Кен Фоллетт – Стовпи землі (страница 141)

Усю свою пристрасть він спрямував у роботу. Різьбив пояси й виступи, що, здавалося, підтримували вгорі арки або колони. Пояси часто прикрашали орнаментом у вигляді листя, але зображення людини, що тримає арку в руках або підпирає її спиною, теж вважалося традиційним. Джек дещо змінив звичний вигляд людини, додавши її позі драматизму й зобразивши вираз болю на її обличчі, щоб показати вічні страждання, на які приречено того, хто тримає величезну вагу каменя. Хлопець знав, що його робота надзвичайна: ніхто інший не зумів би вирізьбити людину так, ніби вона відчуває біль. Коли Том побачив це, то похитав головою, не знаючи, чи дивуватися експресивності зображення, а чи його незвичності. А ось Філіпові воно дуже сподобалося. Утім, Джекові було байдуже, що вони думають: він вважав, що ті, хто не оцінив його, просто сліпці.

Якось у понеділок, під час Великого посту, коли всі були дратівливі через те, що не їли м’яса упродовж трьох тижнів, Альфред прийшов на будівництво з тріумфальним виглядом. Напередодні він їздив у Ширинг. Джек не знав, що він робив там, але, судячи з усього, його зведенюк повернувся задоволеним.

Під час першої перерви, коли Еніда Броварка відкоркувала барильце елю на видноті, щоб продавати його робітникам, Альфред витягнув пенні й гукнув:

— Гей, Джеку Томсоне, принеси-но мені елю.

«Це якось пов’язано з моїм батьком», — подумав Джек. Він проігнорував Альфреда.

Один із теслярів — старий, на ім’я Пітер, — додав:

— Роби, що тобі кажуть, підмайстрику.

Підмайстер мав у всьому слухатися майстра.

— Я не Томів син, — відповів Джек. — Том — мій вітчим, і Альфред це знає.

— Байдуже, роби що кажуть, — розсудив Пітер.

Джек неохоче взяв у Альфреда гроші та став у чергу.

— Мого батька звали Джек Шербур, — гучно промовив він. — Можете звати мене Джеком Джексоном, щоб не плутати з Джеком Ковалем.

— Радше Джеком Байстрюком, — вставив Альфред.

Джек сказав, ні до кого не звертаючись:

— Знаєте, чому Альфред ніколи не зашнуровує чоботи? — Усі подивилися на Альфредові ноги. І справді, його важкі брудні чоботи, пошиті так, щоб затягувати вгорі шнурками, були взуті нарозхрист. — Щоб швидше дістатися до пальців на ногах, коли треба порахувати більше, ніж до десяти.

Майстри посміхнулися, а підмайстри пирхнули. Джек віддав пенні Еніді, й та націдила кухоль елю. Він відніс його Альфредові та простягнув із комічним поклоном. Альфред розсердився, але не сильно: схоже, він іще щось мав на умі. Джек відійшов пити свій ель разом з іншими підмайстрами, сподіваючись, що зведенюк відчепиться від нього.

Але марно. За кілька хвилин Альфред підійшов до нього та сказав:

— Якби моїм батьком був Джек Шербур, я б цим не хизувався. Хіба ти не знаєш, ким він був?

— Він був менестрелем, — відповів Джек, який, хоч і намагався говорити впевнено, однаково боявся того, що Альфред скаже далі. — Навряд чи ти знаєш, хто такий менестрель.

— Він був крадієм, — випалив Альфред.

— Замовкни, бовдуре.

Джек відвернувся й відсьорбнув елю, але він не ліз йому в горлянку. Альфред мав якісь причини, щоб казати це.

— Хіба ти не знаєш, як він помер? — правив своєї Альфред.

«Зрозуміло, — подумав Джек. — Ось що він дізнався вчора в Ширингу. Ось чому ходить з такою дурнуватою посмішкою».

— Ні, Альфреде, я не знаю, як помер мій батько, але, схоже, ти зараз мене просвітиш.

— Його підвісили за шию, як роблять із мерзенними злодіями.

Джек мимовільно вибухнув надривним криком. Він відчував, що Альфред каже правду — той був надто певний у собі, щоб це було вигадкою. Крім того, це пояснювало скритність матері. Упродовж багатьох років Джек страшився почути щось таке. Увесь цей час він удавав, що не байстрюк, а син гідного чоловіка із чистим ім’ям. Насправді ж завжди боявся, що його батько причетний до чогось ганебного, що їм дошкуляли недурно, що він скоїв якийсь злочин. Джекові й без того було тяжко: відкинутий Алієною, він почувався нікчемним і дрібним. Правда про батька стала для нього надважким ударом.

Альфред посміхався, неймовірно вдоволений собою: його, схоже, дуже тішило те, як сказане ним подіяло на Джека. Те, що його батька повісили, вже саме собою стало жахливою звісткою, але Альфредова зловтіха була просто нестерпною. Не тямлячи себе, Джек виплеснув ель в Альфредове вишкірене обличчя.

