Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 73)

— А ви навіщо сюди приїхали?

— Я маю тут декого зустріти, — відповів Філіп.

Він розвернувся й пішов до дверей, але шлях йому перегородив Метью. Мить вони стояли, дивлячись один одному в очі. Усі четверо людей в кімнаті завмерли. Філіп подумав, чи не хочуть вони його зупинити. Але домоправитель відступив.

Філіп вийшов. Він підняв поділ сутани й побіг гвинтовими сходами униз. Аж раптом почув кроки за спиною — його наздогнав Метью.

— Не кажіть нікому, що ми тут, — попросив він.

Філіп побачив, що Метью розуміє їхню безнадію.

— Довго ви збираєтесь тут переховуватися? — спитав він.

— Стільки, скільки зможемо, — відповів домоправитель.

— А коли вам доведеться піти, що робитимете тоді?

— Я не знаю.

Філіп кивнув.

— Я збережу вашу таємницю, — сказав він.

— Дякую, отче.

Філіп перетнув припалу пилом залу й вийшов надвір. Подивившись униз, він побачив єпископа Валер’яна та ще двох вершників, які зупинили своїх коней поруч із ним. Валер’ян був у важкій накидці, підбитій чорним хутром, із чорним хутряним каптуром. Він глянув угору, і його бляклі очі зустрілися з Філіповими.

— Мілорде єпископе, — шанобливо промовив Філіп і зійшов униз драбиною. Образ невинної дівчини досі стояв у його уяві, і він мотнув головою, щоб його позбутися.

Валер’ян зліз із коня. Філіп побачив, що його супроводжують ті самі люди: Дін Болдвін і солдат. Він кивнув їм, а тоді став на коліна й поцілував Валер’янову руку.

Валер’ян прийняв його шанобливість, але не став нею впиватися й за мить забрав руку. Він любив саму владу, а не її атрибути.

— Ти тут сам, Філіпе? — спитав Валер’ян.

— Так. Пріорат у злиднях, і супровід для мене — то зайва розкіш. Коли я був пріором лісового скиту Святого Йоана, то завжди їздив без супроводу, і досі живий.

Валер’ян знизав плечима.

— Ходімо зі мною, — сказав він. — Я дещо тобі покажу.

Він пішов подвір’ям до найближчої вежі. Філіп рушив за ним. Валер’ян увійшов у двері й підійнявся сходами. Під низькою стелею юрмилися кажани, і Філіп пригинався, щоб не зачепити їх головою.

Вони піднялися на верхівку вежі та стали біля зубчастої стіни, роздивляючись землі навколо.

— Це не найбільше графство в цьому краю, — сказав Валер’ян.

— Так і є, — відгукнувся Філіп.

Нагорі віяв холодний вологий вітер, а його плащ був не такий теплий, як Валер’янова накидка. Він старався здогадатися, до чого веде єпископ.

— Тут є непогана земля, але більшість графства вкрита лісами й кам’янистими пагорбами.

— Так.

У ясний день вони побачили б чимало акрів[91] лісів і плідних земель, але в цей день, попри те що ранковий туман розвіявся, далі узлісся на півдні й пласких полів, що оточували замок, нічого не було видно.

— До графських володінь також належить велика каменярня, де видобувають добрий вапняк, — продовжував Валер’ян. — У лісах багато акрів доброї деревини, а ферми приносять непогані гроші. Якби король дав нам це графство, ми могли б побудувати собор.

— Якби свиня мала крила, то літала б, — зауважив Філіп.

— О маловірний!

Філіп витріщився на Валер’яна.

— Ви не жартуєте?

— Аж ніяк.

Філіп був налаштований скептично, але однаково відчув надію. Якби тільки це було можливо! Але вголос він сказав:

— Королю потрібна військова підтримка. Він віддасть графство тому, хто може повести лицарів у битву.

— Король зобов’язаний короною церкві, а своєю перемогою над Варфоломієм — нам із тобою. Йому потрібні не лише лицарі.

Філіп бачив, що Валер’ян не жартує. Невже справді є така можливість? Невже король віддасть Ширингське графство церкві, щоб оплатити відбудову Кінгзбриджського собору? У це важко було повірити, попри доводи Валер’яна. Але Філіп не міг прогнати від себе думку про те, як чудово було б, якби йому як на блюдечку піднесли каміння, ліс, та ще й гроші, щоб заплатити майстрам. Він пригадав, що, за словами Тома Будівника, шістдесят мулярів збудували б собор за вісім-десять років. Ця думка зачаровувала.

— А що буде з графом? — спитав він.

— Варфоломій зізнався в зраді. Він не заперечував причетності до змови, але упродовж певного часу наполягав, що скоєне ним — то не зрада, адже, на його думку, Стефан узурпував владу. Але королівський кат таки переконав його.

Філіп затремтів. Він намагався не думати про те, що зробили з Варфоломієм, щоб змусити його здатися, і прогнав цю картину зі своєї уяви.

— Графство Ширингське, — пробурмотів він сам до себе. То було дуже сміливе прохання, але й не менш захоплива перспектива. Він сповнився безпідставного оптимізму.

Валер’ян подивився на небо.

— Час вирушати, — сказав він. — Король чекає нас післязавтра.

