Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 16)
Птаха відкрив свою шафку і взяв збірку текстів для читання та коробку з крейдою. Він подивився на словник англійської мови оксфордського видавництва, але сьогодні він йому здався заважким, щоб нести його аж до самої аудиторії. До того ж, у його групі було декілька студентів, які знали ідіоми та граматичні правила набагато краще за нього. Якщо раптом трапиться якесь незрозуміле йому самому слово чи вираз, досить буде викликати когось із них. Голови його студентів були вщерть переповнені знанням деталей, але при цьому їхній складний, закручений, як мушля амоніта, інтелект відмовлявся сприймати будь-яку проблему узагальнено. Тому допомогти об’єднати прочитане в цілісну картину та узагальнити зміст лишалось завданням для викладача. Окрім того, Птаха не переставав мовчки сумніватися у користі цих занять для їхнього майбутнього вступу до університету.
Аби не зустріти дорогою завідувача відділення іноземних мов, приязного та уважного чоловіка, випускника Мічиганського університету, який там, цілком очевидно, був одним із представників іноземної еліти, Птаха вирішив не користуватися ліфтом в учительській. Він вийшов з гардероба через чорний хід на вулицю і почав підніматися до своєї аудиторії крученими сходами, що тягнулися уздовж стіни. Він намагався не дивитись на вулицю, яка з кожною наступною сходинкою вгору віддалялась і розширювалась під його ногами. Студенти пробігали повз нього, і сходи гойдались під їхніми ногами, немов корабель на рулінні. Задихаючись і періодично зі стогоном відригуючи, блідий та спітнілий Птаха помалу підіймався вгору. Він робив це так повільно, що студенти, минаючи його, призупинялись, дивились йому в обличчя, вагались, після чого продовжували свій шлях, ступаючи через дві сходинки, чим ще дужче розгойдували всю конструкцію. У Птахи запаморочилось у голові, і він схопився за металевий поручень…
Нарешті Птаха став на останню сходинку. Щойно він трохи розслабився, як його хтось гукнув. Птаха розвернувся і побачив свого товариша. Він разом із групою перекладачів допомагав йому у створенні наукового гуртка слов’янських мов. Напруження знову повернулось. Птаха з головою занурився в боротьбу з похміллям, і тому навіть така дрібниця, як неочікувана зустріч, здатна була його рознервувати. Він одразу закрився у собі, як молюск, атакований хижаком.
— Гей, Птахо! — покликав його товариш: це прізвисько вживали усі без винятку його друзі, незалежно від місця. — Я тобі вчора весь вечір телефонував, але ти не відповідав, і тому я тут.
— Еге… — не надто привітно відповів Птаха.
— Чув новини про пана Делчефа?
— Новини? — перепитав Птаха, відчуваючи неясну тривогу. Делчеф був аташе дипломатичної місії однієї з маленьких соціалістичних балканських країн і одним із членів їхнього наукового гуртка.
— Еге ж. Він з’їхався з якоюсь дівчиною, японкою, і відмовляється повертатися до дипломатичного штабу. Вже тиждень минув. Колеги з місії хочуть розв’язати цю проблему, так би мовити, у родинному колі, і самотужки повернути свого блудного сина назад, та вони в нашій країні зовсім недавно, і їм не вистачає рук. Вона живе в забутому богом кутку Сіндзюку — там справжній лабіринт! Серед них немає нікого, хто б більш-менш орієнтувався в тих нетрях. Тож вони попросили людей з нашого гуртка їм допомогти. Все ж ми теж почасти відповідальні за це.
— Відповідальні?
— Пан Делчеф зустрів ту дівчину в барі, куди ми його повели після чергового зібрання. У нього ще назва така дивна — «Стілець», — товариш Птахи хмикнув. — Пам’ятаєш таку невеличку дивакувату дівчину з хворобливим кольором обличчя?
Дивакувата, маленька, з хворобливим лицем — так, Птаха відразу її пригадав.
— Але ж вона наче не знала ані англійської, ані жодної зі слов’янських мов. Та й пан Делчеф з японською не дружить. Як вони зійшлись?
— У тому-то й справа! Як вони могли провести разом цілий тиждень і не казати одне одному ані слова?! — відповів друг ще більш збентежено.
