Керстин Гир – Рубінова книга (страница 36)

Гм-гм. Добре питання. Що він має на увазі? Болгарію? А може, Румунію? Чи Угорщину?

— Я не знаю, — відказала я чесно. — Це так далеко. Запитаю в місіс Каунтер. Це наша вчителька географії.

Ракоці мав розчарований вигляд. Можливо, мені варто було збрехати. Трансільванією править князь Дракула, ось уже два століття. Це природний заповідник для кажанів, які деінде повимирали. Куруци — найщасливіші люди у всій Європі. Напевно, це припало б йому більше до смаку.

— А як ідуть справи в колоніях у XXI столітті? — спитав лорд Бромптон.

Я з полегшенням побачила, що Ракоці знову відкинувся на своєму стільці. І він не розсипався на порох, коли сонце пробилося крізь густі хмари і залило кімнату яскравим світлом.

Якусь хвилю ми майже спокійно розмовляли про Америку, Ямайку та про якісь острови, про які я, собі на сором, зроду не чула. Лорда Бромптона, схоже, як холодною водою облило, коли він дізнався, що всі вони зараз на самоврядуванні (я так думала, бо не була певна). Зрозуміло, він не вірив жодному моєму слову і раз по раз заходився зі сміху. Ракоці більше не брав участі в нашій розмові, він розглядав свої довгі, пазуруваті нігті та шпалери. Час від часу він поглядав на мене.

— Як же мені зараз шкода, що ви всього лише актриса, — зітхнув лорд Бромптон. — Як на те, я б так охоче вам повірив.

— Атож, — мовила я співчутливо. — На вашому місці я б теж ні в що це не повірила. На жаль, доказів немає… О, постривайте! — Я застромила руку в декольте і витягла звідти мобільник.

— Що це? Цигарниця?

— Ні! — я розкрила телефон. Він запищав, бо не було мережі. Само собою. — Це… ну… Я можу цим робити картинки.

— Малювати картинки?

Я похитала головою і підняла телефон вище, щоб на дисплеї з'явилися лорд і Ракоці.

— Ну ж бо, посміхніться. Все готово. — Оскільки яскраво світило сонце, спалаху не було. Шкода. Це б явно вразило обох.

— Що це було? — Лорд Бромптон із дивовижною легкістю підхопився всією своєю масою зі стільця й підійшов до мене. я показала йому фото на дисплеї. Вони з Ракоці вийшли напрочуд вдало.

— Але що це? Як це можливо?

— Ми називаємо це фотографувати, — зауважила я. Товсті пальці лорда Бромптона захоплено ковзали по телефону.

— Неперевершено! Ракоці, ви маєте на це подивитися!

— Ні, дякую, — мляво кинув Ракоці.

— Я не знаю, як ви це робите, але це найкращий трюк, який я коли-небудь бачив. О, що це воно таке?

На екрані з'явилася Леслі. Лорд натиснув якусь кнопку.

— Це моя подруга Леслі, — мовила я з тугою в голосі. — Світлину зроблено минулого тижня. Дивіться, а онде за нею — Мерілебон Гайстрит, сандвіч з «Pret a Manger»[47], а це крамниця «Аведа»[48], бачите? Моя мама завжди купує тут лак для волосся. — Мені раптом страшенно захотілося додому. — А це фрагмент таксі. Щось на кшталт карети, яка їде без коней…

— Що ви хочете за цю скриньку чудес? Я плачу будь-яку ціну, будь-яку!

— Ні-ні, він не продається. Мені він ще потрібен. — 3 жалем знизавши плечима, я зачинила «скриньку чудес» — кхм, мобільник, і знову опустила його в корсаж.

Я зробила це дуже вчасно, бо відчинилися двері й увійшли граф з Ґідеоном — граф задоволено посміхався, Ґідеон був радше серйозний. Ракоці теж піднявся зі стільця.

Ґідеон кинув на мене допитливий погляд, я відповіла йому тим самим. Невже він гадав, що я за цей час дам драла? Власне, він був цього певен! Спочатку Ґідеон торочив мені, що я кров з носа повинна триматися ближче до нього, а сам за першої ж нагоди взяв та й кинув мене саму.

— Ну що? Сподобалося б вам жити в XXI столітті, лорде Бромптон? — запитав граф.

— Ще б пак! Що у вас за дивовижні ідеї! — відповів лорд і заплескав у долоні. — Це було справді вельми цікаво!

— Я знав, що вам сподобається. Але ви спокійно могли запропонувати бідолашній дитині сісти.

