Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 5)

Жабс не приховував задоволення, і коли приготування були закінчені, повів своїх друзів до загороди та попросив спіймати стару сіру шкапу, яка там паслася. Подорож обіцяла бути клопітною, і коняці судилося виконувати в ній найтяжчу роботу, і в захваті від цього вона, природно, не була. Втім, Жабса це нітрохи не бентежило. Шкапині симпатії були на боці загороди, а не дороги, тож нашим друзям довелося добряче попотіти, поки коняку було спіймано. Жабс тим часом докладав у шафки необхідне причандалля та чіпляв під низ фургона торби з наїдками, сітки з цибулею, тюки сіна та різні кошички. Шкапу нарешті зловили й запрягли, фургон рушив з місця, і тут усі нараз заговорили — хто ідучи біля фургона, хто сидячи верхи на дишлі — кому як більше до вподоби. Стояв золотий полуденок. Тішив серце густий запах пилу під ногами, з рясних садів обабіч дороги на всі лади бадьоро щебетали птахи, і проминаючи їх, мандрівники віталися чи навіть зупинялися, щоб похвалитися своїм гарним фургоном. А кролі, які сиділи біля своїх нірок попід живоплотом, сплескували лапками та тільки кричали: “Ого-го! Ого-го! Ого-го!”

Вже пізно ввечері, коли від дому відділяло багато миль, натомлені, але щасливі подорожні піднялися на віддалений вигін у безлюдній місцині. Шкапу розпрягли та пустили пастися, а самі всілися на травичці під фургоном. Поки їли нехитру вечерю, Жабс, не закриваючи рота, просторікував про свої плани на майбутнє, а тим часом над землею все яскравіше і сильніше розгорялися зірки. От і золотистий місяць до них приєднався, нишком вигулькнувши, наче з-під землі, і став уважно прислухатися до їхньої бесіди. Кінець кінцем усі полягали на своїх поличках у фургоні, і Жабс, випроставши ноги, сонно промовив:

— Що ж, друзі мої, добраніч! Ось як повинен жити справжній джентльмен! А ви торочите мені про свою річку!

— Про річку я нічого не говорю, — відповів урівноважений Ондатр. — І ти, Жабсе, знаєш це не гірше за мене. Але я думаю про неї, — пристрасно додав він, понижуючи голос. — Так, я думаю про неї, думаю постійно!

Кріт витяг із-під ковдри лапу, намацав у пітьмі Ондатрову лапку і міцно її потиснув.

— Ондатрику, я не робитиму нічого такого, що тобі не до вподоби, — прошепотів він. — А може, давай дременемо звідси завтра? Встанемо вдосвіта та й повернемося до нашої милої старої нірки над рікою?

— Ні, ні, вже будьмо до кінця, — прошепотів у відповідь Ондатр. — Дуже дякую тобі за пропозицію, але я не зможу залишити Жабса посеред поїздки. Покинь його самого — і він неодмінно встрягне у якусь халепу. Що ж до мандрівки, то кінець її не за горами. Всі його примхи минають дуже скоро. А тепер добраніч!

Ондатр навіть уявити собі не міг, наскільки правий він був.

Стільки часу, проведеного на свіжому повітрі, всі тривоги та хвилювання минулого дня зробили свою справу: вранці Жабс хропів без задніх ніг, і, скільки його не термосили, так і не прокинувся. Нічого не вдієш, і Кріт з Ондатром зайнялися справами самі: Ондатр запрягав шкапу, розпалював вогнище, чистив чашки й миски, що залишилися після вечері, та готував сніданок, а Кріт тим часом збігав до найближчого села, яке було не так уже й близько, і приніс молоко, яйця та іншу всячину, яку забув прихопити “завбачливий” Жабс. Коли ж усе найважче було позаду і двоє друзів, добряче натрудившись, сіли перепочити, на арену вийшов Жабс, виспаний та веселий, і почав просторікувати про те, як приємно, як безклопітно вони живуть тепер утрьох, а головне — що їх не обходять усякі турботи та нелегка праця — неодмінні супутники домашнього господарства.

День минув просто чудово: мандрівники блукали порослими травою видолинками, луками, які збігали додолу, й отаборилися, як і вчора, на вигоні. Цього разу Кріт із Ондатром уже пильно стежили за тим, аби Жабс не огинався від роботи, і результат не забарився: коли вранці наступного дня вони рушали далі, від його захоплення мандрівним життям та невибагливим побутом не лишилось і сліду. Натомлений, він намагався вилізти на свою поличку, але був стягнутий із неї силоміць.

Дорога, як і раніше, пролягала через невеличкі луки, а коли повертало на полудень, вони вийшли на великий шлях — найперший великий шлях у їхньому житті. І там звірят спіткала прикра несподіванка. Ніхто не сподівався, що все станеться так швидко, і, як показали подальші події, ця пригода не тільки поклала край поїздці, а й дуже вплинула на долю Жабса.

Отже, наші подорожні безтурботно йшли битим шляхом. Кріт чимчикував біля шкапи та розмовляв із нею. Колись вона наскаржилась йому, що ніхто з нею словом не обмовиться та не має діла до того, що вона думає. А Жабс і Ондатр ступали позаду фургона та про щось говорили. Точніше, говорив Жабс, а Ондатр час від часу вставляв: “Еге, саме так” або “Ну й що ти йому сказав?”, а сам при цьому думав зовсім про інше.

