Керстин Гир – Рубінова книга (страница 8)

— Ґвен! У будь-якій іншій родині тебе, можливо, і відвезли б у божевільню. Але не у твоїй! Твої не говорять ні про що інше, крім як про ген мандрів у часі, хронометр або уроки містерій!

— Хронограф, — поправила я. — Це штука, що функціонує на крові! Жахливо, правда?

— Хро-но-граф. Окей, я загуглила.

Я протискувалася крізь юрбу, йдучи по Оксфорд-стрит, і спинилася біля світлофора.

— Тітка Ґленда казатиме, що я все вигадую, щоб випендритись і вкрасти у Шарлотти її призначення.

— Ну то й що? Коли ти наступного разу зникнеш, вона зрозуміє, що помилялася.

— А якщо я взагалі більше не зникну? Якщо це було та загуло? Як той нежить…

— Ти ж сама в це не віриш. Так, хронограф — це, схоже, звичайний наручний годинник. Їх можна цілу купу придбати на «eBay», стартова ціна десять фунтів. От лайно! Постривай, я загуглю разом Ньютона, хронограф, мандрівку в часі та кров.

— Ну що?

— Нічого не знайдено. — Леслі зітхнула. — Шкодую, що ми не розібралися з цим раніше. Спершу подбаю про літературу для нас. Усе, що можна знайти про мандри в часі. Інакше навіщо мені цей дурний читацький квиток? Ти зараз де?

— Я перетинаю Оксфорд-стрит і повертаю на Дюк-стрит. — Раптом мені захотілося засміятися. — Ти питаєш, бо збираєшся долучитися до мене і намалювати крейдою хрестик, якщо я раптом зникну? Я оце собі думаю: навіщо міг знадобитися Шарлотті цей дурнуватий крейдяний хрест?

— Може, вони послали б навздогін за нею того другого типа, який теж подорожує часом. Як там його звуть?

— Ґідеон де Віллерз.

— Нехило звучить. Зараз заґуґлю. Ґідеон де Віллерз. Як воно там пишеться?

— Звідки мені знати? Ще раз про хрест крейдою: а куди вони відправили б цього Ґідеона? Я маю на увазі, в який час? Шарлотта може опинитися де завгодно. У будь-якій хвилині, у будь-якій годині, у будь-якому році, у будь-якому столітті. Hi-і, з цього хрестика крейдою пуття не буде.

Леслі так голосно заверещала мені у вухо, що я мало не впустила телефон.

— Ґідеон де Віллерз. Знайшла!

— Справді?

— Атож. Тут написано: команда з поло Ґрінвіцького інтернату Вінсента знову виграла чемпіонат Англії серед шкільних команд. Кубку радіють: (зліва направо) директор Вільям Гендерсон, тренер Джон Карпентер, капітан команди Ґідеон де Віллерз… тощо. Еге, то він ще й капітан. Шкода, картинка крихітна, не розгледиш, де тут кінь, а де — гравець. Ти зараз де, Ґвен?

— Досі на Дюк-стрит. Слухай, усе збігається: інтернат У Грінвічі, поло — це він. А там раптом не написано, що він час від часу зникає? Скажімо, просто з коня?

— Ой, я саме дивлюся, що цій замітці вже три роки. Може, він уже встиг закінчити школу. У тебе голова не паморочиться?

— Поки що ні.

— Ти зараз де?

— Леслі! Досі на Дюк-стрит. Я страшенно поспішаю.

— Окей, розмовлятимемо по телефону, поки ти не опинишся перед вашими дверима, а потім ти негайно поговориш із матір'ю!

Я глянула на годинник.

— Вона ще не повернулася з роботи.

— Тоді ти почекаєш, поки вона не повернеться, і неодмінно з нею поговориш, зрозуміла? Вона знає, що робити, щоб з тобою нічого не сталося. Ґвен? Ти мене зрозуміла?

— Так. Зрозуміла. Леслі?

— Га?

— Я рада, що ти в мене є. Ти найкраща в світі подруга.

— Ти як подруга теж нічого, — відгукнулася Леслі. — Май на увазі, ти зможеш приносити мені з минулого всілякі круті штуки. Яка подруга може таке? А якщо наступного разу нам доведеться готуватися до чергової тупої контрольної з історії, ти вивчиш усе просто на місці!

— Якби не ти, я просто не знала б, що робити. — Я розуміла, що це звучить якось жалюгідно, проте я так і почувалася.

— А хіба можна виносити з минулого предмети? — запитала Леслі.

— Без поняття. Справді, нічого не тямлю. Наступного разу я просто спробую. Між іншим, я на Ґросвенор-сквер.

