Керстин Гир – Рубінова книга (страница 32)
— Це було як у фільмі жахів. У мене майже зупинилося серце! Я думала, це просто декорації! Я маю на увазі, лицарські обладунки у XVIII столітті вже не носять, еге ж? Та й потрібні вони, я гадаю, як лисому гребінь.
— Вартові одягаються в них за традицією, — відказав Ґідеон. — Як і в наш час.
— Але в наш час я не бачила лицарів в обладунках. — Тут мені спало на думку, що, можливо, таки бачила. Я просто думала, що обладунки порожні.
— Поквапся, будь ласка, — сказав Ґідеон.
Легко казати, коли не доводиться тягти на собі спідницю завбільшки з одномісний намет.
— Хто такий
— В Ордені є Великий Магістр, який його очолює. Наразі це, зрозуміло, сам граф. Орден ще молодий, граф заснував його 37 років тому. А перегодом на чолі Ордену ставали члени родини де Віллерзів.
Інакше кажучи, граф Сен-Жермен був членом сім'ї де Віллерз? Чому ж він тоді звався Сен-Жермен?
— А зараз? Я маю на увазі, в
— Нині це мій дядько Фальк, — відповів Ґідеон. — Він змінив твого діда, лорда Монтроза.
— Справді. — Мій милий, незмінно добротливий дідусь — і Великий Магістр Таємної Ложі графа Сен-Жермена! А я весь час вважала, що він — немов підніжок у бабусі!
— А яку посаду в Ордені обіймає леді Аріста?
— Ніякої. Жінки не можуть стати членами Ложі. Найближчі родичі членів Вищого кола автоматично зараховуються до Зовнішнього Кола посвячених, але в них немає права слова.
Ну, це само собою.
Можливо, його манера так ставитися до мене була в де Віллерзів від природи? Щось на кшталт генетичного дефекту, через який у них для жінок була тільки презирлива посмішка? З іншого боку, з Шарлоттою Ґідеон був вельми шляхетний. І, мушу визнати, нині він теж поводився більш-менш нормально.
— Чому ви, власне, завжди називаєте свою бабусю «леді Аріста»? Чому ви не говорите «бабуня» чи «бабуся», як усі нормальні діти?
— Як є, так і є, — відповіла я. — Чому жінкам не можна ставати членами Ложі?
Ґідеон простягнув до мене руку і сховав мене собі за спину. — Замкни бузю на хвильку.
— Що?
У кінці коридору були ще одні сходи. Згори лилося денне світло, але, перш ніж ми дісталися сходів, з тіні виступили двоє чоловіків з голими шпагами — ніби вони нас тут чекали.
— Добридень! — сказав Ґідеон. На відміну від мене, він навіть не здригнувся, проте поклав руку на шпагу.
— Пароль! — зажадав один із чоловіків.
— Але ви ж уже були тут учора, — сказав інший чоловік, роблячи крок уперед, щоб розгледіти Ґідеона. — Або ваш молодший брат. Схожість разюча.
— Це той хлопець, який уміє з'являтися нізвідки? — запитав інший чоловік.
Обидва витріщалися на Ґідеона, пороззявлявши роти. Вдягнені вони були десь як Ґідеон, і мадам Россіні, очевидно, мала слушність: чоловіки доби рококо любили строкате. Ці були одягнені в бірюзове з бузковими квіточками, що мінилося коричневим і червоним, і в одного з них був справді лимонний сурдут. Вигляд вони, мабуть, мали жахливий, але все ж щось у цьому було. Просто трохи рябувато.
На головах в обох були перуки, над вухами, мов сосиски, лежали кучері, а на потилиці стирчала маленька кіска з оксамитовою стрічкою.
— Скажімо так: я знаю шляхи в цей будинок, про які ви не підозрюєте, — відказав Ґідеон із гордовитою посмішкою. — Я і моя супутниця повинні поговорити з Магістром. У терміновій справі.
— Ти ба як розхвалився! — пробурмотіла я.
— Пароль?
— Qua redit nescitis, — відказав Ґідеон. Ну майже.
