Керстин Гир – Рубінова книга (страница 11)

— Як на мене, тітка Медді справді бачить те, про що розповідає. Але це зовсім не означає, що те, що вона бачить, позначається на майбутньому. Або взагалі щось пояснює.

— Не розумію! — Я простягнула мамі руки, і вона почала втирати в них крем.

— Це щось на кшталт твоїх примар, моя любонько. Я впевнена, що ти можеш їх бачити, і я так само вірю тітці Медді, що вона бачить видива.

— Тобто ти хоч і віриш, що я бачу привидів, але ти не віриш, що вони існують? — вигукнула я й обурено прибрала руки.

— Я не знаю, чи існують вони насправді, — зауважила мама. — У що я вірю, не має значення.

— Але якщо їх немає, то це означає, що я їх вигадала. А це значить, що я з глузду з'їхала!

— Ні, — відповіла мама. — Це означає… ох, серденько! Я не знаю. Часом у мене таке відчуття, що фантазії в кожного в цій сім'ї хоч відбавляй. І жили б ми значно спокійніше і щасливіше, якби обмежувалися тим, у що вірять звичайні люди.

— Розумію, — мовила я. Можливо, мені не варто було виступати зі своїми новинами. «Агов, мамо, сьогодні по обіді ми перенеслися в минуле — я і моя ненормальна фантазія».

— Будь ласка, не ображайся, — сказала мама. — Я знаю, що на світі чимало незбагненного. Але, можливо, що більше ми переймаємося такими явищами, то більшої ваги ми їм надаємо. Я не вважаю тебе божевільною. І тітку Медді не вважаю. Але давай щиро: чи віриш ти в те, що видиво тітки Медді справді пов'язане з твоїм майбутнім?

— Можливо.

YBW

— Он як? Ти збираєшся найближчим часом видертися на якусь вежу, всістися там на годинник, щоб подригати ногами?

— Звісно, ні. Але, може, це якийсь знак?

— Можливо, — відповіла мама. — А можливо, й ні. Іди спати, серденько. День був важкий. — Вона глянула на годинник на своєму нічному столику. — Будемо сподіватися, що після приїзду в Шарлотти все вже позаду. О Боже, як мені хочеться, щоб вона вже нарешті перемістилася.

— Можливо, у Шарлотти теж надто бурхлива фантазія, — мовила я, підвелась і поцілувала маму в щоку.

Уранці спробую ще раз.

Можливо.

— На добраніч.

— На добраніч, дівчинко моя велика. Я люблю тебе.

— І я тебе, мамо.

Коли я зачинила двері своєї кімнати і залізла в ліжко, то почувалася досить кепсько. Я знала, що мені слід усе розповісти матері. Але її слова теж змушували замислитися. Звичайно, фантазія у мене була бурхлива. Але фантазія — це одне, а уявляти, що ти мандруєш у часі, — геть інше.

Людей, які уявляють собі щось таке, треба лікувати. І це правда, я так гадаю. Можливо, я така ж, як ті диваки, що стверджують, буцімто їх викрали інопланетяни. Просто психи якісь.

Я вимкнула нічник і зручно загорнулася в ковдру. Що було б гірше: здуріти чи перескочити в часі?

Напевно, друге, вирішила я. Від першого принаймні є пігулки.

У темряві повернувся страх. Я знову подумала, як високо падала б звідси на землю. Тому знову увімкнула нічник і повернулася до стіни. Щоб заснути, спробувала подумати про що-небудь нешкідливе, нейтральне, але мені це ніяк не вдавалося. Зрештою, я почала рахувати від тисячі до одиниці.

Якоїсь миті я таки заснула. Мені якраз снилася велика птаха, коли я прокинулась і сіла в ліжку, а серце калатало.

Воно знову повернулося, це огидне відчуття в животі, коли все стискається і перевертається. Сповнена панічного страху, я зіскочила з ліжка і чимдуж помчала (наскільки мені дозволяли тремтячі коліна) до мами. Мені було фіолетово, що вона вважатиме мене божевільною, я просто хотіла, щоб це припинилося. І я не хотіла гепнутися в грязюку з четвертого поверху!

Я встигла добігти лише до коридору, де мене знову збило з ніг. Розуміючи, що все почалося, я міцно заплющила очі — і тут же впала на коліна. Підлога виявилася точнісінько такою ж, як і мій рідний паркет. Я обережно розплющила очі. Було ясно, ніби щойно зайнялося на світ. Якусь секунду в мені жевріла надія, що нічого не сталося, але потім я виявила, що коридор, звичайно, наш, але на вигляд він все ж інакший. Стіни пофарбовані в темно-оливкове, на стелі — жодної лампи.

З кімнати Ніка долинули голоси. Жіночі.

Я швидко підхопилася. Якщо мене хтось побачить… Як я поясню, звідки так раптово з'явилася? У піжамі з написом «Хелло, Кітті»?

— Мені страшенно набридло рано вставати, — сказав перший голос. — Волтеру можна спати до дев'ятої! А ми? Краще б я залишилася на хуторі та доїла корів!

— Волтеру доводиться працювати до пізньої ночі, Клариссо. Твій чепчик сидить криво, — відказав другий голос. — Прибери під нього волосся, а то місіс Мейсон лаятиметься.