Раптом за їхніми спинами щось підозріло загуло — ледь чутно, наче десь на віддалі дзижчала бджола. Мандрівники обернулися на звук — і побачили вдалині хмарку куряви, а всередині цієї хмарки щось темніло та рухалося, воно неслося на звірів, наче навіжене. “Біп-біп!” — долинуло з куряви, і звук цей скидався на тривожний крик тварини. Не помітивши нічого страшного, всі звірі повернулися до своїх розмов, а вже наступної миті (принаймні, всім здалося, що наступної) ця ідилічна сцена змінилася до невпізнання. Накривши подорожніх хвилею курного повітря, ревнувши так, що з переляку всі поплигали до найближчого рівчака, невідоме чудовисько порівнялося з ними! Від мідноголосого “біп-біп” заклало вуха, перед очима промайнуло блискуче скло й салон із вишуканого сап’яну, водій, що міцно стискав кермо, і на якусь долю секунди автомобіль — величезний, неосяжний, неймовірний — затулив собою землю й небо, здійнявши хмару куряви, що засліпила подорожніх та поховала їх під собою. А наступної миті він знову перетворився на крихітну цятку вдалині та дзижчав, як бджола.

Пристаркувату сіру шкапу, яка всю дорогу ледве ноги переставляла та не переставала думати про тихе стійло, неначе підмінили. Вона безперестанку намагалася звестися дибки та все задкувала й задкувала, і, як не старався Кріт приборкати коняку, як не намагався пробудити в ній бодай трохи глузду, одуріла від страху шкапина таки закотила фургон у рівчак край дороги. На якусь мить він застиг, немов вагаючись, падати йому чи не падати, тоді пролунав страшенний тріск — і канарковий фургон, їхня гордість і втіха, завалившись на бік, загуркотів у канаву, відразу ж перетворившись на купу перетрощеного мотлоху.

Розгніваний Ондатр місця собі не знаходив, так переповнювали його емоції.

— Мерзотники! — кричав він і трусив кулаками. — Потолоч! Розбійники! Ви… ви… ви просто свині придорожні! Ви нам за все заплатите!.. Я покажу вам, що таке закон! Всіх по судах затягаю!..

Куди й поділася його нудьга за домом! Місце засмученого звіряти заступив завзятий шкіпер канаркового судна, посадженого на мілину в результаті облудних маневрів супротивника, і зараз цей шкіпер силкувався пригадати найдобірнішу та найдошкульнішу лайку, якої він не шкодував колись на адресу капітанів парових катерів, що пропливали надто близько до берега та наганяли хвилю аж на килимок у вітальні.

Жабс сидів у куряві посеред дороги, розкинувши ноги, і заціпенілим поглядом проводжав автомобіль, що зникав удалині. Дихання його було частим, на обличчі застиг вираз невимовного блаженства, і час від часу він тихенько бурмотів: “Біп-біп!”

Кріт не залишав спроб заспокоїти стару шкапу, і це йому, врешті, вдалося. Після цього він пішов оглянути фургон, який валявся в рівчаку, завалившись на бік. То було жалюгідне видовище. Панелі й шиби перетрощені, осі безнадійно перекривлені, одного колеса не було зовсім, усюди під ногами валялися банки з консервами, а пташка в клітці не співала — вона ридала і просилася на волю.

Тут надійшов Ондатр, але й удвох вони нічого не зробили б із фургоном.

— Жабсе, ходи-но сюди! — закричали Кріт з Ондатром. — Може, ти нам трохи допоміг би?

Жабс — ні пари з вуст, як бебехнувся серед дороги, так там і сидів, не рухаючись. Занепокоєні друзі кинулися до нього. Жабс сидів, мов сновида, прикипівши поглядом до шлейфу куряви, яка стелилася за винуватцем їхньої аварії, та час від часу зачаровано повторював: “Біп-біп!”

Ондатр потрусив його за плече.

— Жабсе, ти нам допоможеш? — запитав він наполегливо.

— Прекрасне, чарівне видовище! — бурмотів Жабс, який далі сидів нерухомо. — Поезія в русі! Тепер я точно знаю, що таке справжня їзда! Єдино правильна! Сьогодні ти тут, а завтра там, де без машини був би тільки через тиждень! О, яка благодать! Птахом проминати села, пролітати повз міста й містечка та бачити, як постійно міняється перед тобою горизонт! Біп-біп! Ура!

— Жабсе, не будь віслюком! — закричав Кріт, втрачаючи терпець.

— Ні, подумайте тільки: я нічогісінько не знав! — відсутнім монотонним голосом говорив Жабс. — Скільки років прожив я намарно й навіть гадки не мав про щось подібне! Ну все, тепер я це прекрасно розумію, чудово розумію! Я бачу райдужні шляхи, які лежать переді мною! Я мчатиму щодуху по дорозі, а за мною здійматимуться хмари пилу! Я розкидатиму по рівчаках усі фургони, які траплятимуться мені на шляху! Оті бридкенькі, недолугі фургони канаркового кольору!