Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 66)

— Хліб? — перепитав Том. — Де ти взяв хліб до сніданку?

— Нам його дав пекар Бернард. Ми носили йому дрова.

— Ви мали поділитися з Альфредом, — сказав Том.

— Я поділився б.

— Чому ж ти тікав? — спитав Альфред.

— Я ніс його додому, мамі, — запротестував Джек. — А Альфред усе з’їв!

Виховання дітей упродовж чотирнадцяти років навчило Тома того, що в дитячій сварці неможливо визначити, хто правий, а хто ні.

— Ідіть снідати, усі троє, і якщо знову будете битися, в тебе, Альфреде, з обличчям буде те саме, що й у Джека, і це зроблю я. А тепер ідіть.

Діти послухалися.

Том з Еленою повільно пішли за ними. За хвильку Елена спитала:

— І це все, що ти йому скажеш?

Том подивився на неї. Вона досі злилася, але він нічого не міг вдіяти. Том знизав плечима.

— Усе, як завжди: вони обидва винні.

— Томе! Як ти можеш так казати?

— Вони один одного варті.

— Альфред забрав у них хліб. Джек назвав його свинею. Хіба це привід його калічити?

Том похитав головою.

— Хлопці завжди б’ються. Цілого життя забракне, щоб мирити їх. Нехай самі розбираються.

— Так не піде, Томе, — сказала вона з погрозою. — Подивись на обличчя Джека, а потім подивися на Альфреда. Це не просто дитяча бійка. Це жорстокий напад дорослого чоловіка на дитину.

Тома засмутило її ставлення. Альфред був неідеальний, але такий самий був і Джек. Том не хотів, щоб Джек став розніженим улюбленцем їхньої родини.

— Альфред не дорослий, йому лише чотирнадцять. Але він працює, щоб підтримати нашу родину, а Джек — ні. Джек цілий день бавиться, як малюк. Як на мене, він мав би ставитися до Альфреда з більшою повагою. Але він цього не робить, і ти сама це бачиш.

— Мені байдуже! — вибухнула Елена. — Кажи що хочеш, але мій син сильно забився, а міг і скалічитися, і я цього не допущу!

Вона розплакалася та промовила — тихіше, але так само сердито:

— Це моя дитина, і мені боляче дивитися на його рани.

Том співчував їй і хотів заспокоїти, але не збирався здаватися. Він відчував, що ця розмова має стати переломним моментом. Джек усе життя провів з матір’ю, яка надмірно його захищала. Том не хотів поступатися та визнавати, що Джека треба захищати від звичайних ударів повсякденного життя, тому що надалі це створило б для нього нескінченні труднощі. Том знав, що часом Альфред заходить надто далеко, і подумки бажав, щоб він дав Джекові спокій. Але казати таке вголос було не можна.

— Бійки — це частина життя, — сказав він натомість Елені. — Джек має або навчитися приймати бій, або уникати його. Я не можу все життя його захищати.

— Ти міг би захистити його хоча б від свого сина-задираки!

Том зморгнув. Він терпіти не міг, коли хтось звав Альфреда задиракою.

— Можу, але не стану, — сердито відповів він. — Джек має навчитися сам себе захищати.

— Іди під три чорти! — кинула Елена й пішла геть.

Том увійшов у трапезну. Брусована хата, де зазвичай їли робітники, була пошкоджена під час падіння південно-західної вежі, тому тепер їх годували в трапезній, після монахів. Том сів окремо від усіх: він не хотів спілкуватися. Помічник кухаря приніс йому кухоль елю та кілька скибок хліба в кошику. Він умочив хліб в ель, щоб розм’якшити його, та став їсти.

«Альфред — здоровенний хлопець і має забагато енергії», — подумав Том з любов’ю. Він зітхнув над своїм пивом. У глибині душі муляр розумів, що Альфред і справді задирака, але сподівався, що син це переросте. А поки що Том не збирався змушувати власних дітей якось по-особливому ставитися до новенького. Їм і без того довелося багато пережити. Вони втратили матір, були вимушені бродити дорогами й мало не померли з голоду. Він не хотів, щоб у них з’явився ще якийсь тягар. Вони заслужили на поблажливість. Джекові доведеться триматися якомога далі від Альфреда. Він не помре від цього.

Сварки з Еленою завжди засмучували Тома. Вони сварилися кілька разів, зазвичай через дітей, але суперечка вперше зайшла так далеко. Коли обличчя Елени ставало суворим, коли вона вороже дивилася на нього, Том забував, що палко її кохає: вона перетворювалася на гнівну незнайомку, яка вдерлася в його спокійне життя.

Із першою дружиною вони ніколи не сварилися так люто. Коли він згадував Агнесу, йому здавалося, що в них завжди була згода в усіх важливих питаннях, а коли й не погоджувались у чомусь, то не злилися одне на одного. Саме такими мають бути стосунки між чоловіком і дружиною, і Елена повинна второпати, що не може залишатися частиною родини й водночас робити все по-своєму.

