Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 72)
— Тому що він буде прекрасним, — відповів він.
Філіп якось дивно глянув на нього. Том не розумів, сердиться той чи ні.
— Тому що він буде прекрасним, — повторив Філіп.
Том подумав, що це, напевне, безглуздо, і хотів додати щось іще, але не знаходив слів. Тут він зрозумів, що Філіп не сердиться — він зворушений. Томові слова глибоко вразили його. Нарешті пріор кивнув, немов погодився після роздумів.
— Так. Що може бути ліпшим, ніж створити щось прекрасне на славу Господу? — мовив він.
Том мовчав. Філіп не сказав: «Так, ти будеш старшим майстром», тому він чекав.
Філіп, здавалось, дійшов якогось рішення.
— Через три дні ми з єпископом Валер’яном їдемо до короля у Вінчестер, — сказав він. — Не знаю, що саме на думці в єпископа, але я певен, що він проситиме короля Стефана заплатити за новий Кінгзбриджський собор.
— Сподіваюся, він виконає ваше прохання, — кивнув Том.
— Ми прислужилися йому, — зауважив Філіп із загадковою усмішкою. — Тож він мав би віддячити нам і допомогти.
— А якщо допоможе? — спитав Том.
— Гадаю, Господь послав тебе сюди недарма, Томе Будівнику, — сказав Філіп. — Якщо король Стефан обдарує нас грошима, ти зможеш будувати собор.
Настала Томова черга зворушитися. Він не знав, що сказати. Справдилося бажання всього його життя, хоч і умовно: усе залежало від того, чи захоче король допомогти Філіпові. Він кивнув на знак того, що приймає його обіцянку та пов’язану з нею невизначеність.
— Дякую, отче, — промовив він.
Пролунали вечірні дзвони. Том потягнувся по свої ескізи.
— Вони тобі потрібні? — спитав Філіп.
Том подумав, що було б незайвим залишити їх у пріора. Вони б постійно нагадували Філіпові про собор.
— Ні, не потрібні, — відповів він. — Усе це в мене в голові.
— Добре. Хай краще залишаються тут.
Том кивнув і пішов до дверей.
Тут він подумав, що якщо не запитає про Агнесу зараз, то, мабуть, уже ніколи не наважиться. Обернувся.
— Отче!
— Так?
— Моя перша дружина… Її звали Агнеса… Вона померла без священника й похована в неосвяченому місці. Вона не грішила, просто… так уже склалося. Я от що подумав: часом людина будує церкву або засновує монастир у надії, що в потойбічному житті Господь пригадає її вчинок. Як думаєте, мій ескіз зможе захистити душу Агнеси?
Філіп насупився.
— Господь просив Авраама віддати в жертву свого єдиного сина. Богові більше не потрібні криваві жертви, адже жертва за гріхи була принесена раз і назавжди. Але наука, яку треба засвоїти з історії про Авраама, полягає в тому, що Господь вимагає від нас найціннішого. Цей собор — то найкраще, що ти можеш запропонувати Богові?
— Не рахуючи моїх дітей — так.
— Тоді спи спокійно, Томе Будівнику. Господь прийме це.
II
Філіп і гадки не мав, чому Валер’ян Біґо захотів зустрітися з ним на руїнах замку графа Варфоломія.
Йому довелось їхати в Ширинг, переночувати там і вранці вирушити до Ерлскаслу. І тепер, коли кінь ніс його до замку крізь ранковий туман, пріорові спало на думку, що це, напевне, просто питання зручності: Валер’ян їздив з місця на місце, і Ерлскасл був найближчим до Кінгзбриджу селищем у нього на шляху, а замок — гарним орієнтиром.
Філіп жадав би знати більше про Валер’янові плани. Він не бачився з новообраним єпископом після того, як той завітав оглянути руїни собору. Валер’ян не знав, скільки саме грошей потрібно Філіпові для будівництва, а Філіп не знав, що саме той проситиме в короля. Валер’ян не любив розповідати про свої наміри, і Філіп страшенно тривожився.
Він був радий дізнатися — зі слів Тома Будівника, — скільки грошей знадобиться для будівництва нового собору, хай якою приголомшливою виявилася сума. Пріор знову подумав про те, як йому пощастило з Томом. То була дуже різнобічна людина. Він майже не вмів читати й писати, але міг скласти ескіз собору, накреслити його, розрахувати кількість робітників і час, необхідний для будівництва,
У міру наближення до Ерлскаслу Філіп почувався дедалі незатишніше. Колись цей замок процвітав, захищав навколишні селища й давав багатьом роботу. Тепер він став руїною, а хати, розкидані навколо, були покинуті, немов порожні гнізда на голих гілках зимових дерев. І Філіп був до цього причетний. Він викрив змову, що готувалася тут, і стягнув гнів Господній в особі Персі Гамлейського на замок і його мешканців.
