Керстин Гир – Рубінова книга (страница 28)

Я була просто в захваті від розкоші квітучих клумб, соковитої зеленої трави і квіткового аромату, що ширився в повітрі.

— Це була чудова ідея, — сказала я. — Мені здалося, що я вже перетворилася на якогось хробака. — Я жадібно підставила обличчя сонцю, котре як на початок квітня надто припікало.

Мама сіла на тикову лавку і потерла рукою чоло — дуже схоже на леді Арісту, хіба що мама не здавалася при цьому такою старезною.

— Це справжній кошмар, — мовила вона.

Я сіла на лавку поряд.

— Атож. І хто б міг думати! Ще вчора вранці все було як завжди, а потім раптом… У мене таке відчуття, що моя голова зараз лусне: стільки інформації їй за одним махом доводиться перетравити. Тисячі дрібниць, які не хочуть узгоджуватися між собою.

— Мені страшенно шкода, — сказала мама. — Я б так хотіла позбавити тебе від усього цього.

— Що ти такого тоді накоїла, що вони всі на тебе вогнем дихають?

— Я допомогла Люсі й Полу втекти, — відповіла мама. Вона швидко озирнулася, наче прагнучи переконатися, що нас ніхто не чує. — Деякий час вони ховалися в нас у Даремі. Але ті, звичайно, це пронюхали. І Люсі з Полом довелося тікати.

Я подумала про те, що дізналася за сьогоднішній день, — і раптово зрозуміла, де моя кузина.

Паршива овечка нашої сім'ї жила не десь у джунглях Амазонки серед тубільців або в якому-небудь монастирі Ірландії, як ми з Леслі малювали собі в дитинстві.

Ні, Люсі й Пол були в абсолютно іншому місці.

— Вони зникли в минулому разом із хронографом, еге ж?

Мама кивнула.

— Врешті-решт вони не мали вибору. Але для них це було важке рішення.

— Чому?

— Не можна забирати хронограф зі свого часу. Зробиш так — і вже не повернешся назад. Хто забирає хронограф У минуле, той там і залишається.

Я глитнула.

— Яка ж повинна бути причина, щоб зважитися на таке? — тихо запитала я.

— Вони зрозуміли, що в сьогоденні для них і хронографа надійного притулку немає. Вартові вистежили б їх як не тепер, так у четвер, у будь-якому куточку світу.

— А чому вони його поцупили, мамо?

— Вони хотіли завадити… замкнутися колу крові.

— Що станеться, якщо коло крові замкнеться? — Боже мій, якщо мене послухати, я висловлююся точно, як хтось із них! Коло крові. Далі, напевно, розмовлятиму віршами!

— Послухай, люба, часу в нас обмаль. Навіть якщо вони зараз стверджують зворотне — вони намагатимуться залучити тебе до виконання своєї місії. Ти їм потрібна, щоб замкнути коло та розкрити таємницю.

— У чому ж полягає таємниця, мамо? — У мене було таке відчуття, що це питання я ставила вже тисячу разів. У моїй душі все нуртувало.

— Я знаю так само мало, як і інші. Можу лише припускати. Таємниця могутня, вона дасть тому, хто зможе нею скористатися, величезну владу. Але влада в руках не тих людей дуже небезпечна. Люсі й Пол вважали, що саме тому таємницю не слід розкривати. Через це вони принесли величезну жертву.

— Це я зрозуміла. Я тільки не зрозуміла чому.

— Можливо, деякі люди там, у будинку, керуються лише власними науковими міркуваннями, але наміри інших не такі безкорисливі. Я знаю, що вони ні перед чим не зупиняться, аби досягти своєї мети. Нікому з них не довіряй. Нікому, Ґвендолін.

Я зітхнула. Нічого корисного вона мені так і не сказала.

Перед огорожею саду загув двигун, потім до головної брами під'їхав автомобіль. Хоча машинам тут їздити не дозволялося.

