Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 69)

— Вони хочуть, щоб ти сповідалась у своїх гріхах.

— Лицемірні збоченці, — з огидою процідила жінка. — Самі по ночах мучать одне одному дупи й наважуються звати гріхом те, що робимо ми.

Сміх посилився. Люди покинули свої балачки та стали прислухатися до Елени.

— Розмовляй тихіше, — заблагав Том.

— Певна, вони також хочуть, щоб я покаялася. Хочуть принизити мене. Чого вони хочуть від мене? Ну ж бо, кажи правду. Не можна брехати відьмі.

— Не кажи так! — зашипів Том. — Інакше буде гірше.

— Ну то викладай.

— Ми мусимо рік мешкати порізно, а ти повинна жити в цнотли…

— Сцяти я на це хотіла! — закричала Елена.

Тепер усі дивилися на них.

— І на тебе я сцяти хотіла, Томе Будівнику! — гучно сказала вона й зрозуміла, що опинилася в центрі уваги. — І на вас усіх мені насцяти!

Люди усміхалися. Складно було злитися на неї, адже жінка зашарілася, її золоті очі розширилися — вона була чарівна.

Елена встала.

— Насцяти на Кінгзбриджський пріорат!

Вона стрибнула на стіл, і кімната вибухнула оплесками. Елена пішла по столу. Робітники прибирали миски супу й кухлі пива в неї з-під ніг, сміялися та ставили їх назад, коли вона проходила.

— Насцяти на пріора! — крикнула вона. — Насцяти на підпріора, ключаря, регента та скарбника, всі їхні закони й статути та на їхні скриньки, повні срібних пенні!

Вона дійшла до краю столу. За ним стояв іще один, менший, де хтось читав уголос, коли обідали монахи. На столі лежала розгорнута книга. Елена стрибнула туди.

Раптом Том зрозумів, що вона збирається зробити.

— Елено! — гукнув він. — Прошу, ні…

— Насцяти на статут Святого Бенедикта! — щосили заволала вона, а потім підняла поділ спідниці, присіла напочіпки та помочилася на книгу.

Чоловіки заходилися від сміху, били кулаками по столу, вигукували, свистіли та кричали. Том не знав, чи то через те, що вони поділяли її зневагу до статуту Святого Бенедикта, чи то через те, що прекрасна жінка виставляється напоказ. Її безсоромна вульгарність могла збуджувати, але й відкрите спаплюження книги, яку так шанували ченці, також захоплювало. Хай там як, усі були в захваті від Елени.

Вона зістрибнула зі столу під гучні оплески та вибігла у двері.

Усі заговорили одночасно. Ніхто з них ніколи не бачив такого. Том був переляканий і збентежений: він знав, що це матиме страшні наслідки. І все ж таки не міг не думати захоплено: «Яка жінка!»

За мить Джек підвівся й пішов за матір’ю з усмішкою на набряклому обличчі.

Том подивився на Альфреда з Мартою. Альфред був приголомшений, але Марта хихотіла.

— Ходімо звідси, — сказав їм Том, і вони пішли з трапезної.

Елени ніде не було видно. Вони пішли в гостьовий будинок і застали її там. Вона сиділа на стільці й чекала на Тома. На ній була її накидка, а в руках жінка тримала велику шкіряну сумку. Вона була спокійна та зібрана. Коли Том побачив сумку, серце в нього впало, але він удав, що не помітив її.

— Нам тепер влаштують справжнє пекло, — сказав він.

— Я не вірю в пекло, — відповіла вона.

— Я сподіваюся, тобі дозволять сповідатись і покаятися.

— Я не буду сповідатися.

Він втратив контроль над собою.

— Елено, тільки не йди!

Їй стало сумно.

— Послухай, Томе. До того як зустріти тебе, я мала що їсти й де жити. Моє життя було безпечним, спокійним і самодостатнім: мені ніхто не був потрібен. Коли я почала жити з тобою, я вперше опинилася на межі голоду. Зараз у тебе є робота, але це ненадійно: пріорат не має грошей на новий собор, і наступної зими ти знов можеш залишитися ні з чим.

— Філіп якось знайде гроші, — мовив Том. — Я в цьому певен.

— Ти не можеш бути певним, — відповіла вона.