Пріор відзначив, що мури та ворота не надто постраждали під час бою. Найпевніше, нападники вдерлися всередину до того, як зачинили браму. Він проїхав дерев’яним мостом і опинився на нижньому подвір’ї. Тут ознаки битви були помітнішими: окрім кам’яної каплиці, жодної будівлі не вціліло — про них тепер нагадували тільки обвуглені уламки деревини, які стирчали із землі тут і там, і попіл, що його носив вітер уздовж замкового муру.
Єпископа ніде не було видно. Філіп проїхав подвір’ям, перетнув ще один міст і в’їхав на верхнє подвір’я. Там височів масивний кам’яний донжон з хиткою драбиною, що вела до входу на перший поверх. Філіп задивився на неприступне мурування з лиховісними бійницями. Хай би яким могутнім здавався донжон, він не зміг захистити графа Варфоломія.
Із тих вікон Філіп зміг би видивлятися єпископа через замковий мур. Він прив’язав коня до сходинки та підійнявся нагору.
Філіп штовхнув двері, і ті відчинилися. Він увійшов. У великій залі було темно й брудно, а солома на підлозі висохла, немов старі кістки. Пріор побачив давно захололе вогнище та ґвинтові сходи, що вели нагору. Підійшов до вікна. Від рясного пилу залоскотало в носі. З вікна він нічого не побачив, тому вирішив зійти вище.
Нагорі він опинився перед двома дверима. На його думку, менші вели у вбиральню, а більші — у графську спочивальню. Філіп увійшов у більші двері.
У кімнаті хтось був.
Філіп завмер на місці зі страху. Посередині кімнати, просто перед ним, сиділа дівчина неймовірної вроди. На мить йому здалося, що це примара, і його серце зайшлося. Її чарівливе обличчя облямовувала хмара темних кучерів. Він подивився в її великі темні очі та зрозумів, що вона налякана не менше за нього. Пріор видихнув і саме збирався зробити ще один крок уперед, коли хтось схопив його ззаду. Він відчув холодне лезо великого кинджала в себе біля горлянки та почув чоловічий голос.
— Хто ти, в біса, такий?
Дівчина наблизилася до нього.
— Назвися, інакше Метью тебе вб’є, — велично промовила вона.
Її манери свідчили про родовитість, але навіть людям високого походження не дозволено погрожувати монахам.
— Скажи Метью, щоб забрав руки від пріора Кінгзбриджського, інакше пошкодує, — спокійно відповів Філіп.
Його відпустили. Він обернувся й побачив тендітного чоловіка приблизно свого віку. Схоже, Метью підкрався до нього із вбиральні.
Він розвернувся до дівчини. На вигляд їй було років сімнадцять. Попри свій гонор, вона була вдягнена в лахміття. Поки Філіп роздивлявся її, відкинулося віко скрині, що стояла біля стіни позаду неї, і звідти виліз боязкий хлопець-підліток. Він тримав у руці меч. Філіп не міг зрозуміти, чи він там вичікував, чи ховався.
— А ти хто така? — спитав пріор.
— Я — донька графа Ширингського, моє ім’я Алієна.
«Донька, — подумав Філіп. — Я і гадки не мав, що вона досі живе тут». Пріор подивився на хлопця. Тому було років п’ятнадцять, і він нагадував дівчину, якщо не зважати на кирпатий ніс і коротке волосся. Філіп питально звів брову.
— Я — Річард, спадкоємець графства, — промовив хлопець ламким юнацьким голосом.
Чоловік, що стояв позаду Філіпа, сказав:
— Я — Метью, домоправитель замку.
Філіп зрозумів, що ця трійця ховається відтоді, як графа Варфоломія схопили. Домоправитель дбав про дітей: схоже, він мав запас їжі або ж приховав якісь гроші. Філіп звернувся до дівчини:
— Я знаю, де ваш батько, а от куди поділася ваша мати?
— Померла багато років тому.
Філіп відчув докір сумління. Діти фактично осиротіли, і він був частково причетним до цього.
— Хіба ви не маєте родичів, які про вас подбали б?
— Я маю доглядати замок, доки батько повернеться, — відповіла дівчина.
Філіп зрозумів, що вони живуть в уявному світі. Алієна поводилася так, немов і досі належала до заможної та впливової родини. Але тепер, коли її батько опинився в неволі та в немилості, вона стала просто дівчиськом, а хлопець нічого не успадкує. Граф Варфоломій ніколи не повернеться в цей замок, хіба що король захоче повісити його тут. Пріорові було шкода цю дівчину, але водночас його захоплювала сила волі, що давала їй змогу підтримувати свою фантазію та переконливість, щоб змусити двох інших людей повірити в неї. «Вона могла б стати королевою», — подумав Філіп.
Надворі почувся стукіт копит: кілька коней їхали мостом. Алієна спитала у Філіпа: