Кэндзабуро Оэ – Особистий досвід. Обійняли мене води до душі моєї (страница 15)
Якби це було можливо, він би волів самому стрибнути в чашу унітаза, смикнути за мотузку бачка і вирушити із шумним водоспадом зливної системи у пекло каналізаційних труб. Та вибору не було. Птаха востаннє сплюнув, устав, відчинив скляні двері і пішов назад до спальні. Він уже встиг забути про присутність Хіміко, але щойно зробивши перший крок босою ногою у спальній кімнаті, він миттю зрозумів, що вона не спала і не пропустила нічого зі сцени його боротьби з власним організмом. В кімнаті було тихо. Хіміко лежала на підлозі, як і раніше, але тьмяне світло з прогалини між шторами падало на її обличчя. Птаха бачив її чоло, перенісся та повіки. Очі її були приховані густою тінню, але було помітно, що вони широко розплющені. Іншого варіанту в нього не було, і він дрібними та швидкими мишачими кроками оббіг дівчину, аби взяти свої штани та сорочку. Тим часом Хіміко могла дивитися своїми темними, як лінза фотокамери, очима на його жилаві мускулисті ноги та вже трохи обвислий живіт.
— Ти чула, як я там блював, наче пес? — несміливим голосом спитав Птаха.
— Наче пес? Ніколи не чула такого шумного пса. — Голос Хіміко був ще сонним, але її широко розплющені очі спокійно та уважно розглядали Птаху, ніби вивчали якесь нове для себе явище.
— Це був… сенбернар. Величезний, як теля, — понуро відповів Птаха.
— Звучало жахливо. З тобою вже все гаразд?
— Так, усе гаразд. Поки що, — похитуючись, він нарешті дібрався до своїх штанів, по дорозі ненароком наступивши на ногу лежачої Хіміко. Дівчина зойкнула від болю та несподіванки. — Але вранці мені, мабуть, знову стане погано. Як це завжди буває. Я дуже давно не пив спиртного і вже майже забув, що таке похмілля. Та цього разу воно чи не найгірше в моєму житті. Тепер вже я розумію, що тоді, коли я запив на декілька тижнів, причиною було саме похмілля. Я намагався його полегшити, а в результаті знову не міг зупинитись і продовжував пиячити. — Спершу Птаха намагався справити гумористичний ефект, говорячи перебільшено трагічно, але врешті-решт закінчив на гіркій інтроспективній ноті.
— Не хочеш повторити?
— Сьогодні мені не можна бути п’яним.
— Можеш випити лимонного соку. Я купила декілька лимонів, візьми на кухні.
Птаха слухняно зазирнув на кухню: в раковині лежало півтора десятка лимонів. Вони так свіжо блищали на світлі, що пробивалося крізь замутнене скло, аж усе тіло Птахи мимоволі пересіпнулося. Він одягнув штани, застебнув сорочку до шиї і нарешті трохи заспокоївся.
— Ти завжди купуєш цілу купу лимонів?
— Інколи, — відповіла Хіміко, вклавши у свій голос стільки байдужості, що Птаха зрозумів, яким дурним їй видалося його запитання. Він знову відчув себе не в своїй тарілці.
— То коли ти повернулась? Чи каталась аж до світанку? — Хіміко лиш мовчала і насмішкувато на нього дивилась. Зрозумівши, що вона не збирається відповідати, Птаха швидко додав, ніби повідомляючи щось надзвичайно важливе: — Вночі приходило двоє твоїх друзів. Один був майже хлопчисько, а другий — джентльмен середніх років з головою у формі яйця. Я побачив його через вікно, але не привітався.
— Не привітався? Ти й не повинен був, — відповіла Хіміко з незворушним виразом обличчя. Птаха дістав з кишені піджака наручний годинник і подивився. Була дев’ята година. Його урок починався о десятій. Викладачеві підготовчих курсів треба бути дуже хоробрим, щоб пропустити заняття або спізнитись, не повідомивши заздалегідь. Птаха не був ані настільки безстрашним, ані достатньо байдужим. Він наосліп зав’язав краватку.
— Я декілька разів переспала з кожним із них, і тепер вони чомусь вважають, що можуть приходити посеред ночі, коли їм заманеться. Молодий взагалі псих: його не надто цікавить зі мною спати. Він все мріє подивитися, як я займаюся сексом з кимось іншим, і нам… допомогти, — чи що. Він завжди вичікує момент, коли у мене хтось є, і тоді приходить. І це при тому, що він жахливо ревнивий!
— То ти давала йому такий шанс?
— Звісно, ні! — категорично відповіла Хіміко. — Той хлопчик полюбляє дорослих чоловіків, як ти. І якби ви лишилися з ним наодинці, він би зробив усе, аби тебе задовольнити. Хіба ти ніколи не користувався… послугами такого роду? У школі, певно, були школярі, молодші за тебе, які тебе обожнювали. Мені завжди здавалося, що ти герой у подібних колах.
