Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 65)
Ніхто так і не міг второпати, що означають написані слова. Але повз них проходив послушник, який прочитав напис і посміхнувся.
— Хто такий Альфред? — спитав чернець.
— Він, — мовив Джек і вказав пальцем.
Альфред розізлився ще більше, але досі не знав, що йому робити, тому сперся на лопату з дурнуватим виразом на обличчі. Послушник засміявся.
— Свиня, еге ж? То нащо йому лопата — жолудів шукати? — спитав він.
— Певно, що так, — відповів Джек, радий, що має союзника.
Альфред впустив лопату й кинувся на Джека.
Хлопчик був готовий до цього й рвонув з місця, немов стріла. Послушник намагався підставити йому ногу, немов хотів показати, що однаково капосно ставиться до них обох, — але Джек спритно перестрибнув через неї та побіг уздовж руїн святилища, огинаючи купи каміння й перемахуючи через обвуглені балки. Він чув важке дихання й кректання Альфреда за спиною, але страх лише підганяв його.
За мить Джек зрозумів, що біжить не в тому напрямку. З того кутка собору не було виходу. Він помилився. Серце в нього впало, коли він усвідомив, що Альфред добереться до нього.
Верхня половина східної стіни завалилася, і велика купа каміння лежала біля її решток. Опинившись у пастці, Джек почав дертися нагору цією купою, але Альфред не відставав. Опинившись нагорі, хлопчик побачив перед собою яму десь в п’ятнадцять футів[84] завглибшки. Джек стояв на краю і тремтів зі страху. Він був надто високо, щоб стрибнути. Альфред схопив його за кісточку, і Джек втратив рівновагу. На мить він завмер, вимахуючи руками, щоб не впасти, — одна його нога стояла на камені, а друга зависла в повітрі. Альфред міцно тримав його. Джек відчув, що зараз впаде. Альфред тримав його за кісточку, доки хлопчик остаточно не схилився над проваллям, а тоді відпустив. Джек, неспроможний цьому зарадити, полетів униз і почув свій крик. Він упав на лівий бік. Удар був жахливим. До того ж, на його нещастя, він забився обличчям о камінь.
На якусь мить в очах у нього потемніло.
Коли він розплющив очі, то побачив, що Альфред стоїть над ним, — мабуть, він якось спустився, — а поруч із ним — один із старших монахів. Джек упізнав його: то був Ремігій, підпріор. Ремігій подивився Джекові в очі та сказав:
— Підводься, хлопче.
Джек не був певен, чи йому вдасться — не міг поворушити лівою рукою, а ліва половина обличчя немов заніміла. Він сів. Йому здавалося, що він уже помирає, і Джек здивувався, що взагалі здатен рухатися. Він обперся на праву руку й, долаючи біль, підвівся, стараючись перенести всю свою вагу на праву ногу. Заніміння минулось, і прийшов біль.
Ремігій схопив його за ліву руку. Джек закричав від болю. Ремігій не звернув на те уваги, натомість другою рукою схопив Альфреда за вухо. Напевне, їх обох зараз суворо покарають, подумав Джек, але йому було надто боляче, щоб перейматися тим.
Ремігій заговорив до Альфреда.
— Ну, хлопче, нащо ти хотів убити свого брата?
— Він мені не брат, — відповів Альфред.
На обличчі Ремігія з’явився дивний вираз.
— Не брат? — перепитав він. — Хіба у вас не одні батько й мати?
—
Ремігій хитро подивився на нього.
— Коли померла твоя мати?
— На Різдво.
—
— Так.
Попри біль, Джек не міг не звернути уваги на те, що цей факт чомусь неабияк зацікавив Ремігія. Голос монаха затремтів від хвилювання:
— То твій батько недавно зустрів матір хлопця?
— Так.
— А відтоді, як вони… разом, вони були у священника, який благословив їхній союз?
— Е-е… Я не знаю.
Джек бачив, що Альфред не розуміє, що в нього питають. Джек, власне, також.
Ремігій нетерпляче перепитав:
— У них було весілля?
— Ні.
— Зрозуміло.
Здавалося, ця відповідь порадувала Ремігія, хоча Джек думав, що той буде злитися. Його обличчя осяяла задоволена гримаса. Якийсь час він мовчав, а потім згадав про хлопців.
— Якщо хочете жити в пріораті та їсти церковний хліб, не бийтеся, хай навіть ви й не брати. Ми, люди Божі, не хочемо бачити кровопролиття — саме тому ми обрали життя у віддаленні від світу.
Із цими словами Ремігій відпустив їх обох, і Джек нарешті побіг до матері.
Томові знадобилося три, а не два тижні, щоб перетворити крипту на тимчасову церкву, і того дня мав прибути новообраний єпископ, щоб провести в ній першу відправу. Клуатр уже очистили від уламків, і Том відремонтував пошкоджені місця: конструкція клуатру була нескладна, тож відновити його вдалося досить легко. Решта собору лежала в руїнах, а деякі стіни, що досі трималися, могли будь-якої миті завалитися, але Том розчистив проходи від клуатру, через рештки південного трансепта, до сходів крипти.
