Керстин Гир – Рубінова книга (страница 35)
Але, очевидно, з мистецтвом читання думок у графа було не так уже й добре, бо він знову захихикав.
— Вона не надто балакуча, еге ж?
— Вона просто боязка, — сказав Ґідеон.
Краще було б сказати: залякана.
— Боязких бабів не буває, — заперечив йому граф. — Боязко опустивши очі, вони лише виказують свою дурість.
Я чимраз більше доходила висновку, що його можна не боятися. Він був звичайнісінький самозакоханий дідусь-жінконенависник, який любить слухати самого себе.
— Невисокої ж ви думки про жіноцтво, — зауважив лорд Бромптон.
— Де ж пак! — відповів граф. — Я люблю жінок! Справді. Хіба що не вірю, що вони мають у своєму розпорядженні той різновид розуму, який веде людство вперед. Тому в моїй Ложі жінкам робити нічого. — Він обдарував лорда сяючою посмішкою. — Для багатьох чоловіків це нерідко вирішальний аргумент за вступ до моєї Ложі, лорде Бромптон.
— Та проте жінки люблять вас! Мій батько невпинно захоплювався вашим успіхом у жінок. І тут, у Лондоні, і в Парижі вони в усі часи упадали вам в ноги.
Граф відразу поринув у спомини про часи, коли він був кумиром жінок.
— Морочити голову жінкам і підбивати їх під свою волю неважко, дорогий мій лорде. Усі вони з одного тіста. Якби я не переймався високим, то давно б створив для чоловіків книгу порад, як правильно поводитися з жінками.
Само собою. У мене навіть назва підхожа була.
Я, напевно, зсунулася з глузду! Чорні очі на секунду втупилися в мої, потім я опустила погляд на мозаїчну підлогу під ногами і спробувала подолати паніку, яка ось-ось мала мене захопити. Тут треба було стерегтися не графа, це абсолютно точно. Але через це мені не випадало почуватися безпечно.
— Усе це вельми цікаво, — мовив лорд Бромптон. Його підборіддя тряслися від задоволення. — Поза сумнівом, у вас і ваших супутниках пропали хороші актори. Як казав мій батько, вмієте ви пригощати карколомними історіями, дорогий мій графе Сен-Жермен. Але, на жаль, не можете нічого довести. Досі ви не показали мені жодної штуки.
Лорд засміявся дещо силувано.
— У всякому разі, ви відверті.
— Алхімія не може обходитися без протекції. — Граф з маху розвернувся до Ракоці. —Доведеться нам продемонструвати доброму лордові кілька наших штук, Міро. Він належить до людей, які вірять лише в те, що бачать. Але спочатку мені треба сказати кілька слів наодинці моєму правнукові й накидати лист Великому Магістрові моєї Ложі в майбутньому.
— Ви можете скористатися для цього сусіднім кабінетом, — мовив лорд Бромптон, показуючи на двері за своєю спиною. — І я з нетерпінням чекатиму на виставу.
— Ходімо, сину мій, — граф узяв Ґідеона за руку. — Є дещо, про що мені треба тебе запитати. І дещо, про що ти маєш знати.
— У нас усього півгодини, — сказав Ґідеон, кинувши погляд на кишеньковий годинник, прикріплений золотим ланцюжком до кишені його камізельки. — Найпізніше за півгодини мусимо вернути до Темпла.
— Цього вистачить, — відказав граф. — Пишу я швидко можу одночасно писати й говорити.
Ґідеон розсміявся. Здавалося, він вважає графа справді дотепним і, вочевидь, геть забув, що я теж тут.
Я кахикнула. Уже майже у дверях він обернувся й запитливо підвів брову.
У відповідь я теж промовчала, бо ж навряд чи могла сказати вголос таке:
Ґідеон барився.
— Вона тільки завадить, — заявив граф.
— Почекай мене тут, — сказав Ґідеон напрочуд м'яко.
— Лорд і Міро потоваришують їй на цей час, — правив граф. — Ви цілком можете трохи розпитати її про майбутнє. Це унікальна можливість. Вона з XXI століття, запитайте її про автоматичні потяги, які ганяють туди-сюди під Лондоном. Або про срібні літальні апарати, які, ревучи, мов тисяча левів, підіймаються в небо і перетинають моря на висоті багатьох кілометрів.
Лорд так сміявся, що я почала серйозно переживати за стілець під ним. Трусилася кожна його жирова зморшка.
— Щось іще?
Я нізащо не хотіла залишатися з ним і Ракоці наодинці. Але Ґідеон тільки посміхнувся, хоча я і кинула на нього благальний погляд.
— Я зараз, — мовив він.
