Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 194)

Частина п’ята

1152–1155

Розділ 14

I

Через сім років Джек закінчив трансепти — два крила хрестоподібної церкви, — і вони цілком відповідали його сподіванням. Він удосконалив ідеї Сен-Дені, зробивши все вищим і вужчим: вікна, арки й саме склепіння. Стовпчасті колони граційно здіймалися в галереї та перетворювалися на нервюри у склепінні, вигинаючись, щоб зустрітися посередині стелі, а високі стрілчасті вікна заливали приміщення світлом. Ліплення було тонким і делікатним, а різьблене з каменю оздоблення утворювало листяний орнамент.

А потім у клеристорії з’явилися тріщини.

Шокований і приголомшений, Джек стояв у високому проході клеристорію і дивився на величезну тріщину в північному трансепті, яку було так добре видно в яскравому ранковому світлі. З погляду мулярської справи конструкція мала бути міцною, але тріщина свідчила про протилежне. Його склепіння було вищим за будь-яке, що Джекові доводилося бачити, але не набагато. Він не припустився тієї самої помилки, що Альфред: не звів кам’яне склепіння над будівлею, не здатною витримати його вагу, натомість старанно виконав усі розрахунки — його стіни призначалися саме для кам’яного склепіння. Але тріщини в клеристорії з’явилися точнісінько там, де почало руйнуватися Альфредове склепіння. Альфред прорахувався, але Джек був певен у своїх розрахунках. Була якась інша причина, але Джек не знав, яка саме. Небезпеки, принаймні в короткочасній перспективі, в тому не було: тріщини замазали розчином, і вони не розширювалися. Будівля залишалася в безпеці, але була слабкою, і ця слабкість зіпсувала для Джека все. Він хотів, щоб його собор простояв до Судного дня.

Джек вийшов із клеристорію та збіг сходами у вежі вниз, у галерею, де облаштував підлогу для креслення — в куточку біля північної паперті, що добре освітлювався вікнами. Заходився креслити стовп для нави. Він намалював ромб, потім — квадрат усередині ромба і нарешті коло всередині квадрата. Колони мали виходити із чотирьох вершин ромба та розходитися вгорі на північ, південь, схід і захід, утворюючи арки або нервюри. Допоміжні колони, підіймаючись із вершин квадрата, мали вгорі утворити нервюри склепіння, які проходили по діагоналі через склепіння головної нави з одного боку та склепіння бічної нави — з другого. Коло в центрі було осердям стовпа.

Усі Джекові проекти ґрунтувалися на простих геометричних формах і деяких складніших пропорціях, як-от відношення квадратного кореня з двох до квадратного кореня з трьох. Джек навчився вираховувати квадратні корені в Толедо, хоча більшість мулярів цього не вміла й використовувала прості геометричні конструкції. Вони знали, що діаметр кола, описаного навколо чотирьох вершин квадрата, буде більшим за сторону квадрата в співвідношенні квадратного кореня з двох до одного. Це співвідношення — корінь із двох до одного — було найстарішою мулярською формулою, адже являло собою відношення зовнішньої ширини до внутрішньої і, таким чином, визначало товщину стіни.

Джекове завдання значно ускладнювалося релігійним значенням різних цифр. Пріор Філіп планував присвятити собор Діві Марії, адже Плачуща Мадонна творила більше чудес, ніж мощі святого Адольфія. Він хотів, щоб Джек зробив прив’язку до цифр дев’ять і сім, бо вони були цифрами Марії. Тому він спроектував наву з дев’ятьма прогонами, а новий вівтар, який збиралися будувати після завершення інших робіт, — із сімома. Глуха аркада в бічних навах мала сім арок на прогін, а західний фасад — дев’ять стрілчастих вікон. Джек нічого не міг сказати щодо теологічного значення чисел, але інстинктивно відчував: якщо використовувати в побудові одні й ті самі числа послідовно, це обов’язково додасть гармонії споруді.

Він іще працював над кресленням стовпа, коли його перервав старший покрівельник, який зітнувся з проблемою і хотів порадитися з Джеком.

Джек пішов за ним сходами у вежі, через клеристорій і під дах. Вони пройшли вздовж заокруглених бань — такий вигляд мало нервюрне склепіння ззовні. Над ними покрівельники розгортали великі свинцеві листи та прибивали їх цвяхами до кроков. Вони рухалися знизу вгору, накладаючи кожен наступний лист на нижній нахлистом, щоб дощ не міг потрапити всередину.

Джек негайно зрозумів, у чому проблема. Він замислив декоративний бельведер наприкінці розжолобка між двома похилими дахами, але доручив проектування старшому мулярові, а той не подбав про відводи для дощової води. Бельведер треба було переробити. Джек велів майстрові переказати це мулярові та повернувся до своїх креслень.

Там він із подивом побачив Альфреда, що чекав на нього.

Він не розмовляв із зведенюком уже десять років. Кілька разів Джек здалека бачив його — у Ширингу чи у Вінчестері. А Алієна не бачилася з ним уже дев’ять років, хоча вони, за церковними правилами, і досі були одружені. Марта десь раз на рік навідувалася до брата в його ширингський будинок і завжди приносила ті самі новини: він процвітає, будуючи кам’яниці для ширингських містян, живе сам і анітрохи не змінився.