Вільям Гамлейський роздивлявся двох священнослужителів зі своєї схованки за зубчастою стіною іншої вежі. Він знав їх обох. Високий, схожий на дрозда завдяки гострому носу й чорній накидці, був новим єпископом Кінгзбриджським. Маленький, енергійний, з виголеною тонзурою і яскравими блакитними очима — пріором Філіпом. Вільям гадав, що вони тут роблять.

Він бачив, як монах приїхав, озирнувся навколо — так, немов сподівався когось тут знайти, і пішов у донжон. Вільям не знав, чи зустрів він тих трьох, що жили в донжоні, — Філіп перебував там лише кілька хвилин, і вони могли сховатися від нього. Щойно під’їхав єпископ, пріор Філіп вийшов із донжона, і вони зійшли на вежу. Єпископ указував на землі навколо замку з виглядом власника. З їхніх поз і жестів Вільям зробив висновок, що єпископ палав ентузіазмом, а пріор був сповнений скепсису. Вони щось затівали, Вільям був певний у тому.

Але він прийшов сюди не для того, щоб стежити за ними. Він прийшов стежити за Алієною.

Він робив це дедалі частіше. Вона панувала в його думках, його переслідували фантазії про те, як він знаходить її: десь у полі, зв’язану й голу, або в куточку своєї опочивальні, де вона ховається, немов перелякане цуценя, або в лісі, де Алієна заблукала пізно ввечері. Вільям жадав бачити її. Рано-вранці він їхав у Ерлскасл, полишав Волтера доглядати коней у лісі, а сам ішов полями до замку. Там він прокрадався у свою схованку, звідки було видно донжон і верхнє подвір’я. Часом йому доводилося нескінченно довго чекати на її появу. Це було складне випробування для його терпіння, але думка про те, щоб піти, не побачивши її хоч на мить, була ще нестерпнішою, тому він завжди лишався. А коли вона нарешті з’являлася, в нього пересихало в горлі, серце билося швидше, а долоні мокріли. Найчастіше вона була з братом або з отим жінкуватим домоправителем, але часом бувала й сама. Одного літнього дня, коли він чекав на неї від самого ранку, вона пішла до колодязя, набрала води й роздягнулася, щоб помитися. Уже самі спогади про це видовище розпалювали його. Міцні напівсфери її грудей дражливо рухалися, коли вона здіймала руки, щоб намилити волосся. Коли вона обливалася холодною водою, її пипки принадно тверділи. Між ніг у неї виднівся на диво великий кущ темного кучерявого волосся, і, коли вона мила себе там енергійними рухами намиленої руки, Вільям не втримався та спустив просто собі в штани.

Відтоді нічого подібного не відбувалося, адже вона навряд чи стала б митися надворі взимку, але були й менші розради. На самоті Алієна співала, а часом — говорила сама до себе. Вільям бачив, як вона плете косу, танцює, ганяє голубів із замкового муру, немов мале дитя. Підглядаючи за цими невидимими для інших таємними проявами її життя, Вільям відчував певну владу над нею, і це неймовірно тішило його.

Вона не вийшла б надвір, поки там були єпископ і монах. На щастя, вони не затримувалися довго. Доволі скоро вони зійшли з вежі, і за кілька хвилин виїхали із замку із своїм почтом. Може, хотіли насолодитися краєвидом? Якщо так, то вони, напевне, були розчаровані через погоду.

Домоправитель уже виходив по дрова, ще до того, як прибули гості. Він куховарив у донжоні. Невдовзі він мав знову вийти — по воду до криниці. На думку Вільяма, вони їли саму кашу, адже не мали печі, щоб випікати хліб. О другій половині дня домоправитель ішов кудись із замку і часом брав хлопця із собою. Після того Алієна завжди з’являлася на подвір’ї.

Коли Вільям втомлювався чекати, він згадував, як вона милася. Той спогад був не гіршим за неї справжню. Але цього дня Вільям був вибитий з колії. Приїзд єпископа та пріора зіпсував атмосферу. До сьогодні замок з його трьома мешканцями здавався йому зачарованим місцем, але прибуття тих цілком буденних людей на брудних конях розвіяло чари. Його немов розбудили посеред чарівного сновидіння: хоч як старайся, а повернути його не вдасться.

Він розмірковував, що робили тут ці відвідувачі, але не міг зрозуміти, хоч йому і здавалося, що вони щось задумували. Тільки одна людина могла б у цьому розібратися — його мати. Він вирішив забути на сьогодні про Алієну та повернутися додому, щоб розповісти про те, що бачив.

Вони прибули у Вінчестер на другий день, коли вже вечоріло, в’їхали з півдня через Королівську браму, а звідти — на подвір’я собору. Там вони розділилися. Валер’ян рушив у резиденцію єпископа Вінчестерського — замок на окремій ділянці, прилеглій до собору. Філіп пішов привітати пріора й попросити місця для ночівлі в чернецькому дорміторії.

Після трьох днів у дорозі монастирський спокій і тиша здавалися Філіпові живодайними, немов водограй у спекотний день. Вінчестерський пріор був огрядним добродушним чоловіком з рожевою шкірою та сивим волоссям. Він запросив Філіпа повечеряти з ним у його будинку. За вечерею вони розмовляли про своїх єпископів. Вінчестерський пріор мало не побожно ставився до єпископа Генріха й був цілком йому підвладним. Філіп припускав, що з таким заможним і впливовим єпископом, як Генріх, не було сенсу сперечатися. Але сам Філіп не збирався віддаватися на милість свого єпископа.