— Вона тільки й робить, що лається, — пробурчав перший голос.

— Є значно суворіші економки, люба моя Клариссо. Ходімо, ми вже спізнюємося. Мері спустилася чверть години тому.

— Так, і навіть встигла застелити ліжко. Завжди старанна й акуратна, як того вимагає місіс Мейсон. Але Мері робить це навмисно. Ти коли-небудь мацала її ковдру? М'яка, як пампух! Це несправедливо!

Мені треба було терміново звідси вшиватися. Але куди? Добре, що я тут усе знала.

— Моя ковдра страшенно кусається, — поскаржився Клариссин голос.

— Узимку ти радітимеш, що в тебе вона є. Ну, ходімо.

Дверна ручка повернулася донизу. Я метнулася до вбудованої шафи, рвонула на себе дверцята і встигла зачинити їх тієї самої миті, коли двері кімнати відчинилися.

— Я просто не розумію, чому це моя ковдра кусається, а ковдра Мері така м'яка, — вів далі Клариссин голос. — Тут усе несправедливо. Бетті їде в село разом із леді Монтроз, а нам доводиться цілісіньке літо сидіти в цьому задушливому місті.

— Тобі справді слід було б менше скаржитися, Клариссо.

Я не могла не погодитися з другою жінкою. Ця Кларисса була просто якась тонкослізка.

Я почула, як вони обидві спускаються сходами, і полегшено зітхнула. Ледве встигла. А що зараз? Почекати в шафі, поки я не повернуся назад? Напевно, так буде надійніше. Зітхнувши, я схрестила руки на грудях.

У темряві за мною хтось заворушився.

Я застигла від жаху. О Боже, що це було?

— Клариссо, це ти? — запитали з білизняної полиці. Це був чоловічий голос. — Я проспав?

От лихо! Хтось справді спав у шафі. Що це за звичаї такі?

— Клариссо? Мері? Хто тут? — запитав голос, цього разу зовсім не такий заспаний. На полиці зашаруділо, і чиясь рука торкнулася моєї спини. Я не чекала, поки вона мене схопить відчинила дверцята шафи і рвонула геть.

— Стій! Стояти!

Я швидко глянула через плече. Із шафи слідом за мною вистрибнув хлопець у довгій білій сорочці.

Я помчала вниз сходами. Де ж мені сховатися? Кроки хлопця з шафи лунали за моєю спиною, а сам він при цьому кричав:

— Тримайте злодія!

Злодія? Чи добре я почула? Що це, цікаво, я поцупила? Його нічний ковпак, чи що?

Як добре, що я могла бігти цими сходами навіть уві сні! Кожна сходинка була мені добре знайома. Я помчала вниз зі швидкістю світла, повз прапрапрадідуся Г'ю — треба сказати, з певним жалем, оскільки таємний хід був би прекрасним виходом з даної ситуації. Але механізм трохи заїдав, і поки я відчинятиму двері, хлопець у нічній сорочці мене наздожене. Ні, мені потрібна надійніша схованка.

На другому поверсі я майже налетіла на дівчину в чепчику, що тягнула здоровенний глек. Коли я пробігала повз неї, вона заверещала і випустила глек із рук — просто як у кіно. Рідина впереміш з уламками розплескалася по підлозі.

Я сподівалася, що мій переслідувач — теж як у кіно — на цьому послизнеться. У всякому разі, він пригальмував. Я скористалася перевагою і помчала вниз сходами, що вели в оркестрову яму. Опинившись унизу, я рвонула на себе дверцята комірчини, протиснулася туди й зачинила за собою двері. У комірчині, як і в мій час, все було шкереберть, лежала пилюка, а кутки пообсновувало павутиння. Сюди крізь щілини між сходами проникало світло, якого було достатньо, щоб зрозуміти, що тут ніхто не ночує. Комора була забита всіляким мотлохом — як і в нас.

Я почула над собою голоси. Хлопець у нічній сорочці розмовляв з бідолашною дівчиною, що впустила глек.

— Мабуть, злодійка! Я її в будинку жодного разу не бачив.

До них приєдналися нові голоси.

— Вона побігла вниз. Напевно, в будинку орудує ціла банда.

Я не винна, місіс Мейсон. Ця злодійка мало не збила мене з ніг. Напевно, вони полюють на прикраси міледі.

— На сходах я не зустріла ані душі. Вона повинна бути десь тут. Замкніть вхідні двері й обшукайте будинок, — наказував вельми енергійний жіночий голос. — А ви, Волтере, йдіть негайно нагору та вдягніть що-небудь. Ваші волохаті литки рано-вранці не тішать око.

О Господи! Дитиною я ховалася тут мільйон разів, але ніколи не боялася так сильно, що мене знайдуть. Обережно, щоб не наробити шуму, я зарилась глибше в мотлох. При цьому по моїй руці пробіг здоровенний павук — як я не заверещала, просто не знаю.

— Лестере, містер Дженкінс і Тотті, ви обшукаєте перший поверх і підвальні приміщення. Мері і я перевіримо другий поверх. Кларисса постереже задні двері, а Гелен — головний вхід.

— А якщо вона захоче втекти через кухню?