Керстин Гир – Рубінова книга (страница 31)
— Ти ж не зустрінеш там старих шкільних друзів, які можуть висміяти тебе!
— Ні, — сказав Ґідеон, кидаючи мого капелюха на стіл. — Швидше я зустріну там типів, які носять вишивані рожеві сурдути і вважають це найвищим шиком! — Його пересмикнуло.
Спершу мені треба було звикнути до світла, потім я з цікавістю озирнулась. Вікон у приміщенні бракувало, як і можна було очікувати, не було й каміна. Марно шукала я і машину часу. Розгледіла я лише столик із кількома стільцями, якусь скриню, шафу, а на стіні — накарбований на камені латинський вислів.
Містер де Віллерз дружньо усміхнувся мені.
— Тобі чудово пасує блакитне, Ґвендолін. І мадам Россіні дуже витончено уклала твоє волосся.
— Е-е-е… дякую.
— Давайте поквапимося, а то я зараз задихнусь у цьому шматті. — Ґідеон відкрив плаща, так що вималювалася шпага, причеплена до пояса.
— Ставай сюди. — Доктор Вайт підійшов до столу, на якому лежав пакунок із червоного оксамиту. Він розгорнув оксамит і витягнув звідти якусь штуку, на перший погляд схожу на великий камінний годинник. — Я все налаштував. У вашому розпорядженні три години.
На другий погляд з'ясувалося, що це не годинник, а якийсь дивний апарат із полірованого дерева й металу, з силою-силенною кнопок, клапанів і коліщаток. Усі його поверхні були помальовані сонцями, місяцями та зірками і розписані візерунками й таємничими знаками. У нього була зігнута, як у футляра для скрипки, форма, і він був оздоблений блискотливими самоцвітами, причому такими великими, що вони навряд чи були справжні.
«Це хронограф? Такий маленький?»
— Він важить чотири з половиною кілограми, — відказав доктор Вайт, і в голосі його звучала гордість батька, який називає вагу свого немовлятка. — І випереджаю твоє запитання: так, усі самоцвіти справжні. Один лише рубін важить шість каратів.
— Ґідеон іде першим, — сказав містер де Віллерз. — Пароль?
— Qua redit nescitis[38], — відповів Ґідеон.
— Ґвендолін?
— Так?
— Пароль?
— Що за пароль?
— Qua redit nescitis, — сказав містер де Віллерз. — Пароль Вартових для 24 вересня.
— У нас же 6 квітня.
Ґідеон завів очі догори.
— Ми перескочимо в 24 вересня, причому в цей самий будинок. Щоб Вартові не постинали нам голови, ми повинні знати пароль. Qua redit nescitis. Повтори.
— Qua redit nescitis, повторила я. Ніколи в житті я не пам'ятатиму це довше ніж секунду. Ну ось, уже забула. Може, можна записати на папірці? — А що це значить?
— Скажи-но, ти що, не вивчаєш у школі латину?
— Ні, — відповіла я. Я вчила французьку та німецьку, і це було вже досить сумно.
— «Ви не знаєте години свого повернення», — переклав доктор Вайт.
— Кучерявий переклад, — зауважив містер Джордж. — Можна також сказати:
— Панове! — Містер де Віллерз постукав пальцем по циферблату свого годинника. — Наш час не є нескінченним. Ти готовий, Ґідеоне?
Ґідеон простягнув руку доктору Байту. Той відкрив у хронографі один із клапанів і застромив Ґідеонів палець в отвір. Усередині апарата заворушилися численні коліщата і пролунало тихе дзижчання, що звучало, майже як мелодія. Наче в курантах. Один із самоцвітів, велетенський діамант, раптово засвітився зсередини і осяяв Ґідеона яскравим білим світлом. Тієї ж миті Ґідеона як корова язиком злизала…
— У буквальному розумінні, — мовив містер Джордж. — Тепер твоя черга. Стань точно туди ж.
Доктор Вайт продовжив:
— І думай про те, що ми тобі говорили: ти повинна слухати Ґідеона. Будь увесь час поруч з ним, хоч би що сталося. — Він узяв мою руку і вклав вказівний палець в отвір одного з клапанів. Щось гостре вп'ялося в подушечку пальця, і я сіпнулася.
— Ой!
Доктор Вайт міцно притиснув мою руку до клапана.
— Не рухатись!
Цього разу на хронографі засвітився великий червоний камінь. Він залив усе навколо червоним сяйвом і засліпив мене. Останнє, що я бачила, був мій велетенський капелюх, забутий на столі. Потім навколо мене потемніло.