— То ти не віриш, — гірко сказав Том і мимоволі додав, — ти точно як Агнеса, ти теж не віриш у мій собор.

— Томе, якби ж ішлося тільки про мене, — сумно зауважила Елена. — Подивись на мого сина.

Том подивився на Джека. Його обличчя було багряним від забою, вухо набрякло та стало вдвічі більше за друге, в ніздрях загусла кров, а один із зубів надколовся.

Елена повела далі:

— Я боялася, що в лісі він виросте твариною. Але така ціна за життя серед інших людей зависока. Я повертаюсь у ліс.

— Не кажи так, — з відчаєм мовив Том. — Ми можемо все обговорити. Не приймай поспішних рішень…

— Воно не поспішне, зовсім не поспішне, — із жалем сказала Елена. — Мені так сумно, що немає вже сил злитися. Я справді хотіла бути твоєю дружиною. Але не за всяку ціну.

«Якби Альфред не погнався за Джеком, нічого не сталося б», — подумав Том. Але ж то була просто дитяча сварка? Чи Елена мала рацію, коли казала, що Том заплющує очі на витівки Альфреда? Тепер він подумав, що помилявся. Напевне, він мусив бути суворішим з Альфредом. Бійки хлопців — то природно, але Джек із Мартою значно менші за Альфреда. Схоже, його син справді задирака.

Але тепер уже було запізно.

— Залишайся в селищі, — відчайдушно заблагав Том. — Зачекай, подивимося, що буде далі.

— Навряд чи ченці мені дозволять.

Він зрозумів, що Елена й тут має слушність. Пріорат володів селищем, і всі мешканці сплачували монахам ренту — зазвичай своєю працею, — а монахи могли заборонити їм давати притулок тим, хто їм не до вподоби. Якби вони відмовили Елені, не було б нічого дивного: вона в прямому сенсі підмочила свою і без того сумнівну, на їхню думку, репутацію.

— Тоді і я піду з тобою, — сказав він. — Монастир уже винен мені сімдесят два пенні. Підемо шукати щастя. Ми вижили тоді…

— А що буде з твоїми дітьми? — лагідно спитала вона.

Том пригадав, як Марта плакала від голоду. Він не міг змушувати її знову пройти через такі випробування. Крім того, його син, Джонатан, жив тут, з монахами. «Я не хочу знову покидати його — я зненавидів себе, коли зробив це вперше», — подумав Том.

Але сама думка про те, що він втратить Елену, була нестерпною.

— Не край себе, — сказала вона. — Я не піду блукати з тобою дорогами. Виходу немає — нам далі буде тільки гірше, в усьому. Я повертаюсь у ліс, а ти не підеш зі мною.

Він подивився на Елену. Йому хотілося б вірити, що вона не навсправжки, але вираз її обличчя не залишав сумнівів. На думку не спадало жодного доводу, що міг би зупинити її. Він розтулив рота, щоб сказати щось, але не зміг дібрати слів. Том почувався безпорадним. Вона важко дихала, її груди здіймалися й опадали. Йому кортіло торкнутися її, але він відчував, що вона цього не хоче. Том подумав, що, можливо, ніколи вже не обійме її. Упродовж багатьох тижнів вони були близькі, а її тіло стало йому таким самим знайомим, як його власне. Але раптом це було заборонено, а вона стала немов незнайомка.

— Не засмучуйся так, — сказала вона.

На очах в неї застигли сльози.

— Нічого не вдієш, — відповів Том. — Мені сумно.

— Шкода, що я принесла тобі нещастя.

— Навпаки — шкода, що ти зробила мене таким щасливим. Це боляче, жінко. Боляче, що я був таким щасливим.

Вона схлипнула, розвернулася й мовчки пішла.

Джек і Марта вийшли за нею. Альфред зніяковіло вагався, але також пішов за ними.

Том стояв, витріщившись на стілець, де вона щойно сиділа. «Не може бути, — подумав він. — Це неправда, вона не піде від мене».

Він сів на стілець. Той ще зберігав тепло її тіла — тіла, яке він обожнював. Том насупився, щоб стримати сльози.

Він знав, що вона вже не передумає. Елена ніколи не вагалася: вона приймала рішення й завжди йшла до кінця.