— А що буде, якщо Делчеф так і не повернеться до штабу? Його оголосять дезертиром чи політичним біженцем?
— Певен, що так.
— І треба ж було йому заварити таку кашу…
— Ми збираємося скликати збори нашого гуртка сьогодні ввечері. Ти будеш вільний?
— Сьогодні?.. — розгублено перепитав Птаха. — Сьогодні точно ні.
— З нас усіх саме ти найближче спілкувався з паном Делчефом, тож якби ми когось до нього відправляли, ти був би першою кандидатурою.
— Відправити… Як би там не було, сьогодні я точно не зможу, — сказав Птаха і змусив себе додати: — У мене народилась дитина з уродженою патологією, і вона або вже мертва, або от-от помре.
Товариш Птахи перелякано зойкнув. Над їхніми головами пролунав дзвінок, сповіщаючи про початок уроку.
— Це жахливо! Просто жахливо!.. Ми проведемо зібрання без тебе, не переймайся. І не втрачай надії щодо дитини. З твоєю дружиною все гаразд?
— Так, все добре. Дякую.
— Якщо ми придумаємо, що нам робити з цим Делчефом, я тобі повідомлю. Ти поганенько виглядаєш. Тримайся!
— Дякую.
Птаха провів поглядом товариша, який дуже швидко побіг крученими сходами вниз, і дорікнув собі, що нічого не сказав про своє важке похмілля. Птаха увійшов до кабінету. Цілу мить він дивився на сотню потворних комашиних голів, а потім швидко, ніби рефлекторно, опустив погляд униз і рішуче наказав собі більше прямо не дивитись. Виставивши перед собою, як зброю, підручник та коробку з крейдою, Птаха зійшов на кафедру.
Урок почався. Птаха відкрив книжку на місці, де лежала закладка, і почав виразно читати з того місця, де вони зупинились минулого тижня. З перших слів він впізнав Хемінгуея. Книжку для читання обрав на свій смак особисто їхній завідувач відділення: це була велика збірка коротких уривків із творів сучасних американських письменників, де в кожному реченні ховалась підступна граматична пастка.
Птаха відчув, як у нього всередині наростає серйозна небезпека, яку все важче стримувати. У роті пересохло, як у пустелі, язик розпухнув і був ніби чужорідним тілом. Птаха відчув, як занурюється у навколоплідні води страху, але продовжував читати, немічно зиркаючи спідлоба на двері, чим нагадував хворого тхора. Чи встигне він добігти до них, якщо буде така потреба? Хоча набагато краще було б подолати кризу без зайвих рухів. Намагаючись не думати про свій шлунок, Птаха зосередився на тексті і спробував згадати історію від початку до кінця. Герой оповіді полежить на піщаному березі, ще раз скупається в океані, а коли повернеться до готелю, на нього вже чекатиме телеграма від коханої жінки, яка втекла від нього з молодим тореадором. Птаха легко згадав точний текст телеграми: «КОЛИ МОЖЕШ ПРИЇЖДЖАЙ МАДРИД ГОТЕЛЬ МОНТАНА ПОТРІБНА ДОПОМОГА БРЕТ».
Втім, жодного слова про плавання із розплющеними очима сказано не було. Птаха був здивований: це був уривок із якогось іншого твору Хемінгуея? Чи це взагалі не Хемінгуей? Ці думки зруйнували накладене ним закляття, і Птаха втратив голос. Горло, здавалось, пішло мільйонами тріщинок від пересихання, а величезний язик не поміщався в роті і от-от мав вилізти з-поміж губ назовні. Птаха підняв очі, зустрівся поглядом із сотнею комашиних голів і змусив себе усміхнутись. П’ять секунд химерного, розпачливого мовчання. Наступної миті він впав на коліна, по-жаб’ячому сперся п’ятірнями на брудну підлогу і почав тяжко, зі стогоном, блювати, вигинаючи шию вниз із кожним новим спазмом. Він нагадував маленького чорта, що звивався під ногами величезного божества, його шлунок та внутрішні органи болісно скручувалися. Птаха сподівався, що в його блюванні було бодай щось кумедне, та сцена була дуже далекою від гумору. Коли блювотиння зупинилось і поступово почало спускатись стравоходом униз до шлунку, він відчув, як і казала Хіміко, сильний запах лимона.