Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 75)

Валер’ян промовив:

— Ми невдовзі приєднаємося до тебе, Філіпе.

Філіп зрозумів, що його випроваджують. Він розвернувся, почуваючись приниженим, і повернувся до тих, хто стояв біля дверей. Управитель, який намагався зупинити його, подивився на нього, немов наголошуючи: «Що я тобі казав?».

Філіп став осторонь від інших. Цього разу він чомусь засоромився своєї заплямованої коричневої сутани, яку не знімав день і ніч от уже пів року.

Бенедиктинці фарбували своє вбрання в чорне, але Кінгзбриджський пріорат давно відмовився від цього, щоб зберегти гроші. Філіп завжди вважав, що вишуканий одяг — це марнотратство, негоже для духовної особи будь-якого положення, але тепер він зрозумів його доцільність. З ним би не повелися так зневажливо, якби він був одягнений у шовк і хутро.

«Але хай там як, монах має бути скромним, — думав він, — і це на користь моїй душі».

Єпископи встали з-за стола й попрямували до дверей. Прислужник подав Генріхові пурпурну мантію, оздоблену тонкою вишивкою та облямовану шовком. Коли єпископ надівав її, він сказав:

— Тобі сьогодні не доведеться багато розмовляти, Філіпе.

Валер’ян додав:

— Залиш розмови нам.

— Залиш розмови мені, — промовив Генріх із ледь помітним наголосом на останньому слові. — Якщо король поставить вам запитання-друге, відповідайте просто й не старайтеся занадто справити враження. Він зрозуміє, що вам потрібен новий собор, без сліз і ридань.

Філіпові не треба було цього казати. Йому було неприємно, що Генріх так його недооцінює. Однак пріор ствердно кивнув і приховав своє невдоволення.

— Нам треба йти, — сказав Генріх. — Мій брат прокидається рано й має швидко покінчити зі справами, щоб їхати на полювання в Нью-Форест.

Вони вийшли. Воїн з мечем і палицею йшов перед Генріхом. Вони рушили Головною вулицею, а потім — угору, на пагорб, до західної брами. Натовп розступався перед єпископами, але не перед Філіпом, тому він пішов позаду. Люди просили благословення, і Генріх хрестив їх на ходу. Перед вартівнею вони повернули вбік і перейшли дерев’яний міст над міським ровом. Попри запевнення, що йому не доведеться багато розмовляти, Філіп відчував несамовитий страх: зараз він мав зустрітися з королем.

Замок розташовувався в південно-західній частині міста. Його західна й південна стіни були частиною міського муру. Але стіни, що відділяли тил замку від міста, були не нижчі й не слабші за зовнішні — немов король потребував такого самого захисту від своїх підданців, як і від ворогів.

Вони увійшли через низеньку браму в стіні й негайно опинилися біля масивного донжона, що височів над подвір’ям. То була грізна квадратна вежа. Філіп полічив бійниці й подумав, що в ній має бути не менш ніж чотири поверхи. Як і в усіх донжонах, на першому поверсі тут були комори, а до входу вела зовнішня драбина. Двійко вартових біля неї низько поклонилися Генріхові.

Вони увійшли в залу. На підлозі лежав оситняк, біля кам’яних стін стояли стільці, дерев’яні лави, далі було вогнище. У кутку двоє воїнів охороняли сходи, що тулилися до стіни й вели нагору. Один із них негайно перехопив погляд єпископа Генріха. Він кивнув і пішов сходами нагору — мабуть, сказати королю, що його брат чекає внизу.

Філіпові аж паморочилася голова від хвилювання. Наступні хвилини можуть вирішити їхнє майбутнє. Він шкодував, що не надто певний у своїх супутниках. Шкодував, що не провів ранок у молитвах замість бродити Вінчестером. Шкодував, що не має чистої сутани.

У залі було двадцять-тридцять людей, усі чоловіки. То були лицарі, священники й заможні містяни. Раптом Філіп із подивом побачив біля вогнища Персі Гамлейського, який розмовляв із жінкою та юнаком. Що він тут робить? Ті двоє, що були з ним, — то його потворна дружина й буйний син. Вони були співучасниками Валер’яна в поваленні Варфоломія, тому їхня присутність тут сьогодні навряд чи була випадковістю. Філіпові стало цікаво, чи Валер’ян чекав зустріти їх тут.

Він спитав Валер’яна:

— Бачите?..

— Я бачу їх, — відрізав Валер’ян, явно роздратований.

Філіп відчув, що присутність Гамлеїв несе якусь загрозу, хоч і не розумів, яку саме. Він роздивився їх. Батько із сином були схожі: кремезні, дужі чоловіки зі світлим волоссям і похмурими обличчями. Дружина ж нагадувала демона, що мучив грішників, як їх зображували на картинах пекла. Вона безупинно торкалася чиряків у себе на обличчі, її кістляві руки постійно рухалися. На ній була жовта сукня, яка робила її ще бридкішою. Вона переступала з ноги на ногу й весь час роздивлялася кімнату. Її очі зустріли Філіпові, і жінка швидко відвернулася.