Але навіть коли Елена була на піку гніву, він однаково не хотів би розлучитися з нею, хоча й часто із жалем пригадував Агнесу. Вони були разом упродовж більшої частини його дорослого життя, і тепер Том постійно відчував, що йому чогось бракує. Поки Агнеса була жива, він ніколи не думав, як йому пощастило з нею та не відчував до неї вдячності. Але коли її не стало, Том почав сумувати за нею та шкодував, що сприймав дружину як даність.

Часом, у спокійні моменти, коли робітники виконували його розпорядження, а він брався за якусь складну роботу — наприклад, відновлював стіну в клуатрі або колону в крипті, — Том подумки розмовляв з Агнесою. Здебільшого він розповідав їй про Джонатана, їхнього малюка. Том мало не щодня дивився, як його годують на кухні, або несуть у клуатр, або вкладають у ліжко в дорміторії. Він здавався здоровим і щасливим, і ніхто, крім Елени, не знав і навіть не підозрював, що Том ним цікавиться. Муляр також розповідав Агнесі про Альфреда та пріора Філіпа й навіть про Елену, пояснюючи свої почуття до них (окрім того, що стосувалося Елени) — так, як зробив би, якби вона була жива. Він ділився з нею планами на майбутнє: як сподівається, що зможе працювати в монастирі упродовж довгих років, як мріє самостійно спроектувати та збудувати новий собор. Він уявляв собі її відповіді й запитання. Вона висловлювала радість, підтримку, захват, підозру або несхвалення. Часом він думав, що вона має слушність, а часом не погоджувався з нею. Якби Том розповів комусь про ці розмови, йому сказали б, що він спілкується з духом і ченці позбігалися б із святою водою звершувати екзорцизм. Але він розумів: у тому, що відбувається, немає нічого надприродного. Він просто дуже добре знав Агнесу й міг уявити, що вона відчула б і що сказала б у будь-якій ситуації.

Згадки про неї приходили зненацька. Коли чистив столовим ножем грушу для Марти, Том згадав, як Агнеса кепкувала з нього через те, що він старався зняти шкірку однією суцільною смужкою. Коли збирався написати щось, виринали спогади, як вона навчала його всього, що дізналася від батька-священника: показувала йому, як точити перо, як писати cementarius — латинське слово, що означає «муляр». Коли вмивався неділею та втирав мило собі в бороду, пригадував слова ще юної Агнеси, що ретельне миття бороди — найкращий засіб від вошей і чиряків. Не минало дня, щоб якийсь дрібний випадок не викликав живі спогади про неї.

Том знав, що йому дуже пощастило з Еленою, і її він точно не вважав за даність. Вона була надзвичайна: в ній було щось шалене, і саме цей шал робив її такою привабливою. Том був вдячний їй за те, що вона втамувала його смуток уранці після смерті Агнеси. Але часом він думав, що було б краще зустріти її через декілька днів, а не годин після того, як поховав свою дружину, — щоб мати достатньо часу оплакати Агнесу на самоті. Він не став би носити жалобу — то була розкіш для лордів і монахів, а не для простих людей, — але мав би час призвичаїтися до відсутності Агнеси, перш ніж звикати до життя з Еленою. Це не спадало йому на думку впродовж перших днів, коли голод і сексуальне збудження від Елени породили в ньому якесь істеричне піднесення, ніби перед кінцем світу. Але після того, як Том знайшов роботу й відчув упевненість у майбутньому, його почали мучити докори сумління. Часом йому здавалося, що його думки про Агнесу спричинені не лише тугою за нею, а й прощанням із власною молодістю. Він уже ніколи не буде таким наївним, агресивним, зголоднілим і сильним, яким був, коли покохав Агнесу.

Том доїв хліб, першим вийшов із трапезної та подався до клуатру. Він був задоволений результатами своєї роботи: складно уявити, що три тижні тому чотирикутне подвір’я було поховане під купою уламків. Про катастрофу нагадувало лише кілька надтріснутих плит на доріжках, яким ще не знайшли заміни.

Але клуатр усе ще був під щільним шаром пилу. Його треба буде підмести й полити водою. Том пішов через зруйнований собор. У північному трансепті натрапив на обвуглену балку з якимсь написом на ній. Том прочитав по складах: «Альфред — свиня». От що розізлило сина. Чимало балок не згоріло вщент і лежало тепер навколо. Том вирішив, що треба наказати робітникам зібрати їх і порубати на дрова. «Навести красу, — так казала Агнеса, коли мав приїхати хтось важливий. — Нехай радіють, що Том усім тут керує». «Так, кохана», — подумав Том, усміхнувся сам собі й заходився працювати.

Почет Валер’яна Біґо помітили в полі, за милю[86] від монастиря. Вершників було троє, і скакали вони швидко. Сам Валер’ян їхав першим верхи на вороному коні, а мантія маяла в нього за спиною. Філіп зі старшими монахами чекав біля стайні, щоб привітати його.

Філіп не знав, як ставитися до Валер’яна. Той обдурив його, промовчавши про смерть єпископа, а коли про це стало відомо, здавалося, аж ніяк не засоромився, і Філіп не знайшов, що йому сказати. Він і тепер не дібрав потрібних слів, але підозрював, що скаргами нічого не доб’ється. Хай там як, катастрофічна пожежа вже затьмарила той інцидент. Філіп просто мав бути надалі дуже обережним із Валер’яном.