Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 2)

Я зв’язався із Жаном Ґімпелем, який надихнув мене за десять років до того, і з великим здивуванням дізнався, що він живе в Лондоні, ще й на тій самій вулиці, що і я. Я найняв його консультантом, ми стали друзями та грали у пінг-понг аж до його смерті.

У березні наступного, 1987, року я накидав лише перші дві третини книжки, але вирішив, що цього достатньо, і почав писати.

До грудня в мене було кілька сотень сторінок.

Це була катастрофа. Я працював над романом два роки й мав лише неповний нарис та кілька розділів. Я не міг дозволити собі провести решту життя, працюючи над цією книжкою. Що було робити? Я міг кинути її та написати черговий трилер. Або ж міг працювати наполегливіше. У ті дні я писав із понеділка до п’ятниці, а суботніми ранками розбирав своє ділове листування. Із січня 1988-го я став писати з понеділка до суботи, а неділю приділяв листуванню. Моя продуктивність зросла в рази — завдяки цьому додатковому дню, але здебільшого завдяки зосередженості, з якою я взявся до роботи. Проблема з фіналом книжки, чернетку якого я не написав, була розв’язана раптовим піднесенням, коли я обмірковував залучення головних персонажів до сумнозвісної історичної події — вбивства Томаса Бекета[3].

Пригадую, я завершив першу чернетку в середині того року. Збудження в поєднанні з нетерпінням змушували мене ще наполегливіше переписувати друкопис, і я почав працювати сім днів на тиждень. Я ігнорував ділову кореспонденцію і таки завершив книжку в березні 1989-го, через три роки й три місяці після того, як розпочав.

Я був виснажений, але щасливий. Відчував, що написав дещо особливе — не черговий бестселер, а, можливо, гарний популярний роман.

Мало хто був із цим згодний.

Моє американське видавництво «Вільям Морроу та компанія» надрукувало той самий наклад у твердій обкладинці, що й «Лежачи з левами», і залишилося цілком вдоволеним, коли розпродало його. Лондонські видавці були більш зацікавлені, а «Стовпи» продавалися краще за мої попередні книжки. Проте першою реакцією видавців у всьому світі було полегшення від того, що Фоллетт нарешті завершив свій божевільний проект і це зійшло йому з рук. Книжка не отримала премій — і навіть не номінувалася на них. Кілька критиків боготворили її, але більшість не були вражені. Роман став першим у списку бестселерів в Італії, де читачі завжди були добрі до мене. Видання в м’якій обкладинці на тиждень очолило список бестселерів у Великій Британії.

Я почав думати, що помилився. Можливо, в мене вийшло просто чтиво — гарне, але невидатне.

Хай там як, одна людина щиро повірила в те, що ця книжка — особлива. Мій німецький редактор Вальтер Фріцше з видавництва Ґустава Луеббе давно мріяв про публікацію роману, присвяченого будівництву собору. Він навіть обговорював це з деякими зі своїх авторів, але з того нічого не вийшло. Тому його надзвичайно хвилював мій проект, і, коли надійшов друкопис, він почувався так, наче його сподівання здійснилися.

До того мої твори мали в Німеччині дуже помірний успіх (лиходії в моїх романах нерідко були німцями, тож нема на що жалітися). Фріцше був сповнений ентузіазму, він вважав, що «Стовпи» можуть стати проривом, який зробить мене найпопулярнішим письменником Німеччини.

Навіть я в це не вірив.

Але він не помилився.

«Луеббе» опублікувало книжку блискуче. Видавництво найняло молодого художника Ахіма Кіля для створення обкладинки, але він наполягав на тому, щоб проілюструвати всю книжку, ставився до неї як до витвору мистецтва, і «Луеббе» наважилося прийняти його концепт. Він був недешевий, але Кілю вдалося передати читачеві відчуття Фріцше, що в книжці є щось особливе (цей художник впродовж багатьох років оформлював усі мої німецькі видання, створюючи той дизайн, який «Луеббе» використовувало знов і знов).

Першим натяком на те, що читачі побачили в романі дещо особливе, став факт продажу 100 тис. примірників, про який «Луеббе» повідомило в рекламі. Наклади моїх книжок у твердій обкладинці ніколи не мали таких продажів, хіба що в США (де населення втричі більше, ніж у Німеччині).

Через кілька років «Стовпи» почали з’являтися в списках книжок, що продаються найдовше, і вісімдесят разів опинялися в списках німецьких бестселерів. Час минав, а книжка залишалася в цих рейтингах (наразі вона понад триста разів з’являлася в тижневих списках).

Якось я продивлявся звіт про свої гонорари від «Нової американської бібліотеки», американського видавця, що випускав мої книжки в м’якій обкладинці. Ці звіти складають таким чином, щоб автор не міг здогадатися, що насправді відбувається з його книжкою, але десятиліття наполегливості навчили мене вчитуватися в них. Я помітив, що «Стовпи» продавалися накладом 50 тис. примірників кожні пів року. Натомість продажі «Вушка голки», як і більшості інших моїх книжок, сягали 25 тис. примірників.

