Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 2)

— Агов! — привіталась жінка молодим та дзвінким чоловічим голосом, розгублена від власної необачної помилки. Це, як їй здалося, звучало доречно.

— Агов! — швидко посміхнувшись, відповів на вітання Птаха дещо хриплуватим та пронизливим голосом, демонструючи ще одну свою пташину рису.

Трансвестит розвернувся на своїх високих підборах та пішов геть. Птаха трохи провів його поглядом і побрів у протилежному напрямку. Він пройшов вузькою алейкою, вийшов на широку, вкриту бруківкою дорогу, по якій було прокладено трамвайні рейки, і, пильно озираючись, пішов далі.

Напади сильної, до нервових спазмів, напруженості та перестороги, що іноді з ним траплялися, ще більше уподібнювали його до крихітної переляканої до напівбезумства пташки. Все-таки прізвисько йому і справді пасувало.

Тому хлопцеві, певно, здалося, що я на когось чекаю, коли я дивився на своє відображення у вітрині, і він прийняв мене за збоченця, — подумав Птаха і відчував себе приниженим. Втім, щойно Птаха повернувся обличчям до трансвестита, той відразу зрозумів свою помилку. Це дещо відновило його гідність. Комізм ситуації тепер його навіть звеселив. «Агов!» — що могло краще підійти в ролі вітання в такому пікантному випадку? В того хлопця є голова на плечах, — виснував Птаха.

Птаху раптом охопила хвиля дружніх почуттів до парубка, що приховувався за образом кремезної жінки. Цікаво, чи вдасться йому сьогодні знайти потрібного збоченця та зробити його своєю жертвою? Може, мені самому варто було зібрати всю свою мужність та піти з ним? Уявляючи, що було б, якби він пішов за тим збоченцем кудись в невідомий, богом забутий закуток міста, Птаха перейшов на інший бік дороги і опинився в одному з гамірних кварталів, переповненому дешевими барами та ресторанами. Ми б роздягнені лежали поряд, як брати, та вели неквапливу розмову. Я б теж був голим, і тому хлопцеві не треба було б мене соромитись. Можливо, я б розповів, що моя дружина сьогодні народжує, про те, що я давно мрію поїхати до Африки, і що найзаповітнішою моєю мрією є видати потім книжку про свої пригоди під назвою «Небо над Африкою». Я б зізнався: щойно моя дружина народить, я остаточно буду замкнений у клітці сімейного благополуччя (власне, я в цій клітці перебуваю відтоді, як одружився, але поки що дверцята відчинені; маля ж, яке от-от народиться, з брязкотом їх замкне), і я вже, напевно, ніколи не зможу сам поринути в подорож до Африки. Він би мене точно зрозумів, старанно зібрав би по одному всі зерна страху та тривоги, що не дають мені спокою. Адже молоді люди, які настільки чесні з собою, зі своєю внутрішньою деформацією, що вдягаються в жіночий одяг і шукають собі подібних на вулиці, неодмінно мають очі, серце та вуха, чутливі до страхів та неспокою, що вкорінені в глибинах підсвідомості.

На ранок ми б голилися під звуки радіоприймача, стоячи один навпроти одного та намилюючись з однієї мильниці. Він ще юнак, хоча волосся на обличчі доволі густе, і… Птаха обірвав ланцюжок фантазій та усміхнувся. Ймовірно, проводити разом ніч було б занадто, але він міг принаймні запросити його хильнути разом по чарочці. Птаха пройшов вулицею уздовж ряду затишних та недорогих барів, і, змішавшись з натовпом, у якому було чимало людей вже добряче напідпитку, пішов далі. Він відчував сильну спрагу, йому дуже хотілось випити, хай навіть і на самоті. Птаха почав крутити головою на довгій худій шиї, розглядаючи бари з обох боків вулиці. Втім, у жоден з них Птаха і не планував заходити. Жах бере від самої думки, як запротестує його теща, якщо він прийде до ліжка з дружиною та новонародженим малям, видихаючи алкогольні пари. Йому не хотілось, аби тесть і теща побачили його п’яним. Знову.

Тесть Птахи аж до пенсії був завідувачем відділення англійської літератури в державному університеті, який, до речі, закінчив і Птаха, а зараз відкривав таку ж кафедру в приватному вузі. Власне, нинішньою посадою викладача підготовчих курсів у своєму віці Птаха завдячував скоріше тестевій добрій волі, ніж власному талану. Птаха любив свого тестя, хоча водночас той викликав у нього благоговійний страх. Він не міг ще раз його розчарувати.

Птаха одружився в двадцять п’ять років, у травні, і цього ж літа на чотири тижні пішов у запій. Він дрейфував у морі алкоголю — п’янющий Робінзон Крузо… Забувши про всі свої аспірантські, робочі та інші обов’язки, від полудня до півночі, а потім знову до ранку він лежав у своїй заштореній кухні-вітальні, слухав музику та жлуктив віскі. Зараз йому здавалося, що в ті найжахливіші в його житті дні, він, окрім пиятики, слухання музики та п’яного сну, нічим, що притаманно живій людині, взагалі не займався. Чотири тижні по тому, отямившись після того жахливого семисотгодинного алкогольного забуття, ніби воскреснувши з мертвих, він відчув себе розбитим і немічним, немов місто, зруйноване вогнем страшної війни. Неначе душевно хвора людина, маючи лиш мізерну надію на відновлення розумових здібностей, Птаха мусив заново освоювати не тільки пустелю своєї власної душі, а й неоране поле стосунків з навколишнім світом.

