Керстин Гир – Рубінова книга (страница 5)

Звичайно, там було трохи небезпечно, бо ж поручнів на даху не було — лише невисока огорожа з кованого заліза. Але ж ми й не збиралися вправлятись у стрибках у довжину або танцювати на краю прірви. Ключик від дверей, які вели на дах, зберігався в цукорниці з візерунком із троянд, що стояла в шафі. У моїй родині ніхто не здогадувався, що я знаю про цю схованку, інакше збилася б страшенна буча. Тому я завжди пильнувала, щоб за мною хтось крадькома не пішов слідом. Там можна було любісінько позасмагати, влаштувати пікнік або просто сховатися, якщо хотілося спокою. Його, як уже згадувалося, я любила — але тільки не зараз.

Я поскладала ковдри, позмітала з дивана крихти від печива, збила подушки й зібрала в коробку розкидані шахові фігурки. Я навіть полила азалію, що стояла на секретері в кутку кімнати, і протерла вологою ганчіркою журнальний столик. Потім я нерішуче обвела очима ідеально прибрану кімнату. Спливло всього десять хвилин, а мені й досі хотілося в якесь товариство.

Цікаво, що там унизу, в музичному салоні? Може, у Шарлотти знову паморочиться в голові? І що, власне, відбудеться, якщо з другого поверху будинку в Мейфейрі переміститися з двадцять першого століття в століття, скажімо, п'ятнадцяте, коли на цьому місці взагалі не було будинків або, може, стояло кілька халуп? Опинишся у повітрі, а тоді як хрьопнешся на землю із семиметрової висоти?! А що, як сядеш просто в мурашник? Бідолашна Шарлотта. Проте, можливо, на таємничих уроках містерій вчать літати.

До речі, про містерії: раптом я зрозуміла, що можу відволіктися. Я зайшла в мамину кімнату і глянула вниз на вулицю. Біля входу в будинок номер 18, як і раніше, стояв незнайомець у чорному. Я могла бачити його ноги і клапоть макінтоша. Сьогодні наш четвертий поверх здався мені особливо високим. Жартома я підрахувала, скільки метрів звідси до землі.

Чи може людина взагалі вижити, впавши з чотирнадцятиметрової висоти? Напевно, може — якщо їй пощастить і якщо вона приземлиться на якесь багнище. Увесь Лондон був колись начебто мочарами, принаймні так говорила місіс Каунтер, наша географічка. Болото — це добре, в болото можна м'яко впасти. Щоб потім безславно захлинутися у твані.

Я глитнула слину. Мене налякали власні думки.

Щоб не залишатися більше на самоті, я вирішила навідатися до рідних у музичному салоні — навіть наражаючись на ризик, що мене звідти випхають, бо саме надумали побалакати про щось надсекретне.

Коли я увійшла, тітонька Медді сиділа біля вікна у своєму улюбленому фотелі, а Шарлотта стояла біля іншого вікна, злегенька присівши на письмовий стіл у стилі Людовіка Чотирнадцятого, до стільниці якого, позолоченої і вкритої строкатим лаком, нам було категорично заборонено торкатися, причому будь-якою частиною тіла. (Незбагненно, як таке чуперадло, як цей стіл, могло стільки важити — у всякому разі, за твердженням леді Арісти. Навіть таємних шухляд у ньому не було: ми з Леслі давно це перевірили.) Шарлотта вже встигла скинути форму й переодягнутися в темно-синю сукню, яка нагадувала дещо середнє між нічною сорочкою, купальним халатом і чернечою рясою.

— Як ти бачиш, я досі тут, — мовила вона.

— Це… добре, — відказала я, намагаючись не витріщатися на її жахливу сукню.

— Це нестерпно, — сказала тітка Ґленда, ходячи туди-сюди від одного вікна до іншого. Вона була висока й струнка, як Шарлотта, і мала блискучі руді кучері. Такі ж кучері були й у моєї мами, і свого часу в бабусі. Кароліна і Нік теж успадкували цей колір волосся. Тільки в мене волосся було пряме та чорне. Як у батька.

Раніше мені теж дуже хотілося бути рудою, та Леслі переконала мене, що чорне волосся чарівно контрастує з блакитними очима і світлою шкірою. Леслі з успіхом розтлумачила мені, що моя родимка на скроні, схожа на якийсь місячний серпик (тітка Ґленда називала її не інакше, як «смішний банан»), оригінальна й таємнича на вигляд. Згодом я почала здаватися собі гарненькою, не в останню чергу завдяки брекетам, які вирівняли мої випнуті зуби, що робили мене схожою на якогось зайця. Нехай я навіть і не була такою «чарівною, сповненою чудесної принади», як Шарлотта, якщо висловлюватися мовою Джеймса. Ха, побачив би він її у цьому мішку.

— Ґвендолін, янголятко, хочеш лимонного льодяника? — Тітонька Медді поплескала по лавочці поруч із собою. — Сядь до мене і трошки мене розваж. Ґленда страх як нервує мене своєю біганиною туди-сюди.

— Ти ж не уявляєш собі материнських почуттів, тітко Медді, — сказала тітка Ґленда.

— Таки так, не уявляю, — зітхнула тітка Медді.

Тітонька Медді була сестрою мого діда. Заміж вона так і не вийшла. Тітонька Медді була маленькою пампушкою з блакитними оченятами, веселими, мов у дівчати, і фарбованим золотавим волоссям, з якого частенько стирчали забуті бігуді.