Я перевірив звіти продажів зі Сполученого Королівства й побачив ту саму тенденцію: продажі «Стовпів» були вдвічі більшими.

Я став помічати, що в листах шанувальники згадують «Стовпи» набагато частіше, ніж інші мої романи. Під час автограф-сесій у книгарнях дедалі більше читачів говорили, що «Стовпи» — їхня улюблена книжка. Багато хто просив мене написати продовження (коли-небудь — неодмінно). Деякі люди казали, що це найкраща книжка, яку вони читали, — комплімент, яким не вшанували жоден інший мій твір. Британська туристична компанія пропонувала мені розробити екскурсію за мотивами «Стовпів землі». Це стало нагадувати якийсь культовий успіх.

Врешті-решт я зрозумів, що відбувається. Це була книжка, чия слава передавалася з уст в уста. Прописна істина книговидавничого бізнесу: найкраща реклама, яку неможливо купити, — це особиста рекомендація одного читача іншому. Ось що продавало «Стовпи». Ти зробив це, дорогий мій читачу. Видавці, агенти, критики та люди, що роздають літературні призи, проґавили її, але ти — ні. Ти помітив, що вона не схожа на інші, що вона особлива, і розповів про це своїм друзям; і врешті-решт чутки про неї розійшлися широко.

Отак усе й сталося. Здавалося б, це неправильна книжка. Здавалося б, я — неправильний письменник, і я мало не покинув її. Але це — найкраща моя книжка, і ви вшанували її належним чином.

Я ціную це. Дякую.

«Уночі 25 листопада 1120 року „Білий корабель“ вирушив в Англію та затонув неподалік від Барфлеру. Вижила лише одна людина.

…Судно було останнім словом техніки в морському транспорті, обладнане всіма пристроями, відомими корабелам тих часів…

Ця троща набула особливого розголосу через велику кількість вельможних осіб на борту: крім королівського сина й наступника там були двоє королівських бастардів, кілька графів і баронів та більша частина королівської челяді… Історичне значення цієї події полягало в тому, що Генріх залишився без спадкоємця… А результатом стало спірне престолонаступництво й анархія, що почалася після смерті Генріха».

Пролог

1123

Дітлахи першими прийшли дивитися на повішення.

Було ще темно, коли троє-четверо малих, взутих у повстяні чуні, вислизнули зі своїх халуп — тихо, немов коти. Тонкий шар снігу вкривав містечко, наче свіжа фарба, і їхні сліди першими спаплюжили його недоторкану досконалість. Діти пробиралися повз скупчення дерев’яних хатин вкритими мерзлим брудом вулицями в напрямку ринкової площі, де у мертвій тиші стояла шибениця.

Хлопці зневажали все, що шанували старші. Знущалися з краси та кепкували із чеснот. Заходилися сміхом, коли бачили каліку, а поранених тварин до смерті забивали каменюками. Вихвалялися ранами й гордо носили свої шрами, а спотворення викликали в них неабиякий захват: безпалий хлопець був би серед них королем. Вони любили насильство — пробігли б кілька миль[4], аби побачити, як десь проллється кров. Дарма казати, що повішення вони ніколи не пропускали.

Один з них полив струменем сечі підніжжя стратища. Другий піднявся сходами, уп’явся руками в шию та захитався, скрививши лице в бридкому виразі задушення; решта загулюкали на знак захоплення, а їм відповіло гавкотом двійко собак, що прибігли на площу. Маленький хлопчик завзято заходився гризти яблуко, але старший штурхонув його в носа, а яблуко відібрав. Малий втішився тим, що поцілив гострою каменюкою в пса, і той з виттям побіг додому. Більше не було чим розважитися, тож хлопці знайшли сухеньке місце на сходах великої церкви й засіли там чекати, що буде далі.

Вогники свічок замерехтіли за віконницями солідних кам’яниць, що оточили площу, — домівок заможних ремісників і крамарів. То челядь і підмайстри розпалювали вогнища, гріли воду й варили кашу. Небо із чорного стало сірим. Пригинаючись, містяни виходили з низеньких дверей, загорнуті у важкі плащі з грубої вовни, і, щулячись від холоду, простували до річки по воду.

Невдовзі на ринкову площу бундючно ступила зграйка юнаків — стайничих, поденників і підмайстрів. Стусанами й копняками вони прогнали малечу із церковного ґанку, сперлися на різьблені арки та стали чухатися, плювати й з великим знанням справи обговорювати смерть через повішення.

Якщо пощастить, вів один, одразу зламає шию — швидка й безболісна смерть. А як ні, то висітиме, доки почервоніє, і кліпатиме ротом, мов та риба, аж поки задихнеться. Другий зауважив, що до такого скону мине стільки само часу, скільки милю[5] йти. Третій сказав, що бачив і гірше, — мовляв, коли один шибеник помер, шия в нього аж на фут[6]розтягнулась.