Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 1)

Кен Фоллетт

Стовпи землі

Подяки

Особлива подяка Жанові Ґімпелю, Джеффрі Гіндлі, Ворренові Голлістеру й Маргарет Вейд Лабарж за те, що поділилися своїми енциклопедичними знаннями з історії Середньовіччя.

Також дякую Єнові та Марджорі Чепменам за терпіння, підтримку й натхнення.

Вступ

Ніщо й ніколи не йде за планом.

Багато кого здивували «Стовпи землі» — зокрема й мене. Я був відомий як автор трилерів. У письменницькій справі, коли твоя книжка мала успіх, вважається доцільним писати те саме щороку — і так до кінця життя. Клоуни не повинні грати Гамлета; попзіркам не варто писати симфонії. Я ж не мав ставити на кін свою репутацію та писати щось нехарактерне для себе, ще й таке амбітне.

Крім того, я не вірю в Бога. Мене не можна назвати релігійним. Як каже мій агент, моя найбільша проблема як письменника полягає в тому, що я не стражденна душа. І останнє, чого від мене чекали, — це історія про будівництво церкви.

Тому «Стовпи» не схожі на книжку, яку міг би написати я. Я і написав її якимось дивом — починав, зупинявся, відкладав на десять років.

І ось як це сталося.

Коли я був малий, моя родина належала до пуританської релігійної групи, що звалася «Плімутське братство»[1]. У нашому розумінні церква — це порожня кімната з рядами стільців, що оточують стіл у центрі. Ікони, статуї та будь-яке оздоблення були заборонені. Ця секта також не схвалювала відвідування своєю паствою інших церков. Тому я виріс необізнаним щодо пишнот європейської церковної архітектури.

Я почав спроби писати романи, коли мені було під тридцять і я працював репортером лондонської газети «Івнінг Ньюз». Я усвідомив, що ніколи особливо не цікавився міськими краєвидами й що мені бракує словникового запасу, щоб описати будівлі, де мої персонажі переживають свої пригоди. Тому я купив «Нариси європейської архітектури» Ніколауса Певзнера[2]. Ця книжка відкрила мені очі на архітектуру в цілому, а особливо — на церкви. Певзнер з непідробною пристрастю писав про готичні кафедральні собори. Він зазначав, що винайдення стрілчастої арки було тим рідкісним явищем, коли розв’язання технічного завдання (як зробити церкву вищою) виявилося водночас прекрасним і величним.

Невдовзі по тому, як я прочитав книжку Певзнера, газета відправила мене в місто Пітерборо на сході Англії. Я вже давно забув, про що саме мав написати, але назавжди запам’ятав, що зробив, коли закінчив свої справи. Я мав годину до поїзда на Лондон, тому, пам’ятаючи про захопливі й пристрасні описи середньовічної архітектури в Певзнера, пішов подивитися на собор Пітерборо.

І то була незабутня мить.

На західному фасаді собору є три великі готичні арки — немов двері для велетнів. Інтер’єри старіші за фасад — усередині аркада звичайних круглих нормандських арок, що велично тягнуться до вівтаря. Як усі великі церкви, вона і смиренна, і прекрасна водночас. Але то було ще не все. Завдяки книжці Певзнера я здогадувався, скільки праці це вимагало. Я знав історію зусиль, яких людство докладало до того, щоб будувати дедалі вищі й красивіші храми. І зрозумів, яке місце посяде ця будівля в історії — моїй історії.

Я був захоплений собором Пітерборо.

Відвідання соборів стало для мене хобі. Щокілька місяців я їхав у якесь старе англійське місто, селився в готель і вивчав собор. У такий спосіб я побачив собори в Кентербері, Солсбері, Вінчестері, Глостері та Лінкольні — кожен по-своєму унікальний, кожен зі своєю неповторною історією. Більшості людей вистачає години, щоб «обійти» собор, я ж старався мати в розпорядженні кілька днів.

Уже сам камінь може чимало розповісти про історію будівництва: початок і зупинки, пошкодження та відновлення, розширення в часи процвітання й вітражі на честь заможних панів, які за це платили. Розташування собору в місті — це також окрема історія. Лінкольнський собор зведений через дорогу від замку, релігійна й військова сила стоять попліч. Вінчестерський — оточений охайною мережею вулиць, спланованих середньовічним єпископом, що бачив себе містобудівником. Солсберійський собор у тринадцятому столітті перенесли з вигідного в оборонному плані пагорба — де й досі можна побачити руїни старої будівлі — на відкрите місце, на луки, що символізувало настання сталого миру.

Але мене постійно гризло одне запитання: навіщо будували ці собори?

Є прості відповіді: у славу Господа, через марнославство єпископів тощо, — але вони не задовольнили мене. Середньовічні собори — то дивовижний європейський феномен. Ті, хто будували їх, не мали спеціального обладнання, не розуміли математики будівництва, вони були вкрай бідні: найзаможніший із принців жив гірше за, скажімо, в’язня в сучасній тюрмі. Але вони створили найпрекрасніші споруди у світі й зробили це так добре, що й нині, через багато століть, ті стоять непорушно, і ми маємо змогу вивчати їх і милуватися ними.