Єпископ Генріх ходив залою, вітався з тими, кого знав, і благословляв тих, із ким не був знайомий, але, схоже, постійно стежив за сходами: коли вартовий спустився, Генріх швидко глянув на нього, побачив, що той кивнув, і замовкнув на півслові.

Валер’ян пішов нагору слідом за Генріхом, і Філіп поплентався за ними, стараючись вгамувати стукіт серця.

Приміщення нагорі за розміром і формою було таке саме, як і зала, але мало зовсім інакший вигляд. На стінах висіли гобелени, на вискребеній підлозі лежали овечі шкури. Весело жеврів вогонь, а сама кімната була яскраво освітлена кількома десятками свічок. Біля дверей стояв дубовий стіл з перами, чорнилом і стосом аркушів пергаменту для листів, за яким сидів церковник, готовий писати під диктування короля. Біля вогнища у великому дерев’яному кріслі, засланому хутром, сидів король.

Перше, що помітив Філіп, — він був без корони. Одягнений у пурпурову туніку й шкіряні панчохи, він, схоже, збирався їхати кудись верхи. В ногах у короля, немов улюблені придворні, лежали двійко мисливських псів. Він нагадував свого брата, єпископа Генріха, але Стефанові риси були тонші, він здавався вродливішим і мав копицю рудувато-брунатного волосся. Попри ці відмінності, в нього були такі самі розумні очі. Він відкинувся у своєму великому кріслі — це, на думку Філіпа, і був трон — з розслабленим виглядом, витягнувши перед собою ноги й поклавши руки на підлокітники, але, попри його позу, в кімнаті відчувалася напруга. Король єдиний був спокійним.

Коли увійшли єпископи й Філіп, з кімнати вийшов здоровань у дорогому вбранні. Він фамільярно кивнув єпископові Генріху, але проігнорував Валер’яна. «Напевне, якийсь впливовий лорд», — подумав Філіп.

Єпископ Генріх наблизився до короля, поклонився й сказав:

— Доброго ранку, Стефане!

— Я так і не бачив цього покидька, Ранульфа, — мовив король Стефан. — Якщо він найближчим часом не з’явиться, я велю відрубати йому пальці.

Генріх сказав:

— Він скоро буде, повір мені. Але пальці йому варто відрубати, хай там що.

Філіп гадки не мав, хто такий Ранульф і чому король хотів бачити його, але в нього склалося враження, що попри невдоволення, Стефан насправді не збирався його калічити.

Філіп не встигнув нічого більше подумати, тому що Валер’ян ступив уперед, поклонився, а Генріх запитав:

— Ти ж пам’ятаєш Валер’яна Біґо, нового єпископа Кінгзбриджського?

— Так, — сказав Стефан і подивився на Філіпа. — А це хто?

Відповів Валер’ян.

— Це мій пріор.

Валер’ян не назвав його імені, тому Філіп насмілився заговорити.

— Філіп Гвінедійський, Кінгзбриджський пріор, — сказав гучніше, ніж збирався, і вклонився.

— Підійди ближче, отче пріоре, — промовив Стефан. — Ти наче боїшся чогось. Що тебе турбує?

Філіп не знав, як йому відповісти. Його турбувало дуже багато речей. Він сказав у відчаї:

— Мене турбує те, що я не маю чистої сутани.

Стефан засміявся, але беззлобно.

— Тоді припини хвилюватися, — мовив він і кинув погляд на свого розкішно вбраного брата. — Я люблю, коли монах схожий на монаха, а не на короля.

Це дещо втішило Філіпа.

Стефан сказав:

— Я знаю про пожежу. Як ти даєш собі раду?

Філіп відповів:

— У день пожежі Господь послав нам будівника. Він дуже швидко привів до ладу клуатр, і ми проводимо служби в крипті. З його допомогою ми вже підготували руїни до відбудови, і він намалював ескіз нового собору.

Валер’ян звів брову: він іще не знав про ескіз. Філіп розповів би йому, якби єпископ спитав, але той не поцікавився. Король сказав:

— Похвальна спритність. Коли починаєш будівництво?

— Щойно знайду гроші на це.

Єпископ Генріх втрутився:

— Саме тому я привів пріора Філіпа та єпископа Валер’яна на зустріч із тобою. Ані пріорат, ані єпархія не мають коштів на таке велике будівництво.

— Королівство їх також не має, мій дорогий брате, — сказав Стефан.

Філіп збентежився: такий початок не вселяв надії.

Генріх повів далі:

— Знаю. Тому я шукав спосіб допомогти їм відбудувати Кінгзбриджський собор без витрат для тебе.

Стефан скептично подивився на нього.

— І тобі вдався такий винахідливий, якщо не сказати — магічний — задум?

— Так. Я пропоную віддати землі графа Ширингського єпархії, щоб вона мала гроші на будівництво.

Філіп затамував подих.

Король задумався.