— А де леді Аріста? — запитала я, дістаючи з бляшанки лимонний льодяник.

— Балакає по телефону, — повідомила тітонька Медді. — Але так тихо, що ні словечка не зрозуміти. Це, до речі, остання коробочка льодяників. У тебе, бува, не знайдеться хвилина збігати у «Селфріджес»[9] і купити мені нових?

— Само собою, — відказала я.

Шарлотта перемістила свою вагу з однієї ноги на іншу, і тітка Ґленда відразу ожила.

— Шарлотто?

— Пусте, — мовила Шарлотта.

Тітка Ґленда стиснула губи.

— Може, тобі варто було очікувати на першому поверсі? — запитала я Шарлотту. — Щоб не довелося падати з висоти.

— Може, тобі варто було стулити писок, якщо ти не маєш про це жодного поняття? — відповіла Шарлотта.

— Справді, останнє, що зараз потрібно Шарлотті, так це дурні зауваження, — докинула тітка Ґленда.

Я вже шкодувала, що спустилася вниз.

— Першого разу носій гена переміщається в минуле щонайбільше на півтори сотні років, — люб'язно пояснила тітонька Медді. — Цей будинок був збудований 1781 року, себто тут, у музичному салоні, Шарлотта як у Бога за дверима. Хіба що налякає кілька паній, які розводитимуть тут музику.

— У цій сукні абсолютно точно, — сказала я так тихо, що мене могла почути тільки тітонька Медді. Вона захихотіла.

Двері розчинились, і ввійшла леді Аріста. Зовні завжди здавалося, ніби вона проковтнула аршин. Або й кілька. Один для рук, один для ніг і ще один, щоб скріплювати їх посередині. Сиве волосся строго зачесане назад і зібране на потилиці у вузол. Викапана викладачка балету: дай їй привід вчепитися, то вона свого не подарує…

— Машина вже виїхала. Де Віллерзи чекають на нас у Темплі. Після повернення Шарлотту можна одразу ж записати на хронограф.

Я не зрозуміла жодного слова.

— А якщо сьогодні це не відбудеться? — запитала Шарлотта.

— Шарлотто, дорогенька, у тебе вже тричі паморочилося в голові, — нагадала тітка Ґленда.

— Рано чи пізно це станеться, — оголосила леді Аріста. — Ходімо, машина може приїхати щохвилини.

Тітка Ґленда взяла Шарлотту за руку, і разом з леді Арієтою вони покинули салон. Тільки-но двері за ними зачинилися, ми з тітонькою Медді перезирнулися.

— Іноді можна подумати, що ти перетворився на невидимку, еге ж? — мовила тітонька Медді. — Принаймні деколи почути «до побачення» або «привіт» було б непогано… Або, наприклад: «Люба Медді, чи не привиділося тобі часом щось, що б нам допомогло?»

— А що — справді привиділося?

— Ні, — відповіла тітонька Медді. — Дякувати Богу, ні. Як часом щось примариться, одразу нападає ненажерство, а я й так роз'їхалась, як діжка.

— Хто такі де Віллерзи? — спитала я.

— Натовп чванькуватих жевжиків, якщо хочеш знати мою думку, — відповіла тітонька Медді. — Усі адвокати і банкіри. Мають приватний банк у Сіті. У нас там є рахунки.

Це звучало відверто: ні грама містики.

— А який стосунок вони мають до Шарлотти?

— Скажімо так: у них ті самі клопоти, що й у нас.

— Які клопоти? — спитала я й подумала: їм теж доводиться жити під одним дахом із деспотичною бабусею, прикрою тіткою і зарозумілою кузиною?

— Ген переміщення в часі, — пояснила тітонька Медді. — У де Віллерзів він переходить спадщиною по батькові.

— Себто в них удома є своя Шарлотта?

— Її чоловічий варіант. Наскільки я знаю, його звуть Ґідеон.

— І він теж чекає, коли йому стане млосно?

— У нього це вже було. Він на два роки старший за Шарлотту.

— Інакше кажучи, він уже два роки бадьоро стрибає минулим?

— Треба гадати.

Я спробувала звести нову інформацію з тим, що вже знала. Та оскільки тітонька Медді лопотіла сьогодні без утоми, то в мене на це було хіба що кілька секунд.

— А що таке той хроно… хроні…?

— Хронограф! — тітонька Медді закотила очі. — Це щось на кшталт апарата, за допомогою якого носії гена — і тільки вони! — можуть переміщуватися в певний час у минулому. Це якось пов'язано з кров'ю.

— Машина часу? — здивувалась я. Заправлена кров'ю? Боже милий!

Тітонька Медді стенула плечима.

— Жодного поняття не маю, як працює ця штука. Ти забуваєш, що я знаю тільки те, що мені вдається почути випадково, коли я тут сиджу і вдаю, що мене немає. Це все цілком таємно.

— Так. І вельми складно, — озвалася я. — А чому вони взагалі вирішили, що ген успадкувала Шарлотта? І чому він у Шарлотти, а не, скажімо… гм… у тебе?

— У мене його, слава Богу, бути не може, — відказала вона. — Ми, Монтрози, завжди були людьми чудними, але цей ген потрапив у сім'ю тільки з твоєю бабунею. Бо мій брат страшенно хотів з нею одружитися. — Тітонька Медді посміхнулася. Вона була сестрою мого покійного дідуся Лукаса.