Птаха заперечливо похитав головою і пішов на кухню. Коли його ступні торкнулись холодної дерев’яної підлоги, він помітив, що ступає босоніж. Отже, на нього чекає ще одне випробування. Якщо він надавить на свій неспокійний шлунок, нахилившись у пошуках власних шкарпеток, може не втриматись і наблювати ще раз. Від цієї думки Птаха здригнувся всім тілом. Та ступати по холодній поверхні підлоги було приємно. Ще приємніше було мити лимон під краном, насолоджуючись прохолодними струменями води, що м’яко збігали по руках у раковину. Птаха вибрав чи не найбільший фрукт із купи, розрізав навпіл і витиснув половинку прямо в рот. Йому надовго запам’яталось, як хвиля пекуче-кислої живильної прохолоди опускалась від язика до змученого шлунку. Птаха повернувся до спальні і почав шукати шкарпетки, старанно тримаючи вертикальне положення.
— Схоже, лимон мені добряче допоміг, — із вдячністю сказав він Хіміко.
— Навіть якщо доведеться блювати знову, цього разу на смак воно буде лимонним. Це вже непогано, так?
— Ти розвіяла мої найгірші очікування, — Птаха відчув, що задоволення від лимонної свіжості розвіюється, як туман.
— Що ти шукаєш? Ти схожий на ведмедя у пошуках краба.
— Шкарпетки, — Птаха відчув себе страшенно дурнувато, стоячи перед нею босоніж.
— Вони в твоїх черевиках, щоб перед виходом їх можна було одягти разом.
Птаха підозріло подивився на Хіміко, яка лежала на підлозі, закутана в ковдру. Цілком імовірно, що це стало місцевою традицією: одному коханцеві було зручніше схопити черевики разом із взуттям та стрімголов зникнути з дому, якщо раптом з’являвся інший — міцніший та грубіший.
— Мені час іти. Сьогодні вранці в мене за розкладом два уроки. Спасибі тобі за вчорашній вечір та сьогоднішній ранок, — щиро сказав Птаха.
— Ти ще прийдеш? Можливо, Птахо, ми зараз по-справжньому необхідні одне одному.
Птаха був шокований не менш, ніж якби на нього раптом закричав німий. Хіміко дивилась на нього знизу вгору з-під її товстих округлих повік, між її бровами залягла глибока зморшка.
— Може, ти й права. Можливо, ми дійсно одне одному потрібні, — сказав Птаха.
Розвернувшись, Птаха вийшов зі спальні, і обережно ступаючи, немов першопроходець, що робить перші кроки на незвіданій болотистій місцині, пройшов через темряву вітальні, намагаючись не наступати на розкидані скрізь шпичаки від квітів та колючі уламки металевого дроту. Дійшовши до прихожої, він, затамувавши подих, швидко взув черевики разом зі шкарпетками і поспіхом розігнувся, не даючи блювотним спазмам знову взяти над собою верх.
— Бувай, Хіміко! На добраніч! — гукнув він на прощання. Дівчина не відповіла.
Птаха вийшов на вулицю. Літній ранок заливало гостре, як оцет, сонячне світло. Проходячи повз червоний автомобіль, він побачив, що Хіміко залишила ключ у гнізді.
Птаха простягнув руку, аби дістати ключ, але щось його зупинило. Якщо він зараз повернеться назад у темний дім, де лежить його подруга із міцно заплющеними очима і супить уві сні брови, вийти знову на вулицю буде вже набагато важче. Він прибрав простягнену руку й озирнувся навколо. Ніде поблизу не було видно нікого, схожого на автовикрадача, принаймні поки що. Біля одного зі спицевих коліс лежав короткий недопалок від сигари. Певно, його викинув учора вночі той яйцеголовий джентльмен. Схоже, контингент відвідувачів, які шукають зустрічі з Хіміко для чогось набагато інтимнішого, ніж Птаха, був чималеньким. Він потрусив головою і декілька разів глибоко вдихнув, намагаючись позбавитися похмільного токсикозу, що вчепився в нього клешнями, як річковий рак у панцирі із різноманітних загроз. Але зняти тягар з душі було непросто; він вийшов на осяяну ранковим сонцем алею і похнюпившись пішов уперед.
Несподівано для самого себе Птаха успішно подолав шлях аж до вхідних дверей школи, який пролягав пішохідною дорогою, залізничною платформою та потягом. Потяг був найважчою ланкою: його горло немилосердно сушило від спраги, але він все ж зміг витримати і вібрацію вагона, і запах чужих тіл навколо себе. З усіх пасажирів у вагоні лише Птаха жахливо пітнів, немов несподівано настала середина літа і зосередилась в радіусі півметра безпосередньо навколо нього. Люди, які ненароком торкались його шкіри, обертались і підозріло на нього зиркали. Птаха лише ніяковів, видихаючи цитрусовий запах, немов свиня, що з’їла цілий кошик лимонів, і безперестанку дивлячись навколо у пошуках вільного від людей місця у вагоні, куди б він у разі екстреної необхідності міг побігти блювати. Добувшись до входу в коледж без неприємних пригод, Птаха відчув себе солдатом, виснаженим довгою дорогою відступу з поля бою. Хоча найгірше було ще попереду: ворог оббіг кругом і чекає десь у засідці.