На моє плече лягла рука.
Чорт, як там звучав той дурнуватий пароль? Ква ла-ла ла-цітіс?
— Це ти, Ґідеоне? — прошепотіла я.
— Хто ж іще, — прошепотів він у відповідь і відпустив моє плече. — Браво, ти не впала! — Креснув сірник, і палаючий смолоскип освітив приміщення.
— Круто. Ти його теж сюди притягнув?
— Ні, він тут уже був. Потримай!
Коли я взяла смолоскип, то зраділа, що на мені немає ідіотського капелюха. Гігантські розгойдувані пір'їни одразу б спалахнули, і я б сама миттю перетворилася на гарненький палаючий факел.
— Тихо, — мовив Ґідеон, хоча я і рота не розкрила. Він відімкнув двері (ключ приніс із собою чи він уже стирчав у дверях? — я не помітила) й обережно визирнув у коридор. Там стояла суцільна темрява.
— Здається, тут тхне гнилизною, — сказала я.
— Нісенітниця. Ходімо! — Ґідеон зачинив за нами двері, забрав у мене смолоскип і рушив темним коридором. Я пішла за ним.
— Ти не збираєшся знову зав'язувати мені очі? — спитала я напівжартома.
— Тут непроглядний морок, ти ніколи в житті не зможеш нічого запам'ятати, — відказав Ґідеон. — Ще одна причина триматися до мене ближче. Найпізніше через три години ми знову повинні бути тут.
Ще одна причина, щоб знати дорогу. Як я, цікаво, впораюсь, якщо з Ґідеоном що-небудь трапиться або ми загубимось? Не надто хороший план — залишити мене в незнанні. Але я прикусила язика. Мені аж ніяк не хотілося саме зараз зчепитися з містером Свинтусом.
Смерділо гнилим, причому значно дужче, ніж у наш час. У який це ми час потрапили?
Запах був справді дивний, ніби тут щось гнило. Я чомусь подумала про щурів. У фільмах, де були довгі коридори та смолоскипи, завжди траплялися щури! Бридкі чорні щури, очі яких світилися в темряві. Або ж щури дохлі. Мало не забула — і павуки. Павуки зустрічалися теж. Я намагалася не торкатися стін і не уявляти собі, як товсті павуки чіпляються за низ моєї сукні й помалу заповзають під неї, щоб видертися нагору моїми голими ногами…
Натомість я заходилася рахувати кроки до кожного повороту. За 44 кроки був поворот праворуч, за 55 — ліворуч, потім знову ліворуч — і ми підійшли до кручених сходів, які вели вгору. Я підібрала свою спідницю, щоб не відстати від Ґідеона. Десь нагорі було світло, і що вище ми підіймалися, то світліше ставало, аж нарешті ми опинилися в широкому коридорі, освітленому численними смолоскипами на стінах.
У кінці коридору були широкі двері, обабіч яких стояли лицарські обладунки, такі ж іржаві, як і в наш час.
Щурів, на щастя, начебто не було, проте в мене виникло відчуття, що за нами спостерігають, і що ближче ми підходили до дверей, то сильніше ставало це почуття. Я озирнулася, але в коридорі не було ані душі.
Коли в одного з лицарських обладунків раптово засмикалася рука і спрямувала в нас небезпечний на вигляд спис (чи що це було таке), я заклякла і жадібно втягнула ротом повітря. Тепер я знала, хто за нами спостерігав.
Надтріснутим голосом обладунки каркнули, хоч це було й ні до чого:
— Стій!
Я б закричала від жаху, але мені наче заціпило. Та проте я зрозуміла, що це не обладунки рухаються і розмовляють, а людина, що ховається в їхніх надрах. У других обладунках теж наче хтось був.
— Нам треба поговорити з Магістром, — мовив Ґідеон. — У негайній справі.
— Пароль, — кинули другі обладунки.
— Qua redit nescitis, — відповів Ґідеон.
О, точно! На якусь хвилю я була справді вражена. Він-таки це запам'ятав.
— Ви можете пройти, — сказали перші обладунки і навіть притримали нам двері.
За ними ховався ще один коридор, теж освітлений смолоскипами. Ґідеон встромив свій смолоскип в один з тримачів на стіні й поквапився вперед, я йшла за ним так швидко, як тільки могла у своєму криноліні. Мало-помалу я почала засапуватися.