Керстин Гир – Рубінова книга (страница 4)
— Гм, справді, краще вдягати, — відповіла я.
— Де леді Аріста? — запитала Шарлотта. Вона щоразу трималася з містером Бернардом не надто ґречно. Напевно, тому, що на відміну від нас вона ніколи не схилялася побожно перед ним — ще змалку. Хай він і мав талант — він-таки викликав повагу! — виникати нізвідки в будь-якому місці будинку й пересуватися при цьому безшумно, наче кіт. Здавалося, ніщо й ніколи не може сховатися від його всевидющого ока і постійної присутності.
Містер Бернард жив у нас удома ще до мого народження, і моя мама говорила, що він жив тут і тоді, коли вона сама під стіл пішки ходила. Тим-то містер Бернард був, напевно, таких само похилих літ, як і леді Аріста, навіть якщо він на стільки й не виглядав. Він жив у покоях на третьому поверсі, куди з другого поверху вели окремі сходи й коридор. У цей коридор нам заборонено було навіть заходити. Мій брат запевняв, що містер Бернард обладнав його люками і таким іншим, щоб затримати непроханих гостей. Одначе довести цього він не міг — ніхто з нас ще жодного разу не наважився сунути носа в цей коридор.
«У містера Бернарда повинен бути свій приватний простір», — говорила часто леді Аріста.
«Так-так, — відказувала на це мама. — А хіба нам він не потрібен?»
Але промовляла вона це так тихо, що леді Аріста не чула.
— Ваша бабуся в музичному салоні, — пояснив Шарлотті містер Бернард.
— Дякуємо. — Шарлотта залишила нас біля входу і побігла сходами нагору. Музичний салон був розташований на другому поверсі, і ніхто не знав, чому він так називається. Бо там навіть піаніно не було.
Музичний салон був улюбленою кімнатою тітоньки Медді й леді Арісти. Там було чути фіалкові парфуми і дим сигареток леді Арісти. Провітрювали салон вряди-годи — якщо там засидітися, можна було й зомліти.
Містер Бернард замкнув вхідні двері. Я скинула одним оком на незнайомця в чорному. Він досі був там. Мені привиділося чи він і справді махнув рукою, немов вітаючи? Містера Бернарда чи, можливо, навіть мене?
Двері зачинились, але рушити логічним ланцюжком далі я не змогла, бо в животі знову виникло почуття, наче я лечу вниз із американських гірок. Голова мені пішла обертом. Коліна підігнулись, і довелося вхопитися за стіну, щоб не впасти.
Наступної миті все знову минулося.
Серце шалено калатало. Щось зі мною було не так. За дві з половиною години мені двічі паморочилося в голові, причому ніяких американських гірок не було й близько.
Хіба що… ет, дурниця! Напевно, я просто занадто швидко росту. Або у мене… гм? Пухлина мозку? А може, звичайний голод.
Так, річ саме в цьому. Я ж від сніданку нічого не їла, бо ж обід приземлився на мою блузку. Я з полегшенням перевела подих — і тільки тоді помітила, що совині очі містера Бернарда уважно за мною спостерігають.
— Гоп-ля, — мовив він трохи запізно.
Я відчула, що наливаюся жаром.
— Ну, я вже йду… робити домашнє завдання, — пробурмотіла я.
Містер Бернард кивнув із байдужим виглядом. Але, піднімаючись сходами, я відчувала, як він свердлить очима мені спину.
Розділ другий
З «Анналів Вартових»,
Леслі називала наш будинок «розкішним палацом»: адже в ньому стільки було кімнат, картин, дерев'яних панелей і антикваріату! Вона гадала, що в нашому будинку за будь-якою стіною ховається потайний хід, а в будь-якій шафі — потайна шухляда. Коли ми були молодші, то, щойно вона приходила, вирушали в дослідницьку мандрівку будинком. Звичайно, нам було категорично заборонено пхати носа в усі кутки, але це робило наші пошуки ще цікавішими. Ми вигадували дедалі витонченіші стратегії, щоб нас не зловили на гарячому. За час пошуків ми справді знайшли кілька потайних скриньок і навіть одні потайні двері. Містилися вони на сходовій клітці за картиною, на якій олійною фарбою був намальований якийсь гладкий бородань, що тримав у руці оголену шпагу, верхи на коні.
Якщо вірити тітоньці Медді, непривітний чоловік на картині був мій двоюрідний прапрапрапрапрадідусь Г'ю, а його руда кобила звалася Сита Енні. Хоча хід за картиною був завдовжки всього кілька сходинок і вів до однієї з ванних кімнат, але це був таки таємний хід.
— Щастить же тобі, що тут живеш! — знай повторювала Леслі. Натомість я вважала, що щасливиця якраз вона. Леслі з батьками й кудлатим псом на ім'я Берті жила у звичайнісінькому будинку в північному Кенсинґтоні. Там не було таємниць, зловісних службовців або ж прикрих родичів.
Колись і ми жили в такому будинку — мої мама, тато, брат, сестра і я. Ми жили тоді в Даремі, що в Північній Англії. Але потім, коли сестрі було всього півроку, батько помер і мама переїхала з нами в Лондон. Напевно, вона почувалася самотньою, а може, було обмаль грошей.
