Керстин Гир – Рубінова книга (страница 14)

— Куди ти? — спитав чоловічий голос (звучав він досить сердито).

— Хоч куди! Аби далі від тебе! — відказав інший голос. Це був голос дівчини, якщо точніше, заплаканої дівчини. На мій жах, вона забігла саме в мою кімнату. Чоловік за нею. Крізь гардину я могла бачити, як гойдаються їхні тіні.

Ну, звичайно! З усіх приміщень вони вибрали саме моє!

— Дай мені спокій! — мовила дівчина.

— Я не можу дати тобі спокій, — відповів чоловік. — Варто мені залишити тебе саму, і ти виробляєш якісь дурниці.

— Іди геть! — повторила дівчина.

— Ні, я цього не зроблю. Послухай, мені шкода, що так вийшло. Мені не слід було цього припускатися.

— Але ж ти припустився! Бо не відривав від неї очей!

Чоловік тихенько засміявся.

— Та ти ревнуєш!

— А тобі дуже б цього хотілося!

Отакої!.. Двійко розсварених люб'ят! Це може затягнутися. Я встигну запліснявіти за цією гардиною, поки не перескочу назад і не матеріалізуюся біля вікна на уроці місіс Каунтер. Може, мені сказати місіс Каунтер, що я брала участь у якомусь фізичному експерименті. Або що стояла тут увесь час, просто вона мене не бачила.

— Граф питатиме себе, куди ми поділися, — сказав чоловічий голос.

— Нехай твій граф пошле на пошуки цього свого трансільванського однодумця. Насправді ніякий він і не граф. Його титул так само фальшивий, як і рожеві щічки цієї твоєї… як там її звати? — дівчина презирливо шморгнула носиком.

Мені це здалося якимось знайомим. Навіть дуже добре знайомим. Я обережно визирнула з-за гардини. Обоє стояли просто перед дверима, я бачила їх у профіль. Дівчина справді виявилася дівчиною, у фантастичній сукні з гаптованої парчі та шовку кольору нічного неба, з таким широким подолом, що вона навряд чи пройшла б у звичайні двері. У неї було білосніжне волосся: укладене на голові у вигляді високої вежі, воно спадало на плечі гарними локонами. Це могла бути тільки перука. Чоловік теж мав білі кучері, зав'язані на потилиці стрічкою. Попри старечий колір волосся, обоє виглядалидуже молодо, були дуже гарні, особливо чоловік. Власне, то був радше юнак, років вісімнадцяти-дев'ятнадцяти. І цей юнак був на диво гарний. Я б сказала: довершений чоловічий профіль. Я не могла ним намилуватись. Я висунулася зі своєї схованки далі, ніж збиралася.

— Я знову забув її ім'я, — сказав юнак, так само посміхаючись.

— Брехун!

— Граф не відповідає за поведінку Ракоці, — сказав юнак і знову посерйознішав. — Звісно, він його покарає. Тобі не треба любити графа, ти повинна хіба що поважати його.

Дівчина знову презирливо шморгнула носиком, і в мене знову виникло дивне відчуття чогось знайомого.

— Нічого я не повинна, — сказала вона і різко повернулася до вікна. Себто до мене. Я хотіла сховатися за штору, але, здивована, на ходу застигла.

Та не може бути!

У дівчини було моє обличчя. Я дивилась у власні перелякані очі!

Дівчина на вигляд здавалася такою ж приголомшеною, як і я, але вона оговталася швидше за мене. Вона зробила однозначний рух рукою.

Сховайся! Зникни!

Важко дихаючи, я втягнула голову за гардину. Хто це? Такої великої подібності не буває! Я мушу визирнути ще раз.

— Що це було? — поцікавився хлопець.

— Нічого! — відповіла дівчина.

Чи не мій це, бува, голос?

— Біля вікна!

— Ні, там нічого!

— За шторою може хто-небудь стояти і підслух… — фраза обірвалася здивованим вигуком. Раптом запала мовчанка. Що там знову сталося?

Недовго думаючи, я відсунула штору. Схожа на мене дівчина припала вустами до вуст юнака. Спочатку він ніяк не реагував, але потім обійняв її за талію і міцно притиснув до себе. Дівчина заплющила очі.

Раптом у мене в животі затанцювали метелики. Було дивно бачити з боку, як ти цілуєшся. Я вирішила, що роблю це непогано. Я зрозуміла, що дівчина цілує юнака, щоб відвернути його увагу від мене. Це було мило з її боку, але навіщо вона так вчинила? І як мені непомітно прослизнути повз них?

