Керстин Гир – Рубінова книга (страница 26)

— Ми зробимо все, щоб захистити Ґвендолін, — запевнив містер Джордж.

— Ми не можемо тримати її осторонь, Ґрейс, — сказав містер де Віллерз. — Вона — частина цієї справи. Треба було спочатку тобі думати, перш ніж починати цю безглузду гру в хованки.

— Крім того, завдяки вам дівчина абсолютно не підготовлена і гадки ні про що не має, — докинув доктор Вайт. — Що, звісно, незмірно ускладнює нашу місію. Але, можливо, це і входило у ваші наміри.

— У мої наміри входило захистити Ґвендолін від небезпеки, — відказала мама.

— Я сам, один, вже досить багато зробив, — сказав Ґідеон. — І можу сам довести цю справу до кінця.

— На це я і сподівалася, — кинула мама.

«Я можу сам довести цю справу до кінця». Ой леле! Я насилу втрималася від сміху. Це прозвучало як фраза з якогось дурнуватого бойовика, де головний герой, меланхолійно граючи м'язами, самотужки рятує світ, розправляючись із бойовим загоном із двохсот ніндзя, з флотилією ворожих космічних кораблів або ж із цілим селом озброєних сокирами харцизяк.

— Ми подивимося, на які завдання вона придасться, — сказав містер де Віллерз.

— У нас є її кров, — заперечив Ґідеон. — Більше нічого нам від неї не потрібно. Як на мене, вона може приходити сюди щодня й елапсувати — і всі будуть задоволені.

Як? Елапсувати? Це прозвучало як одне з тих слів, якими містер Вітмен мав звичай збивати нас з пантелику на уроках англійської. «В принципі непоганий інтерпретаційний підхід, Ґордоне, але наступного разу трохи більш елаборовано, будь ласка». Чи, може, він говорив: «елапсовано»? Дарма — і Ґордон, і я, і решта класу чули це слово вперше. Крім Шарлотти, зрозуміло.

Містер Джордж зауважив, який спантеличений у мене вираз обличчя.

— Під елапсуванням мається на увазі цільова вибірка твого ліміту переміщень, для чого ми за допомогою хронографа на кілька годин відправляємо тебе в минуле. Таким чином ми уникаємо неконтрольованих стрибків. — Він повернувся до решти. — Я впевнений, що з часом Ґвендолін ще вразить нас усіх своїм потенціалом. Вона…

— Вона дитина! — перебив його Ґідеон. — Вона ні про що й уявлення не має…

Кров ринула мені в обличчя. Ну що за нахабство! І як презирливо він на мене подивився! Цей тупий, пихатий… гравець у поло!

— Брехня, — мовила я. Ніяка я не дитина! Мені шістнадцять з половиною років. Стільки ж, скільки й Шарлотті. У моєму віці Марія-Антуанетта давно була заміжня (я це знаю не з уроків історії, а зі стрічки з Кірстен Данст, яку ми з Леслі дивилися на DVD)[24]. А Жанні д'Арк було взагалі п'ятнадцять років, коли вона…

— Ах ні? — Голос Ґідеона буквально випромінював насмішку. — І що ж ти знаєш, наприклад, з історії?

— Чимало. — Хіба я не заробила щойно п'ятірку по контрольній?

— Справді? Хто правив Англією після Ґеорґа І?

Я не мала ані найменшого поняття.

— Ґеорґ II? — мовила я навмання.

Ха! Вигляд у нього був розчарований. Начебто вгадала.

— А який королівський рід змінив Стюартів 1702 року і чому? От лайно!

— М-м-м… Цього ми ще не проходили, — відповіла я.

— О, все ясно, — Ґідеон обернувся до решти. — Вона нічого не знає з історії. Вона навіть два слова не зв'яже. Байдуже, куди ми перемістимося — вона впадатиме у вічі, як шолудивий пес. Окрім того, вона геть не розуміє, про що йдеться. Добра з неї, як з козла — ні вовни, ні молока, навіть більше — вона б створила загрозу всій нашій місії!

Що? Це я два слова не зв'яжу? Мені саме спало на думку кілька дошкульних лайок, які я могла б кинути йому просто в обличчя!

— Я думаю, ти досить ясно висловив свою думку, Ґідеоне, — зауважив містер де Віллерз. — Зараз було б цікаво дізнатися, що про все це скаже сам граф.

— Ви не можете цього зробити. — Це була мама. Її голос пролунав раптом якось глухувато.

— Граф буде, звичайно, щиро радий познайомитися з тобою, Ґвендолін, — сказав містер Джордж, не звертаючи уваги на мамині слова. — Рубін, дванадцятий, останній із кола. Це буде урочистий момент, коли ви вийдете одне до одного!

— Ні! — сказала мама.

Усі подивилися на неї.

— Ґрейс! — мовила бабуся. — Тільки не починай знову!

— Ні! — повторила мама. — Будь ласка! Нащо йому з нею знайомитися?! Йому буде досить, що її кров завершить коло.

— Завершила б коло, — виправив доктор Вайт, як і раніше, гортаючи акти. — Якби нам після крадіжки не довелося почати все заново.

