Керстин Гир – Рубінова книга (страница 29)

— Ну ж бо, ходімо в будинок. Тобі треба чимось підживитися.

— Я сподіваюся, маленька бесіда з матір'ю щось для тебе прояснила? — запитав містер де Віллерз дорогою нагору. — Дозволь вгадати: вона застерігала тебе проти нас. Усі ми, мовляв, безсовісні й брехливі, еге ж?

— Ви це знаєте краще за мене, — відказала я. — Але ми, власне, говорили про те, що у вас з моєю мамою щось було.

Містер де Віллерз здивовано підвів брови.

— Вона це сказала? — На його обличчі відбилося певне збентеження. — Ну, це було давно… Я був молодий і…

— Вам легко було задурити голову, — закінчила я. — Те саме сказала й мама.

Містер Джордж мало не луснув зо сміху.

— Ага, таки так! Я зовсім забув про це. Ти і Ґрейс Монтроз, ви були гарною парою, Фальку. Нехай і всього три тижні. А потім на добродійному балу в Голланд Гаузі вона розмазала тобі по сорочці шматок сирного пирога і сказала, що більше не перемовиться з тобою жодним словом.

— То був малиновий торт зі збитими вершками, — зауважив містер де Віллерз і підморгнув мені. — Власне, вона хотіла жбурнути його мені в обличчя. Але, на щастя, втрапила в сорочку. Пляма так і не відіпралася. І все тому, що вона приревнувала мене до дівчини, ім'я якої я вже й не згадаю.

— Ларісса Крофтс, дочка міністра фінансів, — підказав містер Джордж.

— Справді? — містер де Віллерз страшенно здивувався. — Міністра теперішнього чи тодішнього?

— Тодішнього.

— Гарна була дівчина?

— Нічогенька.

— У всякому разі, Ґрейс розбила мені серце, коли почала зустрічатися з хлопцем зі школи. Але його ім'я я пам'ятаю добре.

— Атож. Бо ти розквасив йому носа, і його батьки мало не подали на тебе до суду, — докинув містер Джордж.

— Це правда? — Я була неабияк зачарована.

— Це був нещасливий випадок. Ми грали за одну команду з регбі.

— Ось воно й вилізло шило з мішка, еге ж, Ґвендолін? — Містер Джордж, сміючись, відчинив двері у Драконячу залу.

— Можна сказати й так. — Побачивши, що за столом сидить Ґідеон, я зупинилася. Він дивився на нас, насупившись.

Містер де Віллерз підштовхнув мене вперед.

— Нічого серйозного не було, — сказав він. — Любовні стосунки між де Віллерзами і Монтрозами вилазять боком. Можна сказати, вони від початку приречені на невдачу.

— Я думаю, це попередження геть ні до чого, дядьку, — сказав Ґідеон, схрестивши руки на грудях. — Вона точно не мого смаку.

«Вона» — це значить я. Мені знадобилася одна або дві секунди, щоб відчути образу. Моїм першим бажанням було відрубати щось типу: «А мені не подобаються зарозумілі дерихвости» або «Ой, як я рада! У мене вже є бойфренд, і в нього добірні манери». Втім, я просто промовчала.

Окей. Я не його смаку. Ну то й що? Ні то й ні.

Мені це до лампочки.

Розділ десятий

З «Анналів Вартових»,

4 серпня 1953 року

Сьогодні в нас була зворушлива зустріч — гість із майбутнього. Одинадцятий із Кола Дванадцяти Ґідеон де Віллерз, який відтепер щоночі елапсуватиме до нас на три години. Ми влаштували йому спальне місце в кабінеті сера Волтера. Там прохолодно, і там ніхто не надокучатиме хлопцеві цікавими поглядами й дурними питаннями. Під час сьогоднішнього візиту всі чергові офіцери «цілком випадково» завітали до нас. І в кожного цілком випадково знайшлося кілька запитань щодо майбутнього. Хлопець рекомендував купувати акції «Apple», хоч би що там було.

Роберт Піл, Внутрішнє Коло.

— Плащ: венеціанський оксамит, підшитий шовковоютафтою; сукня — вибійчаний льон із Німеччини з облямівкою з девонширських меррежив, корсет з вишиваної шовкової паррчі. — Мадам Россіні акуратно розклала на столі предмети одягу.

По обіді місіс Дженкінс знову відвела мене до неї в ательє. Це невелике приміщення подобалося мені значно більше за манірну їдальню, скрізь лежали красиві тканини, і мадам Россіні з її черепашачою шиєю була, мабуть, єдиною, до кого навіть моя мати поставилася б із довірою.

— Усе в пригаслих синіх тонах із кремовим мерреживом, елегантний денний ансамбль, — правила вона далі. — І до нього відповідні туфельки з шовкової паррчі. Вони набагато зручніші, ніж здається. На щастя, у тебе й у тієї глисти той самий розмір. — Вона двома пальчиками відклала мою шкільну форму подалі. — Тьху, найгаррніша дівчина в цьому скидатиметься на опудало. Хоча б спідницю можна було підрізати за сучасною модою. Ах, і цей жовтий колір сечі! Той, хто придумав таке, повинен ненавидіти школярів від щиррого серця!

— А я можу не знімати свою спідню білизну?