— О, я запропонував. Але вона захотіла постояти. — Лорд довірливо нахилився. — Я б справді охоче придбав цю срібну скриньку, графе.

— Срібну скриньку?

— На жаль, ми повинні зараз попрощатися, — сказав Ґідеон, кількома кроками перетнув кімнату і став поруч зі мною.

— Розумію, розумію! XXI століття чекає! — вигукнув лорд Бромптон. — Щиро дякую за візит. Він справді був напрочуд цікавий.

— Я можу до цього тільки приєднатися, — мовив граф.

— Сподіваюся, ми ще матимемо втіху, — докинув лорд.

Ракоці не випустив пари з вуст. Він тільки дивився на мене. І раптом на моє горло наче лягла крижана рука. Налякана, я почала хапати ротом повітря і подивилася на себе. Нічого не було видно. А проте я геть ясно відчувала, як на моєму горлі зімкнулися пальці.

— Я будь-якої миті можу натиснути.

Це був не Ракоці. Це сказав граф. Але губи його при цьому не ворушилися.

Збита з пантелику, я перевела погляд з його губ на руку. Вона була більш ніж за чотири метри від мене. Як же вона могла одночасно лежати на моєму горлі? І чому я чула його голос у моїй голові, хоча він нічого не говорив?

— Я не знаю точно, яку роль ти граєш, дівчинко, і як багато важить твоя персона. Але я не попущу тому, хто ламатиме мої правила. Це лише попередження. Ти зрозуміла? — пальці стиснулися дужче.

Я була від страху немов паралізована. Я могла тільки дивитися на нього і жадібно втягувати ротом повітря. Невже ніхто не бачить, що зі мною діється?

— Ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла я.

Хватка одразу ж ослабла, рука відсунулася. Повітря почало вільно надходити в мої легені.

Граф скривив губи і трусонув зап'ястям.

— Ми ще побачимося, — мовив він.

Ґідеон вклонився. Троє чоловіків вдарили чолом у відповідь. А я стояла як укопана, не годна поворушити пальцем. Ґідеон узяв мене за руку і вивів з кімнати.

Навіть коли ми вже сиділи в кареті, напруження мене не відпускало. Я почувалася виснаженою, безсилою і якоюсь забрудненою.

Як граф це влаштував: розмовляти зі мною, щоб інші не чули? І як йому вдалося дотягнутися до мене, стоячи за чотири метри? Моя мати мала-таки рацію, і те, що про нього говорили, було правдою: він умів влазити в душу іншої людини і контролювати її почуття. Я дозволила обдурити себе його пихатими нездоланними теревенями і старечою крихкістю. Я безнадійно недооцінила його. Як нерозумно з мого боку!

Я взагалі недооцінила всю цю історію, в яку вплуталася.

Карета рушила з місця. Її трусило так само сильно, як і дорогою сюди. Ґідеон просив вартового поквапитися. Наче в цьому була необхідність — той і сюди гнав, як навіжений.

— З тобою все гаразд? Вигляд у тебе такий, ніби ти побачила привид. — Ґідеон зняв плащ і поклав поруч себе на сидіння. — Дуже жарко як для вересня.

— Не привида, — відповіла я, не спроможна подивитися йому в очі. Мій голос злегка тремтів. — Тільки графа Сен-Жермена і один з його трюків.

— Він був не надто ввічливий з тобою, — погодився Ґідеон. — Але цього слід було очікувати. Вочевидь, у нього було інше уявлення про те, якою ти повинна бути.

Коли я не відповіла, він правив далі:

— У передбаченнях дванадцятий мандрівник завжди описувався як щось особливе. Обдарований магією Крука. Що б це не означало. У всякому разі, граф не хотів вірити, що ти лише звичайнісінька школярка.

Це зауваження дивним чином прогнало якесь безсиле, жалюгідне відчуття, викликане примарним дотиком графа. Замість виснаження і безсилля я відчула образу. І гнів. Я закусила губу.

— Ґвендолін?

— Що?

— Не сприймай це як образу. Я мав на увазі звичайна не в сенсі пересічна, а радше в сенсі типова, розумієш?

Що година, то не легше!

— Гаразд, — сказала я, гнівно блиснувши на нього очима. — Мені байдуже, що ти про мене думаєш.

Він незворушно глянув у відповідь.

— Ти тут ні до чого!

— Ти ж взагалі мене не знаєш! — обурилась я.

— Можливо, — відповів Ґідеон. — Але я знаю купу таких дівчат. Усі ви однакові.