Керстин Гир – Рубінова книга (страница 6)
Оскільки в неї ніколи не було чоловіка, вона ще замолоду переїхала до брата й господарювала.
— Уперше я почула про цей ген після весілля Лукаса й Арісти. Попередньою носителькою гена по Шарлоттиній лінії була пані на ім'я Марґрет Тілні, яка, своєю чергою, доводилася бабусею твоїй бабусі Арісті.
— І Шарлотта успадкувала ген від цієї Марґрет?
— О ні, спочатку його успадкувала Люсі. Бідна дівчинка.
— Що за Люсі?
— Твоя кузина Люсі, старша дочка дядька Гаррі.
— А! Ця Люсі. — Мій дядько Гаррі з Ґлочестерширу був набагато старший за Ґленду і мою матір. Троє його дітей давно повиростали. Молодшому з них, Давиду, вже стукнуло двадцять вісім, і він був льотчиком на «British Airways». Хоча це, зрештою, не означало, що ми могли купувати квитки дешевше. Дженет, середульша, сама давно була матір'ю двох дітей — маленьких пустух на ймення Поппі й Дейзі. Старшу, Люсі, я не знала. І про неї саму майже нічого не знала.
У сім'ї воліли Люсі не згадувати. Вона була заблуканою душею родини Монтрозів. У сімнадцять років утекла з дому і відтоді не давала про себе знати.
— Значить, Люсі теж носій гена?
— Атож, — відказала тітонька Медді. — Коли вона зникла, тут почалося казна-що. У твоєї бабусі мало не стався інфаркт. Був жахливий скандал. — Вона так різко затрусила головою, що її кучерики розлетілися навсібіч.
— Можу собі уявити. — Я подумала про те, що станеться, якщо Шарлотта спакує валізи й накиває п'ятами.
— Ні-ні, не можеш. Ти ж не знаєш, за яких драматичних обставин вона зникла і як це було пов'язано з тим юнаком… Ґвендолін! Вийми палець із рота! Що за огидна звичка!
— Вибач. — Я абсолютно не помітила, що почала гризти нігті. — Це через хвилювання. Я так багато чого не розумію…
— Зі мною те саме, — запевнила мене тітонька Медді. — Я чую про цю пригоду з п'ятнадцяти років. До того ж у мене є дар містерій. Усі Монтрози обожнюють таємниці. Так було завжди. Тільки тому мій нещасний брат одружився з твоєю бабцею. Навряд чи її чарівний шарм став тому причиною, оскільки його в неї зроду не було. — Вона сягнула рукою в бляшанку з льодяниками і розчаровано зітхнула — бляшанка була порожня. — Ненечко моя, боюся, що я на них схиблена.
— Я швиденько збігаю в «Селфріджес» і куплю тобі нових, — мовила я.
— Ти була й лишишся моїм найулюбленішим янголятком. Поцілуй мене й одягни плащ, падає дощ. І більше ніколи не гризи нігті, чуєш?
Мій плащ досі висів у шкільній шафці, тому я вдягла мамин квітчаний дощовик і натягнула на голову каптур. Коли я вийшла з дому, чоловік у чорному біля 18-го будинку саме запалював цигарку. Скоряючись раптовому імпульсу, я кивнула йому і збігла вниз сходами.
Він не кивнув у відповідь. Ну, звичайно.
«От помідор дурнуватий». Я побігла в бік Оксфорд-стрит. Дощ лив як з-під ринви: треба було вдягнути не тільки дощовик, а й гумові чоботи. Моя улюблена магнолія на розі вулиці сумно опустила свої розкішні квіти. Я ще не дійшла до неї, а вже встигла вступити в три калюжі. Коли я збиралася обійти четверту, ноги раптом помліли. У животі знову закрутилися американські гірки, а перед очима замість вулиці розпливлася брудна річка.
Розділ третій
(На цій миті гойдається вічність.)
Коли в мене перед очима знову прояснилось, за ріг якраз завертав старовинний автомобіль, а я сама стояла навколішки на тротуарі й трусилася від жаху.
З цією вулицею було щось не так. Зовні вона змінилася. І взагалі за останню секунду все стало іншим.
Дощ ущух, але віяв крижаний вітер і різко потемніло — майже впала ніч. На магнолії не було видно ні квітів, ні листя. Я сумнівалася, чи взагалі сама магнолія на місці.
Вершечки огорожі довкола неї були пофарбовані в золоте. Я могла присягнутися, що вчора вони були чорні.
З-за рогу з'явився ще один старовинний автомобіль. Химерна конструкція з великими колесами і блискучими спицями. Я подивилася вздовж тротуару — калюжі позникали, мов мильні бульки. А разом із ними й дорожні знаки. Зате бруківка була крива й горбиста. Вуличні ліхтарі теж прибрали інакшого вигляду, їхнє жовтувате світло ледь діставало до найближчого під'їзду.
Десь у глибині моєї свідомості зажеврів моторошний здогад, але я все ще не була до нього готова. Тож я спробувала передихнути, відтак знову озирнулася, цього разу уважніше.
Отже, якщо точно сказати, змінилося не надто багато. Більшість будинків мали звичний вигляд. А втім… онде зникла чайня, де матуся завжди купувала смачні тістечка «Принц Валлійський», а цей наріжний будинок із масивними колонами я бачила вперше.