А в цьому будинку мама виросла — разом із сестрою Ґлендою і братом Гаррі. Дядько Гаррі єдиний з усіх жив зараз не в Лондоні, а в Ґлочестерширі вдвох зі своєю дружиною.
Спочатку цей будинок теж здавався мені палацом, достоту як і Леслі. Але коли палац доводиться ділити з великою родиною, то з часом він обов'язково маліє. Тим паче що тут була ціла купа зайвих приміщень — узяти хоча б бальну залу на першому поверсі, що витягнулася на всю довжину будинку.
У такій залі було б класно кататися на скейті, але нам це було суворо заборонено. Зала була розкішна — високі вікна, ліпнина на стелі, люстри, — але за весь той час, що ми мешкали в цьому будинку, тут не влаштували жодного балу, свята або вечірки.
Єдине, на що надавалася бальна зала, — це Шарлоттині уроки фехтування і танців. Тому оркестрова яма, на яку можна було потрапити східцями з вестибюля, існувала тут для меблів. Хіба що Кароліна з подружками, граючи у піжмурки, ховалися по темних закутках під сходами, що вели з галереї на другий поверх.
На другому поверсі знаходився вищезгаданий музичний салон, покої леді Арісти й тітоньки Медді, а також ванна кімната (та сама з таємним ходом), а також їдальня, де щовечора о пів на восьму сходилася на вечерю вся родина. Їдальню і кухню (вона розташовувалась просто під нею) з'єднував старовинний підйомник для страв, на якому Нік і Кароліна часом возили одне одного вгору-вниз, хоча це було, зрозуміло, суворо заборонено. Ми з Леслі розважалися так раніше, але зараз, на жаль, підйомник був для нас замалий.
На третьому поверсі містилися покої містера Бернарда, кабінет мого покійного діда лорда Монтроза й величезна книгозбірня. На тому ж таки поверсі в наріжній частині будинку була розташована й кімната Шарлотти. Кімната мала еркер, яким Шарлотта залюбки хвалилася. Її мати займала салон і спальню, вікна яких виходили на вулицю.
Тітка Ґленда була розлучена з Шарлоттиним батьком. Він жив зараз десь у Кенті з новою дружиною. Тому чоловіків у будинку, крім містера Бернарда, не було — якщо не брати до уваги Ніка. Не було й хатніх тварин, як ми про них не просили. Леді Аріста тварин не любила, а в тітки Ґленди була алергія на все, що мало бодай натяк на шерсть.
Моя мама, брат із сестрою і я жили на четвертому поверсі, просто під дахом, де було чимало косих стін, а на додачу — два маленьких балкончики. У кожного з нас була своя кімната, а Шарлотта, дивлячись на нашу ванну, ковтала слинку, бо ж їхня на третьому поверсі не мала ані однісінького вікна, натомість у нас їх було цілих два. Але мені на нашому поверсі більше подобалося ще й тому, що тут ми — мама, Нік, Кароліна і я — були віддані самі собі, що в нашій божевільні іноді могло неабияк прислужитися.
Але був один недолік — ми жили збіса далеко від кухні. Зараз, коли я вже піднялася нагору, то знову про це подумала. Якби ми жили ближче до кухні, я могла б прихопити з собою бодай яблуко. А так мені довелося обійтися вершковим печивом із наших запасів, які мама тримала в шафі.
Зі страху перед новим нападом запаморочення я схрумала одинадцять печивок поспіль. Потім скинула туфлі й куртку, гепнулася на канапу в кімнаті для шиття і простяглася на весь зріст.
Сьогодні все було якось дивно. Мені здається, більш дивно, ніж зазвичай.
Зараз друга дня. Зателефонувати Леслі й розважити її своїми клопотами я зможу хіба що години за дві з половиною.
Брат із сестрою повернуться зі школи не раніше четвертої, а мама завжди закінчує роботу десь о п'ятій. Зазвичай мені дуже подобалося залишатись у кімнаті на самоті. Можна було спокійно похлюпатись у ванні, не боячись, що хтось постукає в двері, бо йому, бачте, припекло в туалет. Ще я могла увімкнути музику й голосно підспівувати, знаючи, що ніхто зараз не візьме мене на кпини. І я могла дивитися по телевізору що завгодно, причому ніхто не скиглив поряд: «А зараз починається „Губка Боб“!»
Але сьогодні мені нічого не хотілося. Навіть подрімати. Навпаки — канапа, зазвичай такий незрівнянний прихисток, зараз здавалася мені крихким човником на бурхливій річці. Я боялася, що тільки-но я заплющу очі — мене відразу ж кудись понесе.
Щоб відволіктись, я підвелась і вирішила трохи прибрати в кімнаті для шиття. Це була наша неофіційна вітальня — ні тітки, ні наша бабуся не шили й тому вибиралися на другий поверх вряди-годи. Швейної машинки тут не було, зате були вузькі сходи, що вели на дах. Вони призначалися для сажотрусів, але ми з Леслі частенько вилазили ними на дах — на наше улюблене місце. Звідти розгортався чудовий краєвид, і ніде не було кращого місця для дівчачих розмов (наприклад, про хлопчаків і про те, що ми не знаємо жодного, в кого варто було б закохатися).