Розділ дванадцятий
З «Анналів Вартових»,
Чорний Турмалін Пол де Віллерз, як і було домовлено, прибув сьогодні з 1992 року для елапсування в приміщення архіву. Але цього разу супроводила його руда дівчина, яка заявила, що звуть її Люсі Монтроз і що вона — онука нашого адепта Лукаса Монтроза. Вона багато в чому мала фатальну схожість з Арістою Бішоп (лінія нефриту, контрольний номер 4). Ми відвели обох до Лукасового бюро. Тепер нам усім ясно, що Лукас зробить пропозицію Арісті, а не Клодін Сеймор, як ми сподівалися (хоча в Арісти, слід зауважити, гарніші ноги і Направду чудовий удар зліва в тенісі). Дуже дивно, коли онуки відвідують того, в кого ще взагалі немає дітей.
Коли за Ґідеоном і графом зачинилися двері, я автоматично зробила крок назад.
— Ви можете спокійно сісти, — сказав лорд, показуючи на вишукані стільці.
Ракоці розтягнув губи. Це що, посмішка? Якщо так, то йому варто було б спершу потренуватися перед люстром.
— Ні, дякую. Я краще постою, — ще крок назад, і я майже наступила на статую голого амурчика, що стояв на п'єдесталі праворуч від дверей. Що далі від мене чорні очі, то певніше.
— І ви хочете сказати, що справді прибули з XXI століття? Про
— У такому разі який король править Англією в XXI столітті?
— У нас прем'єр-міністр, який керує країною, — мовила я непевно, — королева виконує в основному представницькі функції.
— Королева?
— Єлизавета II. Вона вельми мила. Навіть була в нас у школі на багатонаціональному святі торік. Ми співали національний гімн сімома мовами, а Ґордон Ґельдерман попросив її розписатися прямо у своєму підручнику англійської, а потім «штовхнув» його на «eBay» за 80 фунтів. Гм, певна річ, вам це ні про що не говорить. У всякому разі, у нас є прем'єр-міністр і Палата громад депутатів, обраних народом.
Лорд Бромптон схвально засміявся.
— Це кумедне уявлення, еге ж, Ракоці? Граф знову придумав щось неабияк цікаве. А що з Францією в XXI столітті?
— Гадаю, у них теж прем'єр-міністр. Ніякого короля, наскільки я знаю, навіть для представницької мети. Під час революції вони позбулися шляхти, а разом з нею і короля. А бідолашній Марії-Антуанетті стяли голову. Хіба це не жахливо?
— О, так, — засміявся лорд. — Французи взагалі люди геть жахливі. Тому ми, англійці, з ними не ладнаємо. Скажіть мені ось що: з ким ми в XXI столітті провадимо війну?
— Ні з ким? — мовила я дещо невпевнено. — Принаймні не насправді. Ми коли-не-коли стромляємо свого носа то туди, то сюди, на Близькому Сході або деінде. Щиро кажучи, я нічого не тямлю в політиці. Запитайте мене краще що-небудь про… холодильники. Звичайно, не про те, як вони працюють, бо я цього не знаю. Знаю лише, що вони
Зовні здавалося, що лорда Бромптона майже не обходять холодильники. Ракоці розвалився на своєму стільці, як кіт. Я сподівалася, що йому не заманеться підвестися.
— Ви можете запитати мене про телефони, — цокотіла я. — Хоча я не можу пояснити, як вони функціонують. — І я підозрювала, що лорд Бромптон і не зрозумів би нічогісінько. Чесно кажучи, виглядав він так, що йому навіть не було сенсу пояснювати, як функціонує електрична лампочка. Я намагалася знайти тему, яка могла б його зацікавити.
— Ну, теє… до речі, між Дувром і Кале існує тунель, прокладений під Ла-Маншем.
Лордові Бромптону це здалося страшенно смішним. Від сміху він заходився бити себе по товстих стегнах.
— Чудово! Чудово!
Я вже почала трохи розпружуватись, як Ракоці вперше заговорив. Англійською він говорив із нечистою вимовою.
— Що з Трансільванією?
Трансільванія? Батьківщина графа Дракули? Він це серйозно? Я намагалася не дивитися в чорні очі. Можливо, він
— Це моя батьківщина в прекрасних Карпатах. Князівство Трансільванія. Що діється в Трансільванії в XXI столітті? — Голос звучав дещо хрипко. І в ньому справді бриніла туга. — І що робить народ куруців [46]?
Народ, даруйте, кого? Куруців? Уперше чую.
— Ну, в Трансільванії в наш час, власне кажучи, тихо та любо, — мовила я обережно. Правду сказати, я навіть не уявляла, де вона розташована. Карпати я знала тільки як вислів. Коли Леслі згадувала про свого дядька Лео з Йоркширу, вона зазвичай казала: «Він живе десь у Карпатах», а для леді Арісти все, що лежало далі за Челсі, вже звалося Карпатами. Авжеж, можливо, куруци таки живуть у Карпатах.
— Хто править Трансільванією в XXI столітті? — захотів дізнатися Ракоці. Він увесь напружився, ніби був готовий будь-якої миті підхопитися з місця, якщо моя відповідь його не влаштує.