Метелики в моєму животі перетворилися на легкокрилих птахів, а образ двох люб'ят розплився перед моїми очима. І я знову опинилася в кабінеті шостого класу, і було схоже, що нерви мої ось-ось здадуть.

Було так тихо, хоч мак сій.

Я розраховувала, що, тільки-но з'явлюся, як цілий клас заверещить як недорізаний, а хтось — скажімо, місіс Каунтер, — зомліє.

Але кабінет був порожній. Я буквально застогнала від полегшення. Принаймні цього разу мені пощастило. Я опустилася на стілець і поклала голову на парту. Те, що сталося, наразі я не могла зрозуміти. Дівчина, гарний юнак, поцілунок…

Дівчина не тільки була схожа на мене.

Це була я.

Помилки не могло бути. Я впізнала себе — без жодного сумніву — по родимці на скроні у формі півмісяця. Цю родимку тітка Ґленда весь час називала моїм «смішним бананом».

Такої великої подібності не буває.

Розділ шостий

Пара перша — бурштин і опал.

В сі-бемолі — агат, інкарнація вовка, запал

Свій вкладає у спів з аквамарином,

Долучаються теж і смарагд із цитрином.

У Скорпіоні — близнюки-сердолік,

Номер восьмий, нефрит, розчинятися звик.

У мі-мажорі — турмалін, мов чорний циган,

Сапфір — у фа-мажорі: чистий, наче крига.

Ступає діамант їм всім услід;

Це сім і одинадцять, Лев і квит.

Хай час спливає тихо і невпинно:

Дано лежати біля витоків його рубіну!..

_{Із таємних записів графа Сен-Жермена}

Ні. Це не могла бути я.

Я ще жодного разу не цілувалася.

Ну гаразд, практично жодного разу. Принаймні не цілувалася так. Був, щоправда, Мортімер зі старшого класу, з яким я зустрічалася минулого літа цілих — абсолютно точно — два тижні та ще півдня. Не те щоб я була в нього закохана, а просто він був кращим другом Макса, тодішнього приятеля Леслі, і ми пасували одне до одного. А от щодо поцілунків Мортімер був не дуже, йому більше подобалося залишати засоси в мене на шиї, а щоб відвернути мою увагу, встромляв мені руки під майку. Тому в тридцять градусів у тіні мені доводилося носити шарфик і знай відпихати від себе Мортімерові руки (надто в темних кінозалах, де в нього виростало щонайменше ще три руки). За два тижні ми розірвали «стосунки» за взаємною згодою. Я була для Мортімера «занадто незрілою», а він для мене… гм… дуже причіпливим.

Крім нього, я цілувалася ще з Ґордоном, коли ми класом їздили на острів Байт. Але це не враховується, бо: а) це було під час гри «Правда чи поцілунок» (я сказала правду, але Ґордон наполіг, що це була брехня) і б) це був не справжній поцілунок, Ґордон навіть не дістав з рота жуйку.

Тобто, не рахуючи «афери з засосом» (як називала це Леслі) та Ґордонового м'ятного поцілунку, я була геть нецілована.

Можливо, що й «незріла», як стверджував Мортімер. У мої шістнадцять з половиною я, так би мовити, затримувалася в розвитку, проте Леслі, яка, врешті-решт, зустрічалася з Максом аж рік, вважала, що поцілунки загалом переоцінюють. Вона сказала, що їй, можливо, весь час не щастило, але хлопчаки, які її цілували, безумовно, не надто в цьому тямили. Необхідно, сказала Леслі, ввести шкільний предмет «Поцілунки», найкраще замість релігієзнавства, бо те потрібне, як собаці другий хвіст.

Ми досить часто обговорювали, яким має бути ідеальний поцілунок, у нас було кілька фільмів, які ми знову і знову переглядали, бо там були прекрасні сцени з поцілунками.

— Ах, міс Ґвендолін. Ви зволите сьогодні поговорити зі мною чи знову збираєтеся проігнорувати мене? — Джеймс побачив, як я виходжу з кабінету шостого класу, і підійшов до мене.

— Котра година? — озиралась я у пошуках Леслі.

— Хіба я годинникова шафа? — Джеймс обурено подивився на мене. — Ви ж, по-моєму, добре знаєте, що час для мене нічого не важить.