Том роззирнувся. Крипта була простора — десь із п’ятдесят квадратних футів[85], цілком достатньо для чернецьких служб.{1} То було доволі темне приміщення з грубими колонами та низькою склепінчастою стелею, але міцно збудоване, — завдяки цьому воно й пережило пожежу. Там поставили стіл на козлах, що мав замінити вівтар, і лави з трапезної замість хорів для монахів. Коли ключар приносив туди гаптований атласний покров для вівтаря та прикрашені самоцвітами свічники, все мало цілком пристойний вигляд.
Після того як поновили служби, робітників у Тома поменшало. Більшість монахів повернулася до молитов, а ті, хто працював, — до своїх обов’язків у полях чи керування пріоратом. Проте в розпорядженні Тома залишалася половина монастирських слуг. Пріор Філіп доволі жорстко поставився до них. Йому здавалося, що їх забагато, тому тих, хто не хотів покинути свої обов’язки стайничих чи кухонних помічників і працювати з Томом, він був готовий звільнити. З кількома так і сталося, але більшість залишилася.
Пріорат уже завинив Томові платню за три тижні. Платня старшого майстра становила чотири пенси на день, тобто загалом йому вже належало сімдесят два пенси. Борг зростав із кожним днем, і що далі, то важче було б пріорові розрахуватися. Том збирався просити його почати виплачувати борг десь через пів року. Тоді Філіп завинить йому вже два з половиною фунти срібла, які муситиме десь знайти до того, як звільнить Тома. Муляр почувався в безпеці, знаючи, що йому винні.
Крім того, існувала ймовірність — хоча Том і не наважувався думати про таке, — що він зміг би працювати тут усе життя. То, врешті-решт, був кафедральний собор, і, якби можновладці захотіли звести нову, ефектну будівлю та знайшли гроші, щоб заплатити за це, будівництво могло б стати найбільшим у королівстві, де були б зайняті десятки каменярів упродовж кількох десятиліть.
Але про це можна було хіба що мріяти. З розмов із ченцями й селянами Том дізнався, що Кінгзбридж ніколи не вважали важливим собором. Прихований у тихому вілтширському селищі, він упродовж багатьох років перебував під керівництвом невимогливих єпископів і потроху занепадав. Пріорат був непоказним і нужденним. Інші монастирі привертали до себе увагу королів і лицарів щирою гостинністю, видатними школами, багатими бібліотеками, дослідами монахів-філософів або ерудицією пріорів та абатів. Але Кінгзбридж не мав нічого такого. Найімовірніше, пріор Філіп захоче збудувати маленьку церкву з простою архітектурою та скромним оздобленням. І на це піде не більше ніж десять років.
Хай там як, це теж цілком влаштовувало Тома.
Ще до того, як почорнілі від вогню руїни охолонули, він зрозумів, що це його шанс збудувати свій собор.
Філіп був переконаний, що сам Господь послав Тома в Кінгзбридж. Муляр знав: він здобув довіру пріора завдяки тому, що вміло організував розбирання руїн і відновлення життєздатності пріорату. За слушної нагоди він збирався почати обговорювати з Філіпом проект нового собору. Якщо він буде обережним, Філіп, цілком можливо, попросить його намалювати ескіз. Те, що новий собор, найпевніше, буде скромним, могло означати, що креслення доручать Томові, а не більш досвідченому в будуванні соборів майстрові. Том покладав на це великі надії.
Пролунали дзвони до зборів капітулу. Це також був сигнал для робітників іти снідати. Том вийшов із крипти й попрямував до трапезної, але дорогою його зупинила Елена.
Вона перегородила йому шлях і видавалася досить агресивно налаштованою, а в її очах блукав дивний вираз. Поруч стояли Марта й Джек. У малого був жахливий вигляд: одне око заплющене, ліва половина обличчя обідрана й набрякла. Він спирався на праву ногу, немов ліва нездатна була витримати його вагу. Томові стало шкода хлопчика.
— Що з тобою сталося? — спитав він.
Елена відповіла за нього:
— Це зробив Альфред.
Том подумки застогнав. На якусь мить йому стало соромно за Альфреда, який був настільки більший за Джека. Але й Джек не янгол. Певно, він чимось довів Альфреда. Том озирнувся, видивляючись сина, і побачив, як той іде до трапезної, весь вкритий пилом.
— Альфреде! — заревів він. — Ходи-но сюди.
Альфред обернувся, побачив їх і повільно наблизився з винуватим виглядом.
Том заговорив до нього:
— Це ти зробив?
— Він упав з муру, — похмуро відповів Альфред.
— Ти штовхнув його?
— Я гнався за ним.
— Хто це розпочав?
— Джек мене обізвав.
Джек розтулив набряклі губи та промовив:
— Я назвав його свинею, бо він забрав наш хліб.