Після відрахування з аспірантури тесть знайшов для нього вакантну посаду викладача на підготовчих курсах. І зараз, два роки по тому, вони з дружиною очікують на їхню першу дитину. Якщо ж сьогодні він з’явиться в палаті дружини, отруєний зеленим змієм, теща миттю втече звідти, прихопивши з собою свою дочку та внука. Птаха й досі був насторожі, переживаючи, чи не залишилось в нього десь глибоко всередині неясного, але глибоко вкоріненого потягу до спиртного. Відтоді, після чотирьох тижнів, проведених в алкогольному пеклі, він нерідко питав себе, з якої причини він так довго — сімсот годин! — не виходив із запою. І чіткої відповіді він не знайшов донині. Доки він цього не зробить, доки не зрозуміє, що змусило його пірнути у прірву горілчаного дурману, лишається небезпека знову туди потрапити. Не усвідомивши істинного значення тих чотирьох тижнів, він не зможе створити щита, що убезпечив би його від ще одного такого ж болісного місяця забуття.

В одній із книг про Африку, які Птаха охоче проковтував одну за одною, він надибав таке: «За свідченнями всіх без винятку мандрівників та дослідників, п’яні веселощі й нині залишаються дуже поширеними серед селян. Це вказує на те, що навіть тим, хто живе в такій чудовій країні, в житті чогось бракує, і ця незадоволеність заганяє людей у прірву відчаю». Читаючи цей уривок тексту про невелике селище, що розмістилося в пустелі Судану, Птаха несподівано усвідомив, що він завжди намагався уникати думок про власне невдоволення життям. Проте зараз він був певен, що проблема існує, і тому категорично відмовлявся від випивки.

Птаха вийшов на головну площу кварталу розваг, на якій веселощі досягали свого апогею. В центрі був розташований театр з великим годинником, що яскраво світився електричними лампочками. Стрілки годинника вказували на сьому годину: час було зателефонувати тещі в лікарню та запитати про дружину — з третьої пополудні він телефонував щогодини. Птаха озирнувся навколо в пошуках таксофона, але вони всі були зайняті. Він так часто телефонував, турбуючись не так про стан своєї жінки, як про нерви її матері, яка простоювала над телефоном для пацієнтів та дратувала інших відвідувачів. Відразу після приїзду до лікарні разом із дочкою їй стало здаватися, що лікарняний персонал ставиться до них неналежно. Хоч би ж то зараз телефон був зайнятий кимось іншим з пацієнтів або їхніх родин! — відчайдушно подумав Птаха. Він розвернувся й пішов назад, розглядаючи бари, кафе, ресторани, що подавали китайську локшину та японські котлети, і галантерейні крамниці західних товарів. Він міг зайти в котрийсь із них та попросити зателефонувати, але він уже встиг повечеряти, а барів намагався уникати. Може, купити якусь мікстуру для шлунку?

Птаха пішов далі в пошуках аптеки і різко зупинився перед чудернацькою будівлею. На величезній вивісці над входом було зображено ковбоя, який присів з пістолетом та прицілився, готовий до вистрілу, а під його взутою у чобіт зі шпорами ногою лежала голова індіанця з написом «Gun Corner» на чолі. Стіни всередині були обвішані кольоровими стрічками та різнобарвними прапорами ледь не всіх держав світу. Набагато молодші за Птаху хлопці й дівчата метушливо бігали поміж гральними автоматами, по черзі підходячи до кожного з них. Птаха зазирнув усередину через скляні двері і в дальньому кутку побачив червоний телефонний апарат.

Птаха пройшов повз холодильник з кока-колою, музичний автомат, з якого лунав уже не модний рок-н-рол, і ступив на дерев’яну підлогу клубу, вкриту чималеньким шаром застарілого бруду. В його вухах вибухнув цілий феєрверк різноманітних звуків. Птаха оминув дартс, декілька одноруких бандитів і міні-тир, у якому на конвеєрній стрічці на фоні лісового пейзажу рухались брунатні олені, білі зайці та величезні монструозні зелені жаби. Наче в лабіринті, він пробирався крізь натовп підлітків, мимохіть завваживши, як один зі школярів під радісні вигуки його подружки влучив у жабу і вибив п’ять очок. Дібравшись нарешті до телефону, Птаха вкинув монетку в апарат і автоматично набрав номер, який уже встиг намертво врізатися в його пам’ять. Одним вухом Птаха чув віддалені телефонні гудки, а іншим — звуки рок-н-ролу та шум від підошов м’яких, як італійські шкіряні рукавички, черевиків. Вони шурхотіли по підлозі, неначе лапки десятка тисяч крабів: дівчата-підлітки продовжували гарячково метушитися навколо ігрового реквізиту. Певно, доведеться пояснювати тещі, що це за гамір, і чому він змусив чекати на свій дзвінок так довго. Після четвертого гудка теща зняла слухавку. Її голос звучав майже як дружинин, лиш трохи більш по-дитячому. Облишивши слова вибачень до кращих часів, Птаха відразу запитав про дружину.