — прошепотіла вона. — Напевно, здогадується, що ми балакаємо про щось заборонене. Хто з вас поприбирає посуд? Нам треба кудись поставити яблучний пиріг місіс Бромптон.

— І ванільний крем! — хоча я строщила купу картоплі з розмарином і карамелізованою морквою, а також медальйони зі свинини, я досі не наїлася. А через усе це хвилювання зголодніла ще більше. Я підвелась і заходилася прибирати посуд у кухонний підйомник.

— Якщо Шарлотта потрапить до динозаврів, чи може вона привезти мені маленького динозаврика? — поцікавилася Кароліна.