Керстин Гир – Рубінова книга (страница 34)
— Це Ґвендолін Шеферд, вона кузина згаданої Шарлотти Монтроз, про яку я вам учора розповідав.
— Тобто теж внучка лорда Монтроза, останнього… цього…. І таким чином кузина… м-м-м?.. — Граф Сен-Жермен розглядав мене своїми темними очима, і я знову завела пісню.
— Гм… Гм… — цього я просто не можу зрозуміти.
— Наші вчені говорять, що це, цілком можливо, генетичні… ці… як їх…
Граф підніс руку, перериваючи Ґідеона.
— Знаю, знаю! За законами науки, може, це і правда. Та проте в мене погане почуття.
Так, тут ми з ним збігалися думками.
— Тобто по-французькому ні словечка? — спитав він мене, цього разу німецькою. З німецькою в мене було трохи краще (як-не-як стабільна четвірка вже чотири роки), але тут теж виявилися дурнуваті прогалини. — Чому ж вона так погано підготовлена?
— Вона взагалі не підготовлена, маркізе. Іноземних мов не знає, — Гідеон теж заговорив німецькою. — І всіма іншими сторонами вона теж повна… гм… Шарлотта і Ґвендолін народилися в один день. Але ми помилково виходили з того, що Ґвендолін народилася на день пізніше.
— Але як можна було це проґавити? — Ох, нарешті я розуміла кожне слово. Вони знову перейшли на англійську, якою граф говорив без найменшого акценту. — Чому в мене таке відчуття, що Вартові у твій час більше не пильнують своїх обов'язків як слід?
— Я думаю, відповідь у цьому листі. — Ґідеон витягнув запечатаний конверт із внутрішньої кишені і простягнув його графу.
Гострий погляд уп'явся в мене.
Вигадавши момент, я відвела погляд і прикипіла очима до двох інших чоловіків. Лорд Бромптон, здавалося, затинався було ще більше, ніж я (його рот над численними підборіддями був відкритий, і виглядав він дещо дурнувато), а другий чоловік, Ракоці, уважно розглядав свої нігті.
Він був ще молодий, років десь тридцяти, у нього було темне волосся і довге вузьке обличчя. Ракоці міг би виглядати дуже добре, але його губи були викривлені, наче він спробував на смак кислицю, і його шкіра мала хворобливо-блідий відтінок.
Я саме міркувала, чи не наклав він, бува, на обличчя шар світло-сірої пудри, як він раптом підняв голову і подивився мені прямо в очі. Його очі були чорні, як терен, і я не могла розрізнити, де закінчується райдужна оболонка і починається зіниця. Ці очі здавалися напрочуд мертвими, хоча я не могла сказати чому.
Я знову заходилась подумки автоматично декламувати «Боже, бережи королеву». За цей час граф зламав печатку й розгорнув лист. Зітхнувши, він почав читати. Час від часу граф підводив голову і зиркав на мене. Я стояла як укопана.
Що було в листі? Хто його написав? Лорда Бромптона і Ракоці це, здавалося, теж цікавило. Лорд витягав свою товсту шию, силкуючись розгледіти написане. Тим часом Ракоці більше зиркав на графове обличчя. Вочевидь, неприємний смак у роті був у нього з народження.
Коли він знову повернув до мене обличчя, у мене на руках виступили сироти. Очі скидалися на якісь чорні дірки, і зараз я побачила, чому вони здаються мертвими: в них не відбивалося світло, не було тих іскорок, які роблять очі живими. Це було не те що дивно — це було страшно, аж у животі холонуло. Я тішилася, що між мною і цими очима цілих п'ять метрів.
— Твоя мати, дитя моє, видно, така вперта, хоч кілок на голові теши, еге ж? — Граф дочитав листа і склав його. — Про її мотиви можна тільки гадати. — Він ступив до мене кілька кроків, і під його уїдливим поглядом слова національного гімну вилетіли мені з голови.
Але потім я побачила те, що через відстань і страх досі не помічала: граф був старий. Хоча його очі світились енергією, постава була пряма, а голос юнацький і звучний, сліди віку годі було не зауважити. Шкіра на обличчі й руках нагадувала зібганий пергамен, блакитно прозирали вени, на напудреному обличчі чітко проступали зморшки. Вік надавав йому якоїсь крихкості, чогось такого, що викликало в мені майже співчуття.
У всякому разі, в мене раптом пропав увесь страх. Це був звичайнісінький стариган, старший за мою бабусю.
— Ґвендолін не в курсі ні мотивів її матері, ні подій, що призвели до цієї ситуації, — зауважив Ґідеон. — Вона не має ані найменшого уявлення.