— Уже час, Ґрейс! — крикнула від хвіртки леді Аріста.

Мама підвелася.

— Ох і чудовий вечір буде сьогодні. Крижані погляди Ґленди, напевно, заморозять їжу на столі.

— Чому акушерка виїхала саме сьогодні? І чому ти не народила мене в пологовому будинку?

— Хай облишать бідолашну жінку в спокої.

— Ґрейс! Та ходи вже! — Леді Аріста постукала шпичаком парасольки по кованих ґратах.

— Боюся, перепаде тобі зараз на горіхи, — сказала я.

— У мене серце крається, коли я думаю, що мушу залишити тебе саму.

— Я можу просто поїхати з тобою додому, — запропонувала я, але, поки я це заявляла, зрозуміла, що додому мені хочеться як голому на вулицю. Як сказав Фальк де Віллерз, я була тепер частиною цієї справи, і мені це дивним чином подобалося.

— Ні, ти не можеш, — відказала мама. — При неконтрольованих стрибках у часі тебе можуть поранити або навіть убити. Тут ти бодай із цього погляду в безпеці. — Вона обняла мене. — Не забувай про те, що я тобі сказала. Нікому не довіряй. Навіть своїм почуттям. Стережись графа Сен-Жермена.

Кажуть, він був схильний прозирати свідомість співрозмовника. Він зможе читати твої думки і, що ще гірше, контролювати твою волю, якщо ти це допустиш.

Я притулилася до неї якнайміцніше.

— Я люблю тебе, мамо! — За її плечем я побачила, що вже й містер де Віллерз стоїть перед хвірткою.

Коли мама повернулася, вона теж його побачила.

— Ось цього особливо бережися! — тихо сказала вона. — Він став небезпечною людиною! — У її голосі виразно чулося щось схоже на захоплення, і я, підкоряючись раптовому імпульсу, спитала її:

— У тебе щось з ним було, так, мамо?

Їй не треба було відповідати — по її обличчю я зрозуміла, що як в око вліпила.

— У сімнадцять років мені легко було задурити голову, — зауважила вона.

— Розумію, — посміхнулась я. — Очі просто неймовірні, як на мене!

Мама посміхнулася у відповідь, і ми повільно пішли до хвіртки.

— Атож. У Пола очі були точнісінько такі. Але, на відміну від свого старшого брата, він не так гнув кирпу. Не дивно, що Люсі в нього закохалася…

— Мені дуже цікаво, що з ними обома сталося.

— Боюся, що рано чи пізно ти це дізнаєшся.

— Поверни мені ключ, — нетерпляче сказав Фальк де Віллерз. Мама простягнула йому в'язку ключів крізь залізні ґрати. — Я викликав вам машину.

— Побачимося вранці за сніданком, Ґвендолін, — мовила леді Аріста й підняла пальцем моє підборіддя. — Вище голову! Ти одна з Монтрозів, а ми завжди і всюди зберігаємо самоповагу!

— Я постараюся, бабусю.

— Так тримати. Фіть! — Вона змахнула рукою, немов відганяючи настирливих мух. — Що собі думають ці люди? Я що їм королева?! — Але в своєму елегантному капелюшку, в пальті та з парасолькою вона, вочевидь, виглядала в очах туристів так по-британському, що ті почали звідусіль її фотографувати.

Мама ще раз обняла мене.

— Ця таємниця вже забрала не одне людське життя, — шепнула вона мені. — Не забувай про це.

Зі змішаними почуттями дивилась я вслід мамі й бабусі, поки ті не зникли за рогом.

Містер Джордж узяв мою руку та стиснув її.

— Не бійся, Ґвендолін. Ти не сама.

Справді, я була не сама. Я була з людьми, яким не можна довіряти. Нікому з них, сказала мама. Я подивилася в доброзичливі блакитні очі містера Джорджа, намагаючись знайти там що-небудь небезпечне, нещире, утім, це мені не вдалося.

Не довіряй нікому.

Навіть своїм відчуттям.