— Хай там як, але я не хочу, щоб Ґвендолін із ним знайомилася, — відповіла мама. — Це моя умова. Ґідеон може взяти все на себе.

— Ви не маєте права приймати рішення щодо цього, — сказав містер де Віллерз, а доктор Вайт вигукнув:

— Умови! Вона ставить умови!

— Але вона має рацію! Нікому не піде на користь, якщо ми втягнемо в справу цю дівчину, — зауважив Ґідеон. — Я розповім графу про те, що трапилось, і впевнений, що він буде тієї ж таки думки, що і я.

— Він у будь-якому випадку захоче на неї подивитися, щоб скласти власну думку, — заперечив Фальк де Віллерз. — Їй це нічим не загрожує, навіть домівку не доведеться залишати.

— Місіс Шеферд, я вас запевняю, що з Ґвендолін нічого не трапиться, — сказав містер Джордж. — Ваша думка про графа базується, ймовірно, на упередженнях, розвіяти які для нас було б великою радістю.

— Боюся, що ви зламаєте на цьому зуби.

— Звісно, ти хочеш нам пояснити, з яких таких причин ти відкидаєш графа — людину, яку ти жодного разу в житті не бачила, люба Ґрейс, — зауважив містер де Віллерз.

Мама стиснула губи.

— Ми слухаємо! — гаркнув містер де Віллерз.

Мама мовчала.

— У мене просто… таке відчуття… — прошепотіла вона нарешті.

Містер де Віллерз цинічно посміхнувся.

— Нічого не можу з собою вдіяти, Ґрейс, але мені вже давно здається, що ти від нас щось приховуєш. Чого ти боїшся?

— Хто такий взагалі цей граф і чому мені не слід з ним знайомитися? — запитала я.

— Бо у твоєї матері таке передчуття, — огризнувся доктор Вайт, обсмикуючи на собі піджак. — Ця людина, до речі, вже років двісті з гаком як зійшла в могилу, місіс Шеферд.

— Ну й хай там лишається, — пробурмотіла мама.

— Граф Сен-Жермен — п'ятий із дванадцяти мандрівників у часі, Ґвендолін, — пояснив містер Джордж. — Ти вже бачила в архіві його портрет. Це він перший зрозумів призначення хронографа і розшифрував старовинні тексти. Він не тільки з'ясував, як можна за допомогою хронографа перескочити в будь-який день будь-якого року на свій розсуд, але він також відкрив і таємницю, заховану за іншою таємницею. Таємницю Дванадцяти. За допомогою хронографа йому вдалося відшукати чотирьох мандрівників у часі, що народилися до нього, і розкрити їм цю таємницю. Граф шукав і мав підмогу в кращих людей свого часу: математиків, алхіміків, магів, філософів, усіх їх зачарувала й захопила його справа. Вони спільно розшифрували старовинні писання і розрахували дати народження сімох мандрівників у часі, які ще мають народитися, щоб завершити коло. 1745 року граф заснував тут, у Лондоні, Товариство Вартових, Таємну Ложу графа Сен-Жермена.

— Щодо тлумачення старовинних текстів граф завдячує таким відомим людям, як Раймунд Луллій[25], Аґріппа з Неттесгайма[26], Джон Колет[27], Генрі Дрейпер[28], Саймон Форман[29], Семюель Гартліб[30], Кенелм Діґбі[31], Джон Волліс[32], — сказав містер де Віллерз.

Жодне з імен я не чула навіть краєчком вуха.

— Жодне з імен вона не чула навіть краєчком вуха, — вшпигнув Гідеон.

О Боже! Він що, може читати думки? На той випадок, якщо справді, я глянула на нього, мов кислицю з'їла, і подумала щосили: «Ти бевзь! Задавака!»

Він відвів погляд.

— Але Ісаак Ньютон помер 1727 року. Як він міг стати одним із Вартових? — Я сама здивувалась, як мені це спало на думку. Леслі розповіла мені про це вчора по телефону, і якимось дивом ця інформація закріпилася в моєму мозку. Я аж ніяк не була такою вже тупою, як стверджував цей Ґідеон.

— Справді, — мовив містер Джордж і посміхнувся. — Це одна з переваг мандрівника в часі. Можна вибирати собі друзів навіть у минулому.

— А що це за таємниця, захована за іншою таємницею? — запитала я.

— Таємниця Дванадцяти відкриється тоді, коли кров усіх дванадцяти мандрівників буде заведено в хронограф, — урочисто мовив містер Джордж. — Тому потрібно замкнути коло. Це непересічне завдання, яке треба виконати.

— Але я ж остання з дванадцяти! На мені коло мало б замкнутися!

— Так воно й було б, — відповів доктор Вайт. — Якби сімнадцять років тому твоїй кузині Люсі не спало на думку поцупити хронограф.

— Хронограф украв Пол, — зауважила леді Аріста. — Люсі тільки…

Містер де Віллерз підніс руку.

— Так-так, скажімо просто, вони вдвох його поцупили. Двоє заблуканих дітей… Були знищені плоди п'ятивікової роботи. Місія практично провалена, і заповідане графом Сен-Жерменом втрачено майже навік.