Керстин Гир – Рубінова книга (страница 15)
— Це точно.
Я повернула за ріг, щоб поглянути на великий годинник у кінці коридору. Джеймс пішов слідом за мною.
— Я була там тільки двадцять хвилин.
— Де це?
— Ох, Джиммі! Я думаю, що я була у тебе вдома! Справді, там все дуже красиво! Повно золота. Ще й свічки палахкотять — так затишно!
— Так. Не така сірість і несмак, як тут, — Джеймс обвів рукою коридор, витриманий переважно в сірих тонах.
Мені раптом стало страшенно його шкода. Він був не набагато старший за мене — і вже мертвий.
— Джеймсе, а ти коли-небудь цілувався з дівчиною?
— Перепрошую?
— Ти коли-небудь цілувався?
— Про це непристойно говорити, міс Ґвендолін.
— То що, ти жодного разу не цілувався?
— Я чоловік, — зауважив Джеймс.
— Хіба це відповідь? — Я мимоволі розсміялася: так обурення спотворило Джеймсові риси. — Ти знаєш, коли ти народився?
— Ти хочеш образити мене? Звісно, я пам'ятаю дату свого народження! Це 31 березня.
— Якого року?
— 1762. — Джеймс зухвало задер підборіддя. — Три тижні тому мені виповнився двадцять один рік. Я бучно відсвяткував цю подію зі своїми друзяками у Вайт-клубі, батько на честь дня народження сплатив усі мої карткові борги і подарував мені чудову руду кобилу. А потім у мене почалася ця безглузда гарячка, і мені довелося злягти. А коли я прокинувся, то виявив, що все змінилося, а одне зухвале дівчисько сказало мені, що я привид.
— Вибач, — сказала я. — Напевно, ти помер від цієї гарячки.
— Дурня! Це було легке нездужання, — сказав Джеймс, але в його погляді спалахнула невпевненість. — На думку доктора Берроу, малоймовірно, що я підхопив віспу від лорда Стейн-гоупа.
— Гм-м, — пробурмотіла я. Віспу треба буде поґуґлити.
— Ох, це ти! — Леслі вискочила з туалету для дівчаток і кинулася мені на шию. — Ти налякала мене на смерть!
— Зі мною нічого не сталося. Перескочивши назад У часі, я опинилась у кабінеті місіс Каунтер, але там нікого не було.
— Шостий клас сьогодні на екскурсії в обсерваторії Грінвіча, — сказала Леслі. — О Боже, як я рада тебе бачити! Я сказала містеру Вітмену, що ти в дівчачому туалеті і що тебе буквально вивертає. Він відправив мене до тебе, щоб я забирала тобі волосся з обличчя.
— Огидно, — висловився Джеймс, затуляючи носа хустинкою. — Скажи оцій веснянкуватій, що дамі не годиться говорити про такі речі.
Я не звернула на нього уваги.
— Леслі, сталося щось дивне… Те, чого я не можу пояснити.
— Тут я тобі вірю, — Леслі тицьнула мені в руки мобільник. — Ось. Узяла його з твоєї шафки. Ти, не сходячи з місця, подзвониш матері.
— Леслі, вона на роботі. Я не можу…
— Зателефонуй їй! Ти вже тричі перестрибувала в часі, востаннє просто на моїх очах! Раптом узяла й зникла! Це було просто
— У веснянкуватої сьогодні, мабуть, драматичний день, — мовив Джеймс.
Я взяла мобільник і глибоко вдихнула.
— Будь ласка, — повторила Леслі.
Моя мама працювала в адміністрації госпіталю Барто-лом'ю[15]. Я набрала її номер і подивилася на Леслі.
Вона кивнула і спробувала посміхнутися.
— Ґвендолін? — мама, вочевидь, упізнала мій номер на своєму дисплеї. Її голос звучав стурбовано. Ще не було випадку, щоб я дзвонила їй зі школи. — Щось трапилося?
— Мамо… мені щось недобре.
— Ти захворіла?
— Не знаю.
— Ти, певно, підхопила грип, який зараз ходить. Знаєш що, йди-но додому і лягай у ліжко, а я спробую прийти сьогодні раніше. А потім я зроблю тобі свіжий апельсиновий сік і накладу компрес на горло.
— Мамо, це не грип, це гірше. Я…
— Мабуть, це віспа, — припустив Джеймс.
Леслі підбадьорливо дивилася на мене.
— Давай! — прошепотіла вона. — Скажи їй!
— Що там, люба?
Я вдихнула глибше.
— Мамо, я думаю, що я як Шарлотта. Я щойно була… Хтозна в якому часі. І сьогодні вночі теж… Власне кажучи, це почалося вчора. Я хотіла тобі сказати, але потім побоялася, що ти мені не повіриш.
Мама мовчала.
— Мамо? — Я глянула на Леслі. — Вона мені не вірить.
— Бо ти белькочеш казна-що, — пошепки відповіла Леслі. — Давай, спробуй ще раз.
Але це вже було ні до чого.
— Залишайся там, де ти є, — мовила моя мати не своїм голосом. — Чекай мене біля шкільних воріт. Я візьму таксі, одна нога тут, друга — там.
— А…
Але мама вже поклала слухавку.
— У тебе будуть клопоти з містером Вітменом, — сказала я.
— Мені до лампочки, — відказала Леслі. — Я дочекаюся твоєї матері. За білченя не переживай. Я його обдурю.
— Що я накоїла?
— Ти зробила все правильно, — запевнила мене Леслі.
Я розповіла їй — якнайдокладніше — про свою коротку мандрівку в минуле. Леслі припустила, що схожа на мене дівчина — одна з моїх попередниць.
Я була іншої думки. Не можуть двоє людей бути настільки схожі. Хіба що вони однояйцеві близнюки. На цю ідею пристала і Леслі.
— Атож! Як у «Подвійній Лоттхен»[16]! Я принагідно знайду нам DVD.
Мені хотілося вити. Коли нам з Леслі тепер вдасться, зручно вмостившись, переглянути DVD?
Таксі прибуло швидше, ніж я думала. Воно зупинилося біля шкільних воріт, мама відчинила дверцята.
— Сідай, — сказала вона.
Леслі стиснула мені руку.