Якийсь незнайомець у чорному пальті й капелюсі несхвально скинув на мене оком, але не зробив жодної спроби заговорити або допомогти. Я підвелася й обтрусила бруд із колін.
Моя жахлива здогадка повільно перетворювалася на жахливу впевненість. Та й перед ким мені було прикидатися?
Я не потрапила на перегони старовинних автомобілів. І магнолія не скинула раптом свій квіт і листя. І хоча я багато чого б віддала за те, щоб із-за рогу раптом з'явилася Ніколь Кідман, тут не проходили зйомки стрічки за Генрі Джеймсом[10].
Я знала точно, що сталося. Я просто це знала. І ще я знала, що тут якась помилка.
Я перенеслася в інший час.
Не Шарлотта.
У мене зацокотіли зуби. Не тільки від хвилювання, але й від холоду. Холод проймав до кісток.
Я стояла на розі вулиці, тремтячи і стукаючи зубами, і дозволяла перехожим на мене витріщатися. Перехожих було не надто багато. Повз мене пройшла молода жінка в пальті до п'ят і з кошиком під пахвою, а за нею — чоловік у капелюсі й пальті з піднятим коміром.
— Вибачте, — сказала я. — Не скажете часом, який у нас зараз рік?
Жінка вдала, що не чує, і рушила швидше.
Чоловік похитав головою.
— Яке нахабство, — пробурчав він.
Я зітхнула. Насправді від цієї інформації мала́ користь. Яка, власне, різниця, потрапила я в 1899 рік чи в 1923-й?
Принаймні я знала,
Треба ж щось зробити.
У сутінках вулиця видавалася спокійною й мирною. Мов нежива, я йшла назад до будинку, уважно роззираючись навсібіч. Що змінилося, що залишилось, як і пізніше? Коли пильніше придивитися, будинки були точнісінько такі самі, як і в наш час.
Деякі деталі я, здавалося, бачила вперше, але, можливо, досі я їх просто не помічала. Я автоматично кинула погляд на будинок номер 18, однак біля під'їзду — хоч би тобі лялечка. Людини в чорному не було.
Я зупинилася.
Наш будинок на вигляд був точнісінько такий, як і в мій час. Вікна на першому і другому поверхах виливали яскраве світло, у маминій кімнаті під дахом теж світилося, а з даху звисали бурульки. Варто мені було глянути на все це, як захотілося додому.
Гаразд, що б зробила Шарлотта? Зараз геть споночіє, і до того ж холодно, хоч вовків ганяй. Куди б вирушила Шарлотта, щоб не змерзнути? Додому?
Я дивилася на вікна. Може, вже є на світі мій дідусь? Може, він мене навіть впізнає?
Зрештою, дозволяв же він мені гойдатися на колінах, коли я була маленька… Ет, пусте! Навіть якщо він уже з'явився на світ, то як зможе згадати, що на старості літ гойдав мене на колінах?
Холод заповзав мені під плащ. Гаразд, я зараз просто подзвоню до когось і напрохаюся на ніч. Питання тільки в тому, як це зробити.
«Привіт, мене звуть Гвендолін Шеферд, я — внучка лорда Монтроза, який, можливо, ще не народився».
Я ж не можу розраховувати, що мені повірять. Можливо, швидше потраплю в божевільню, ніж додому. А опинитися в божевільні цими часами, напевно, гірше не бути може — потрапиш раз і вже назавжди.
З іншого боку, вибору в мене особливо не було. Ще трохи, і геть стемніє. А мені треба десь переночувати й не змерзнути. І не натрапити на Джека Різника[11]. Господи милостивий! Коли він, власне, творив свої мерзенні справи? І де? Чи не тут-таки, у солідному Мейфейрі? Якщо мені вдасться поговорити з ким-небудь із моїх предків, то, можливо, я зможу переконати його, що про дім і родину я знаю більше за якогось чужинця. Хто, крім мене, міг би, наприклад, розказати, що кобилу прапрапрадідуся Г'ю звали Сита Енні? Суто інсайдерська інформація.
Різкий порив вітру змусив мене зібратися. Було дуже холодно. Мене б не здивувало, якби раптом посипав сніг.
«Привіт, я — Ґвендолін і потрапила сюди з майбутнього. На доказ я покажу вам застібку-блискавку. Б'юся об заклад, що її ще не винайшли, еге ж? Як і аеробуси, телевізори або холодильники…»
Принаймні можна спробувати. Глибоко дихаючи, я підійшла до дверей.
Сходинки під ногами здалися мені напрочуд знайомими й чужими водночас. Я машинально потяглася до кнопки дзвінка. Але її не було. Електричні дзвінки, вочевидь, іще теж не винайдено.
Як на те, ніде й натяку не було на якусь дату. А я навіть не знала, коли було винайдено електрику. До пароплавів чи вже після? Чи вчили ми це в школі? Якщо так, то я, на жаль, не могла цього згадати.
Я намацала довгу ручку, що звисала на ланцюжку — точнісінько така була вдома в Леслі на унітазі. Я енергійно смикнула за неї і почула, як за дверима зателенькав дзвіночок.