Я почав читати про ці собори, але не знаходив у книжках того, чого шукав. У них було забагато базікання про естетику вертикальної проекції, але майже нічого про житлові споруди. Потім я натрапив на книжку «Будівельники соборів» Жана Ґімпеля. Ґімпель, відступник родини французьких галеристів, так само, як я, захоплювався питанням естетики верхнього ряду вікон, що освітлюють хори. Його книжка була присвячена нужденним мешканцям мізерних халуп, які, власне, і створили ці фантастичні будівлі. Ґімпель читав зарплатні відомості французьких монастирів, цікавився, ким були ті будівельники й скільки вони заробляли. Він першим помітив, що, наприклад, певна (хоч і незначна) кількість зазначених там імен були жіночими. Середньовічна церква була сексистською, але жінки будували собори нарівні із чоловіками.

З іншої роботи Ґімпеля — «Середньовічні машини» — я дізнався про те, що Середньовіччя було добою технічних інновацій, коли почали широко використовувати водяні млини. Невдовзі мене зацікавило середньовічне життя загалом. Я почав усвідомлювати, як середньовічні люди бачили будівництво величних соборів.

Пояснити це нелегко. Тут є дещо спільне зі спробами зрозуміти, чому у двадцятому столітті люди витрачали стільки грошей на дослідження космосу. В обох випадках можна посилатися на одні й ті самі фактори: наукова допитливість, комерційний інтерес, політична конкуренція та духовні прагнення прагматичних людей. Мені здавалося, що впорядкувати їх можна було лише в один спосіб: написати книжку.

У 1976-му я написав нарис і близько чотирьох розділів та відправив усе моєму агентові Елові Цукерману. Він написав у відповідь: «Ти виткав гобелен. А потрібна серія сюжетно пов’язаних мелодрам».

Озираючись назад, я розумію, що у двадцять сім років був нездатний написати роман. Я був немов аквареліст-початківець, що намірився писати олією на великому полотні. Щоб віддати належне темі, я мав створити дуже велику книжку, де окреслювалися б події кількох десятиліть і зображався широкий профіль середньовічної Європи. Я писав набагато менш амбітні книжки та однаково ще не опанував ремесло.

Я покинув роман про собор і почав опрацьовувати інший сюжет — трилер про німецького шпигуна в Англії під час війни. Це, на щастя, було мені до снаги, і роман «Вушко голки» став моїм першим бестселером.

Упродовж наступного десятиліття я писав трилери, але не припиняв відвідувати собори, а ідею роману про них так і не облишив. Повернувся до неї в січні 1986-го, щойно закінчивши свій шостий трилер «Лежачи з левами».

Мої видавці хвилювалися. Вони чекали чергової книжки про шпигунів. Мої друзі також тривожилися. Вони знали, що я плекаю свій успіх. Я не той письменник, що в разі провалу може втішити себе тим, що книжка, власне, файна — то читачі погані. Я пишу, щоб розважати людей, і люблю цю справу. Провал довів би мене до відчаю. Ніхто не намагався відмовити мене, але багато хто непокоївся.

Однак я не намагався написати «складну» книжку. Я писав пригодницьку історію з яскравими персонажами — амбітними, лихими, сексуальними, героїчними та розумними. Я хотів, щоб звичайний читач захопився романтикою середньовічних соборів так само, як і я.

Тоді я вже розробив певну методику роботи, якої дотримуюся й нині. Я починаю писати загальний план історії, визначаю, що в якому розділі відбувається, і створюю нариси персонажів. Але ця книжка була не схожа на інші. Початок дався легко, але в міру того, як сюжет розгортався на десятиліття, а персонажі з юнаків ставали дорослими, я усвідомив, що мені дедалі складніше вигадувати нові перипетії їхніх життів. Я зрозумів, що одна велика книжка — це набагато складніше за три коротенькі.

Героєм мав стати якийсь церковник. І це було для мене складно. Мене особисто (як і багатьох читачів) навряд чи зацікавив би персонаж, зосереджений на житті після смерті. Щоб зробити настоятеля Філіпа привабливішим, я надав йому дуже практичних, приземлених релігійних поглядів, переймання людськими душами тут, на землі, а не лише на небі.

Сексуальність Філіпа також стала проблемою. У Середньовіччі всі монахи та священники мали давати обітницю целібату (безшлюбності). Вочевидь головною драмою мала стати боротьба людини зі своїми пристрастями. Але така тема не викликала в мене ентузіазму. Я виріс у шістдесяті й, природно, співчував тим, хто віддавався спокусам, коли вони виникали. Врешті-решт я зробив Філіпа представником тієї нечисленної групи людей, для яких секс не має особливого значення. З усіх моїх персонажів він — єдиний, хто позитивно ставиться до своєї безшлюбності.