Розділ одиннадцятий
— Ходіть за мною.
Я з цікавістю зазирнула в перше ж вікно, яке ми проминали. Ось, значить, яке воно, XVIII століття! Від хвилювання мені засвербіла шкіра на голові, проте я розгледіла тільки гарненький внутрішній дворик із фонтаном посередині, який я вже одного разу бачила.
Знову сходи нагору. Ґідеон пропустив мене вперед.
— Ти вчора вже тут був? — поцікавилась я. Говорила я пошепки, щоб жовтий мене не чув: він ішов за два кроки попереду нас.
— Це для них було вчора, — відказав Ґідеон. — Для мене це вже майже два роки тому.
— А що тобі тут знадобилося?
— Я рекомендувався графу і мав йому повідомити, що перший хронограф поцупили.
— Він, звісно, був не в захваті.
Жовтий вдавав, ніби він нас не чує, але було одразу видно, що його вуха під білими локонами-сосисками нащулилися.
— Він сприйняв це стриманіше, ніж я очікував, — сказав Ґідеон. — А оговтавшись від першого шоку, він неабияк зрадів, що другий хронограф справді функціонує і що в нас є ще один шанс довести все до пуття.
— А де зараз хронограф? — зашепотіла я. — Я маю на увазі, цієї миті, в цей час?
— Либонь, десь у цій будівлі. Граф ніколи не розлучається з ним надовго, бо ж йому теж доводиться елапсувати, щоб уникнути неконтрольованих стрибків у часі.
— Чому ми не можемо просто прихопити цей хронограф із собою в майбутнє?
— Причин чимало, — відказав Ґідеон. Тон його промов змінився. Він уже не був зарозумілим, зате став якимось повчальним. — Найголовніші очевидні. Одне з дванадцяти золотих правил Вартових щодо поводження з хронографом говорить, що невільно порушувати континуум. Якщо ми заберемо хронограф у майбутнє, то графові й мандрівникам, народженим згодом, доведеться обходитися без хронографа.
— Воно-то так, але ж тоді його ніхто не поцупить.
Ґідеон похитав головою.
— Видно, що досі ти не надто вдавалася в природу часу. Існують ланцюжки подій, розривати які дуже небезпечно. У найгіршому разі ти, можливо, взагалі не народишся.
— Розумію, — збрехала я.
Тим часом ми дісталися другого поверху, проминувши двох озброєних шпагами чоловіків, з якими жовтий перекинувся пошепки кількома словами. Як там звучав той пароль? Щось на кшталт
Обидва охоронці з неприхованою цікавістю оглянули нас з Ґідеоном і зашушукалися, щойно ми рушили далі. Дорого б я дала, щоб дізнатися, про що вони говорять.
Жовтий постукав в одні з дверей. За дверима за письмовим столом сидів ще якийсь чоловік. Він теж був у перуці (світлій) і в строкатому вбранні. Понад стільницею засліплювали очі бірюзовий каптан і пістрява камізелька, а знизу вабили погляд червоні штанці та смугасті панчохи. Мене вже більше ніщо не дивувало.
— Пане секретар, — сказав жовтий. — Тут знову вчорашній візитер, і він знову знає пароль…
Секретар з недовірою глянув в обличчя Ґідеону.
— Як ви можете знати пароль, який ми роздали години дві тому і відтоді з дому ніхто не виходив? Усі входи стережуть, як очі в лобі. І хто ви? Жінкам сюди доступу немає.
Я хотіла чемно назватись, але Ґідеон схопив мою руку і перебив.
— Нам треба перебалакати з графом. У нагальній справі. Часу в нас обмаль.
— Вони прийшли
Але графа немає вдома, — відповів секретар. Він підхопився і здійняв руки. — Ми можемо послати гінця…
Ні, нам треба перебалакати з ним віч-на-віч. У нас немає часу на те, щоб ганяти туди-сюди гінців. А де граф зараз?
— Він гостює у лорда Бромптона в його новому будинку на Віґмор-стрит. Украй важлива нарада, граф скликав її відразу ж після вашого вчорашнього візиту.