Керстин Гир – Рубінова книга (страница 17)

Атмосфера була майже пасторальна, співали птахи, над розкішними квітниками бриніли бджоли, і навіть повітря здавалося свіжим і чистим.

На дверях будинків висіли латунні таблички, на кожній — купа імен.

— Це все адвокати. Доценти юридичного інституту, — зауважила мама. — Навіть знати не хочу, скільки коштує тут орендувати бюро.

— І я не хочу, — ображено відповіла я. Начебто в нас не було важливіших тем для розмови!

Біля наступного будинку вони зупинилися.

— Ми прийшли, — сказала вона.

Це був простий будинок, старезний на вигляд, попри бездоганний фасад і нещодавно пофарбовані віконні рами. Я спробувала прочитати імена на латунній табличці, але мама штовхнула мене у відчинені двері та повела сходами на другий поверх. Дорогою ми стріли двох дівчат, які приязно привіталися з нами.

— Де це ми?

Мама не відповіла. Вона натиснула на один із дзвінків, поправила блейзер і прибрала волосся з обличчя.

— Нічого не бійся, люба, — сказала вона, і я не зрозуміла, чи мені це вона каже, чи собі.

Тихенько прогудівши, двері відчинились, і ми увійшли до світлої кімнати, схожої на звичайнісіньке бюро. Канцелярські шафи, письмовий стіл, телефон, факс, комп'ютер… Навіть світловолоса жінка середніх літ, яка сиділа за столом, була ні з лиця ні з росту.

Хіба що окуляри на ній були дещо страшнуваті — чорні, з такою великою оправою, що закривали майже півобличчя.

— Що ви хотіли? — запитала вона. — О, це ви, міс… місіс Монтроз?

— Шеферд, — виправила її мама. — Я змінила дівоче прізвище. Вийшла заміж.

— О так, звісно. — Жінка посміхнулася. — Але ви ні крапельки не змінилися. Через ваше волосся вас усіх ні з ким не переплутаєш. — Її погляд легко ковзнув по мені. — Це ваша дочка? О, вона вдалася в батька, чи не так? Як ви…

Мама перебила її.

— Місіс Дженкінс, я маю терміново поговорити з моєю матір'ю та містером де Віллерзом.

— Ох, боюся, що ваша мати і містер де Віллерз на нараді, — місіс Дженкінс співчутливо посміхнулася. — Ви…

Мама знову перебила її.

— Я хочу теж потрапити на цю нараду.

— Але… як… ви ж знаєте, що це неможливо.

— Тоді зробіть, щоб це стало можливим. Скажіть, що я привезла їм Рубін.

— Як? Але… — місіс Дженкінс лупала очима то на маму, то на мене.

— Просто зробіть те, що я вам сказала. — Мама зроду не говорила так твердо.

Місіс Дженкінс встала і вийшла з-за столу. Вона озирнула мене з голови до п'ят, і мені в моїй огидній шкільній формі стало якось незатишно. Немите волосся, зібране у хвіст простою гумкою. Не нафарбована (зрештою, фарбувалась я рідко).

— Ви в цьому впевнені?

— Звісно, впевнена. Гадаєте, я дозволю собі так нерозумно жартувати? Покваптеся, будь ласка, часу в нас може бути обмаль.

— Прошу, зачекайте тут. — Місіс Дженкінс повернулася і зникла за задніми дверима між двома шафами.

— Рубін? — повторила я.

— Так, — відказала мама. — За кожним із дванадцяти мандрівників визнано свій самоцвіт. Ти — Рубін.

— Звідки ти знаєш?

— Пара перша — бурштин і опал.

В сі-бемолі — агат, інкарнація вовка, запал

Свій вкладає у спів з аквамарином,

Долучаються теж і смарагд із цитрином.

У Скорпіоні — близнюки-сердолік,

Номер восьмий, нефрит, розчинятися звик.

У мі-мажорі — турмалін, мов чорний циган,

Сапфір — у фа-мажорі: чистий, наче крига.

Ступає діамант їм всім услід;

Це сім і одинадцять, Лев і квит.

Хай час спливає тихо і невпинно:

Дано лежати біля витоків його рубіну!..

Мама глянула на мене з сумною посмішкою.

— Я й досі знаю це досконало.

Вона промовляла, а в мене мурашня бігла по тілу. Це нагадувало вірш, але було швидше заклинанням, що його бурмочуть у фільмах злі чаклунки, калатаючи у казані з димлячим зеленуватим варивом.

— Що це означає?

— Це не що інше, як акровірш, який склали схиблені на таємницях старі, прагнучи ще більше ускладнити складне, — зауважила мама. — 12 цифр, 12 мандрівників у часі, 12 самоцвітів, 12 тональностей, 12 поколінь, 12 кроків до створення філософського каменя…

— Філософський камінь? Що це?.. — Я замовкла і глибоко зітхнула.

Мені набридло ставити питання, які я не могла до кінця сформулювати, і з кожною відповіддю почуватися так, ніби тебе ще більше збили з пантелику.

Мама, здавалося, все одно не палала бажанням відповідати на питання. Вона дивилася у вікно.

— Тут взагалі нічого не змінилося. Здається, час завмер.

— Ти часто тут бувала?

— Іноді мій батько брав мене з собою, — відповіла мама. — Він був трішки щедрішим за матір. Навіть у тому, що стосувалося таємниць. Дитиною я залюбки приходила сюди. І згодом, коли Люсі… — вона зітхнула.

Якусь хвилю я боролася з собою, питати далі чи ні. Цікавість перемогла.

— Тітонька Медді сказала мені, що Люсі — теж мандрівниця в часі. Вона тому злиняла?

— Так, — відповіла мати.

— І куди вона подалася?

— Бозна-куди. — Мама знову провела рукою по волоссю.

Вона була явно схвильована, я не пам'ятала, щоб вона так нервувалася.

Якби я не так сердилася, мені було б її шкода.

Ми помовчали. Мама знову подивилася у вікно.

— Значить, я — Рубін, — сказала я за хвилю. — Це такий червоний, еге ж?

Мама кивнула.

— А який тоді камінь Шарлотта?