Проте тепер Альфред здавався не успішним, а втомленим і розбитим. Він завжди був кремезним і дужим, але нині мав виснажний вигляд: його обличчя схуднуло, а рука, якою Альфред прибрав волосся з очей, з м’ясистої перетворилася на кістляву.

— Здоров, Джеку, — сказав він.

Вираз його обличчя був агресивним, але тон — запопадливим, і це сполучення здавалося доволі непривабливим.

— Привіт, Альфреде, — обережно відповів Джек. — Коли я бачив тебе минулого разу, ти носив туніку й був гладкіший.

— Це було три роки тому — до першого неврожаю.

— Мабуть.

Три неврожайні роки поспіль спричинили голод. Вілани голодували, багато хто з фермерів-орендарів зубожів, а ширингські містяни вже не могли дозволити собі розкішні нові будинки. Альфред, схоже, також постраждав.

— Що привело тебе в Кінгзбридж через стільки років? — спитав його Джек.

— Я чув про твої трансепти й прийшов подивитися. — У його голосі вчувалося заздрісне захоплення. — Де ти навчився так будувати?

— У Парижі, — коротко відповів Джек. Він не хотів обговорювати той період свого життя з Альфредом, який став причиною його паломництва.

— Зрозуміло. — Альфред вимовив це ніяково, а потім додав із удаваною байдужістю: — Я хотів би попрацювати тут, щоб перейняти деякі із цих нових фокусів.

Джек був приголомшений. Невже Альфред справді має нахабство просити в нього роботу? Щоб виграти час, він спитав:

— А де твої робітники?

— Я тепер сам, — просто сказав Альфред. — Для них не було роботи.

— Ми не наймаємо людей, — так само просто відповів Джек. — Рук у нас вистачає.

— Але ж вправний муляр ніколи не завадить, правда ж?

Джек почув у його голосі благальні нотки та зрозумів, що Альфред у відчаї, але вирішив бути чесним.

— Альфреде, після того, що було між нами, я мав би бути останнім, до кого ти звернешся по допомогу.

— Ти і є останній, — відверто сказав Альфред. — Я скрізь питав. Ніхто не наймає будівників через голод.

Джек згадав часи, коли Альфред знущався з нього, ображав і бив. Альфред загнав його до монастиря, а потім змусив покинути дім і рідних. Він не мав підстав допомагати Альфредові. Насправді він мав усі підстави радіти з його нещастя.

— Я не взяв би тебе, навіть якби нам були потрібні люди, — промовив Джек.

— Я сподівався на інше, — вперто наполягав Альфред. — Врешті-решт, то мій батько навчив тебе всього, що ти вмієш. Завдяки йому ти став старшим майстром. Невже не допоможеш мені заради нього?

Заради Тома. Раптом Джек відчув докори сумління. Том по-своєму намагався бути добрим вітчимом. Він не був ані ніжним, ані уважним, але ставився до Джека так само, як до рідних дітей, і терпляче й щедро передавав свої знання та вміння. Крім того, він робив Джекову матір щасливою.

«Врешті-решт, я став успішним і заможним старшим майстром на шляху до здійснення своєї мрії — зведення найпрекраснішого собору на світі, а Альфред — злиденним, голодним і безробітним. Хіба це не є достатньою відплатою? — подумав Джек і сам собі відповів: — Ні, аж ніяк».

Але потім пом’якшав.

— Добре, — сказав він. — Я наймаю тебе, але тільки в пам’ять про Тома.

— Дякую, — відгукнувся Альфред. Його обличчя залишилося невиразним. — Можна починати просто зараз?

Джек кивнув.

— Ми закладаємо фундамент у наві. Ставай до роботи.

Зведенюк простигнув йому руку. Якусь мить Джек вагався, але таки потиснув її. Альфредова хватка з роками не послабшала.

Альфред пішов. Джек стояв і дивився на креслення колони. Він зробив його в натуральну величину, щоб старший тесляр міг виготовити шаблон за ескізом, за яким муляри потім розмічатимуть каміння для різьблення.

Чи не було його рішення хибним? Він згадав, що Альфредова стеля завалилася. Але він не залучатиме зведенюка до складних робіт — будівництва склепіння та арок: прямі стіни й підлога — то межа його вмінь.

Поки Джек розмірковував, почулися полудневі дзвони до обіду. Він відклав нагострений цвях, яким креслив, і подався додому.

Одружені муляри обідали по домівках, а самотні їли в повітці. На деяких будівельних майданчиках робітників годували — щоб запобігти пообіднім запізненням, прогулам і пияцтву. Але чернечий стіл часто був надто бідний, і більшість майстрів самі забезпечували себе харчами. Джек жив у старому будинку Тома Будівника зі своєю зведеною сестрою Мартою, яка була йому за домогосподарку. Вона також доглядала Томмі й другу Джекову дитину — дівчинку, яку вони з Алієною назвали Саллі, — коли Алієна мала справи. Марта зазвичай куховарила для Джека й дітей, а Алієна часом приєднувалася до них.