— Дивно, дуже дивно, — мовив граф, повільно обходячи навколо мене. — Ми справді ще жодного разу не зустрічалися.
Звісно, ми ще жодного разу не зустрічались, а як могло бути інакше?
— Але тебе не було б тут, якби ти не була Рубіном.
Ox, навіщо я це роблю? Це лише стариган та й годі. Я повинна ставитися до нього чемно й шанобливо, а не витріщатись, як паралізований кролик на змію.
— Не знаю, сер.
— Що в тобі особливого? Скажи мені.
Що в мені було особливого? Крім того, що я вже днів два подорожувала в минулому?
У моїх вухах раптом знову зазвучав голос тітки Ґленди:
— Гадаю, що в мені немає нічого особливого, сер.
Граф поцмокав язиком.
— Можливо, твоя правда. Врешті-решт, це лише вірші. Вірші сумнівного походження, — раптом він, немов втративши до мене будь-який інтерес, повернувся до Ґідеона. — Мій дорогий сину, я із захопленням прочитав про те, що тобі вже вдалося зробити. Знайти в Бельгії Ланселота де Віллерза!
Вільяма де Віллерза, Сесілію Вудвіл — чарівничий Аквамарин — і близнюків, з якими я ніколи не познайомлюся, теж згадано. І уявіть собі, лорде Бромптон, цей юнак навіть навідав у Парижі мадам Жанну д'Юрфе, уроджену Понкарре, і вмовив її пожертвувати маленьку порцію крові.
— Ви говорите про мадам д'Юрфе, якій мій батько завдячує за свою дружбу з Помпадур і, врешті-решт, з вами?
— Іншої я не знаю, — відказав граф.
— Але ця мадам д'Юрфе віддала Богу душу десять років тому.
— Точніше сказати, сім, — зауважив граф. — Я саме був тоді при дворі маркграфа Карла Александра фон Ансбаха. Ох, я відчуваю такий сильний зв'язок з Німеччиною! Там на диво великий інтерес до масонства й алхімії. У Німеччині я і помру, як мені повідомили вже кілька років тому.
— Ви відхиляєтесь від теми, — мовив лорд Бромптон. — Як міг цей юнак завітати до мадам д'Юрфе в Парижі? Адже сім років тому він сам ще ходив під стіл пішки.
— Та ви досі думаєте хибно, дорогий лорде. Запитайте Ґідеона,
Лорд запитально подивився на Ґідеона.
— У травні 1759 року, — кинув Ґідеон.
Лорд верескливо засміявся.
— Але це неможливо. Вам самому заледве двадцять років. Граф теж засміявся, це був задоволений сміх.
— 1759. Вона ніколи мені про це не розповідала, стара любителька таємниць.
— Ви того часу теж були в Парижі, але я мав суворий наказ не зустрічатися з вами.
— Через континуум, я знаю, — граф зітхнув. — Інколи я не ладнаю зі своїми законами… Але повернімося до милої Жанни. Тобі довелося застосувати силу? Мені вона була не більше рада чимось прислужитися.
— Вона мені про це розповіла, — відповів Ґідеон. — І про те, як ви видурили в неї хронограф.
— Видурив! Вона навіть не знала, що за скарб успадкувала від бабусі! Нещасний обдертий апарат лежав невпізнаний без потреби у запорошеній скрині на горищі. Рано чи пізно він канув би в забуття. Я його врятував і повернув йому справжнє значення. І завдяки геніям, які в майбутньому вступлять у мою Ложу, він знову запрацював. Це межує з дивом.
— Мадам, окрім того, вважала, що ви її майже задушили, бо вона не знала дати народження і дівочого прізвища своєї бабусі.
Задушив? Оце так-так!
— Атож, правильно. Ці прогалини в знаннях коштували мені нескінченно багато часу, який я змарнував, перевертаючи гори церковних книг, замість присвятити його речам серйознішим. Жанна — особа напрочуд злопомна. Тож дуже дивно, що вам вдалося схилити її до співпраці.
Ґідеон посміхнувся.
— Це було непросто. Але, вочевидь, я привернув її довіру. Крім того, я танцював із нею гавот [45]. І терпляче слухав, як вона на вас жаліється.
— Як несправедливо. Зрештою, я влаштував їй бентежні любощі з Казановою, і хоча того цікавили тільки її гроші, проте їй заздрило багато жінок. І я по-братерському поділився з нею своїм хронографом. Якби в неї не було мене… — Граф, явно розвеселившись, знову повернувся до мене. — Твоя прародителька — невдячна дуринда. На жаль, не обдарована великим інтелектом. Я думаю, вона ніколи не розуміла, що справді з нею відбувається, бідолашна старенька. Крім того, вона була ображена, що в Колі Дванадцяти їй дістався лише цитрин.