— Тільки тррусики, — відказала мадам Россіні (вона це так мило сказала — «тррюсики»). — Зі стилю вони, теє, випадають, але тобі ж не заглядатимуть під сукню. А якщо хто і спробує, замалюй йому в циферрблат як слід, щоб у нього потемніло в очах і задзвеніло у вухах. За цим туфельок не видно, але їхні носки укріплені залізом. Ти вже ходила в туалет? Це важливо, бо ж тільки одягнеш сукню, зробити це буде важкувато…

— Так, ви вже тричі мене питали, мадам Россіні.

— Я тільки хочу цілком упевнитися.

Мене весь час вражало, як тут про мене піклуються і на які дрібниці при цьому зважають. По обіді місіс Дженкінс навіть принесла мені новісінький несесер із туалетними речами, щоб я могла почистити зуби й умитися.

Я очікувала, що корсет перекриє мені кисень і вичавить із мене назад яловичу печеню, але насправді носити його було на диво зручно.

— А я думала, що в цих штуках дами масово непритомніли.

— Атож, так воно й було. По-перше, бо їх занадто туго шнурували. А по-друге, повітря було хоч сокирру вішай, адже ніхто не мився, всі тільки паррфумувалися та й годі, — відказала мадам Россіні, і при цьому її злегка струснуло. — У перруках жили воші й блохи, а ще я читала, що навіть миші влаштовували собі там нірки. Ах, найррозкішніша мода, а от гігієни — як у лисого чупррини. У тебе не такий корсет, як у тих бідолашних істот, це особлива модель а-ля мадам Россіні, зручна, як друга шкіра.

— Ось як. — Я була сама не своя, натягуючи на себе каркас із пишною спідницею. — Таке відчуття, ніби одягаєш величезну пташину клітку.

— Де ж таки, — обурилася мадам Россіні. — Ця нижня спідниця просто крихітна порівняно з тими, які носили в тогочасному Веррсалі. Метрів чотири з половиною на обмах, без перребільшення. І твоя не з китового вуса, а з найлегшого хай-теківського вуглецевого волокна. Його й не видно.

Навколо мене гойдалася блідо-синя матерія з кремовими стеблинками квітів. Така добре придалася б на диванну оббивку. Але я мусила визнати, що сукня, попри довжину і жахливий об'єм, була дуже зручна і щільно обтисла.

— Чаррівно, — сказала мадам Россіні й підштовхнула мене до люстра.

— Ох! — промовила я вражено. Хто б міг подумати, що диванна оббивка виглядатиме так дивовижно? І я в ній теж! Який граційний у мене стан, які сині очі! Ех! Тільки декольте було наче в оперної співачки: мало не тріщало.

— Тут ще будуть меррежива, — сказала мадам Россіні, перехопивши мій погляд. — Це все-таки денна сукня. Але вечорами слід було демонструвати все, що в тебе є. Я так сподіваюся, що нам ще пощастить шити для тебе бальну сукню! А зараз давай-но займемося твоїм волоссям.

— У мене буде перука?

— Ні, — кинула мадам Россіні. — Ти юна дівчина, і зустріч відбудеться за білого дня. Буде досить, якщо ти гаррно закучерявишся і вдягнеш капелюшок (вона сказала «капелюжок»). З твоєю шкірою нічого робити не будемо. Найніжніший алебастрр. А ця гаррненька рродимка у формі півмісяця на твоїй скроні чудово правитиме за мушку. Très chic[33].

Мадам Россіні накрутила мені волосся на плойку, потім спритно скріпила кучері спереду шпильками, а ззаду опустила на плечі м'якими локонами. Я подивилася в дзеркало і знетямилася від захвату. Мені мимоволі згадалася костюмована вечірка, яку торік влаштовувала Синтія. Я не придумала нічого кращого, як переодягтися автобусною зупинкою, і до кінця вечора мені хотілося саму себе прибити козирком, бо кожен вважав, що неодмінно має запитати мене про маршрут і розклад.

Ха! Знала б я тоді мадам Россіні! Точно була б зіркою вечора!

Я ще раз захоплено крутнулася перед дзеркалом, але де й подівся захват, коли до мене ззаду знову підступила мадам Россіні й надягла на мене «капелюжок». Це було велетенське страховище з соломки, пір'я і блакитних стрічок, і, як на мене, воно геть знищувало всю красу. Я спробувала вмовити мадам Россіні обійтися без капелюшка, але вона була невблаганна.

— Без капелюшка — ні, це було б непрристойно! Це ж не конкурс крраси, ma cherie[34]! Ідеться про автентичність!

Я витягла з кишені шкільної куртки мобільник.

— Але ви можете зробити хоча б одну фотографію — без капелюшка?

Мадам Россіні засміялася.

— Bien sur[35], моя люба!

Я стала в позу, і мадам Россіні наклацала щонайменше десятки три світлин, усіма сторонами, деякі навіть у капелюшку. Леслі матиме над чим поскалити зуби.

— Так, і зараз я повідомлю нагору, що ти готова рушати. Чекай тут і капелюшок більше не чіпай! Він сидить ідеально.

— Авжеж, мадам Россіні, — слухняно сказала я.

Щойно вона вийшла з кімнати, я швиденько набрала номер Леслі й відправила їй кілька есемесок зі світлинами в капелюшку. За чотирнадцять секунд вона перетелефонувала. Слава Богу, зв'язок в ательє мадам Россіні був бездоганний.

— Я сиджу в автобусі, — закричала Леслі мені у вухо. — Але олівець і блокнот у мене напоготові. Ти тільки голосніше говори, поруч зі мною сидять два глухеньких індуси і про щось балакають, причому не мовою жестів!