Леслі кахикнула.

— Я знаю, що тобі страшно, але це все дуже круто. Я маю на увазі, це справжня пригода, Ґвен! І ти там у самому вирі!

Ще б пак. Я у самому вирі. От дупа.

— Значить, ти вже скоро будеш удома, — з полегшенням сказала Леслі. — Крім цього поло, у «Ґуґлі» про Ґідеона де Віллерза ані слова. Зате купа всього про приватний банк Віллерз і адвокатську контору Віллерз у Темплі.

— Так, це, мабуть, вони.

— Голова не паморочиться?

— Ні, але дякую за питання.

Леслі мала слушність: немає жодних причин припускати, що мама мені не повірить. Мої «історії про привидів» вона незмінно вислуховувала з належною серйозністю.

Я завжди могла прийти до неї, якщо раптом чогось лякалася.

Коли ми ще жили в Даремі, мене місяцями переслідував дух одного демона, який, власне кажучи, мав відбувати службу кам'яної горгульї на даху собору. Звали його Азраель, і схожий він був на якогось покруча від людини, кішки й орла. Коли Азраель помітив, що я його бачу, то був такий зворушений можливістю з кимось поспілкуватися, що почав ходити (і літати) за мною назирці, без угаву базікаючи, і навіть збирався спати зі мною в одному ліжку.

Коли я подолала свій первісний страх (пика в Азраеля, як у всіх горгулій, була моторошна), ми поступово стали друзями. На жаль, переїхати зі мною з Дарема до Лондона Азраель не зміг, і мені до цього дня його не вистачало. Нечисленні демони-горгулії, яких я бачила тут, у Лондоні, були радше несимпатичними істотами, вони не варті були й нігтя Азраелевого.

Якщо мама мені повірила щодо Азраеля, то вона повірить і про мандри в часі. Я чекала слушної нагоди, щоб поговорити з нею. Але слушна нагода ніяк не з'являлася. Щойно мама повернулася додому, як їй довелося вчити мою добру й розумну сестричку Кароліну, бо та, бачте, погодилася прихистити на літні канікули класний тераріум разом із класним талісманом, хамелеоном на ім'я Містер Бін. І хоча до шкільних канікул було ще кілька місяців, відкладати цю дискусію, мабуть, не випадало.

— Ти не можеш узяти на себе Містера Біна, Каролінко! Ти ж знаєш, що бабуся заборонила тримати тварин удома. А в тітки Ґленди алергія.

— Але в Містера Біна немає шерсті, — зауважила Кароліна. — І він постійно сидить у своєму тераріумі. Він нікому не заважає!

— Він заважає бабусі!

— Значить, бабуся дурна!

— Кароліно, так не годиться! У нашому домі ніхто нічого не тямить у хамелеонах! Уяви собі тільки, ми що-небудь зробимо не так, і Містер Бін захворіє і помре!

— Ні, не помре! Я знаю, як за ним доглядати! Будь ласка, мамо! Дозволь мені його взяти! Якщо я не візьму цього хамелеона, його знову забере Тесс, а вона завжди хвалиться, що є улюбленицею Містера Біна!

— Каролінко, ні!

Чверть години по тому вони й далі сперечалися — навіть коли мама зайшла у ванну й зачинила за собою двері, Кароліна стала перед дверима і правила своєї:

— Леді Аріста навіть не помітить! Ми могли б занести в будинок увесь тераріум, хай-но лишень кудись піде! Все одно вона не буває в моїй кімнаті!

— Можна людині принаймні в туалеті посидіти спокійно? — крикнула мама.

— Ні, — заявила Кароліна. Вона уміла чіплятися, як реп'ях до кожуха! І вгамувалася тільки тоді, коли мама пообіцяла їй особисто поклопотатися за Містера Біна перед леді Арістою.

Поки мама й Кароліна сперечалися, я витягала жуйку з волосся мого брата Ніка.

Ми сиділи в кімнаті для шиття. До братової голови прилипло з півфунта жуйки, але він не міг пригадати, як вона туди потрапила.

— Але ж ти мав би це помітити! — сказала я. — На жаль, кілька пасом мені доведеться відрізати.

— Байдуже, — відказав Нік. — Можеш відрізати одразу всі. Леді Аріста каже, що я схожий на дівчинку.

— Для леді Арісти всі, у кого волосся довше за сірникову голівку, скидатимуться на дівчинку. Шкода стригти так коротко твої прекрасні кучері.

— Вони відростуть знову. Та стрижи вже, ну ж бо!..

— Манікюрними ножицями не можу. Тобі треба в перукарню.