Інші підмайстри, які захоплено спостерігали за сваркою зведених братів, квапливо відступили на кілька кроків. Альфред протер очі, заревів зі злості й махнув велетенським кулаком — на диво швидко як на такого здорованя. Удар влучив Джекові у вилицю й був таким сильним, що замість болю хлопець відчув оніміння. Не встигнув він оговтатися, як Альфред вдарив його під дих. Це було жахливо боляче. Джек відчув, що не може дихати — і ніколи не зможе. Він зігнувся й упав. Тоді Альфред штурхонув його в голову важчезним чоботом, і на мить світло згасло в Джекових очах.

Він сліпо перевернувся та підхопився на ноги. Однак Альфредові було того замало. Щойно Джек підвівся, здоровань схопив його. Джек став вириватися. Тепер йому зробилося страшно. Альфред не помилує його. Якщо він не втече, Альфред скалічить його. Зведенюк міцно тримав його, і Джек ніяк не міг вирватися, але коли Альфред заніс кулак для удару, Джек раптом вислизнув з його рук.

Він стрімголов побіг, а Альфред рвонув за ним. Джек обминув діжку з вапном і штовхнув її, щоб вона впала переслідувачу під ноги. Вапно розсипалося по землі. Альфред перестрибнув діжку, проте врізався в іншу — для дощової води — і завалив її. Вапно, залите водою, заклекотіло й зашипіло. Робітники запротестували проти такого марнотратства, але Альфред не слухав їх, а Джек думав лише про те, як втекти від нього. Він біг, зігнувшись навпіл від болю, досі напівсліпий після удару в голову.

Альфред наздогнав його та підставив ногу. Джек полетів сторч головою.

«Мені кінець!» — думав він, поки котився. Схопився на ноги й проскочив під драбиною, приставленою до риштовання. Альфред не відставав. Джек почувався загнаним зайцем. Драбина врятувала його. Поки Альфред ліз під драбину, Джек вискочив з іншого боку й щосили подерся вгору. Він стрибав по щаблях, немов щур у канаві.

Він відчув, як трясеться драбина, — то Альфред ліз слідом. Джек був моторніший за Альфреда, але голова в нього й досі паморочилася. Він дістався верху й незграбно став на ноги, але зашпортався й упав на свіжу кладку — її змурували цього ранку, тож розчин і досі був сирий. Коли Джек врізався в неї, цілий шмат стіни зсунувся, і три чи чотири камені змістилися вбік і попадали вниз. Джек уже думав, що полетить за ними. Він ледь втримався на самому краю та побачив, як величезні каменюки, перевертаючись, летять униз із висоти у вісімдесят футів[142] і падають на дахи повіток, що тулилися до стіни собору. Джек випрямився, сподіваючись, що у повітках нікого не було. Тим часом Альфред видерся по драбині й побіг до нього по хисткому риштованню.

Пика в Альфреда була червона, він важко дихав, в його очах горіла щира ненависть. Джек не мав жодних сумнівів, що в такому стані зведенюк уб’є його без вагань. Він подумав, що Альфред, коли добереться до нього, скине зі стіни. Той наближався, а Джек відступав. Він вступив у щось м’яке та зрозумів, що то вапняний розчин. Йому дещо спало на думку. Хлопець зупинився, набрав пригорщу розчину та жбурнув його Альфредові прямісінько в очі.

Альфред, засліплений, зупинився й потрусив головою в спробах позбутися розчину. У Джека нарешті з’явилася можливість втекти. Він побіг на дальній край помосту, сподіваючись спуститися, вибігти за межі монастирського подвір’я й упродовж дня переховуватися в лісі. Але, на його жах, з іншого кінця помосту не було драбини, а злізти самим риштованням він не міг, адже воно не діставало землі — його звели на балках, вставлених в отвори в стіні. Джек опинився в пастці.

Він озирнувся. Альфред протер очі від розчину й насувався на нього.

У Джека залишався останній шанс.

З того краю, де стіна ще була недобудована, — на стику вівтаря й трансепта — кожен ряд кладки був на пів каменя коротший за нижчий, утворюючи круті й вузенькі сходи, якими найсміливіші робітники часом підіймалися на поміст. Мало не вмираючи зі страху, Джек заліз на стіну й пішов — обережно, але швидко, стараючись не дивитися вниз. Він дійшов до імпровізованих сходів і аж тоді глянув на землю. Його аж занудило зі страху. Він подивився через плече: Альфред уже стояв на стіні. Джек став спускатися.

Він не розумів, як Альфред не боїться, адже той не вирізнявся хоробрістю. Ненависть, здавалося, притупила його обережність. Поки вони спускалися вниз карколомно крутими сходами, Альфред почав наздоганяти Джека. Вони були на висоті двадцяти футів[143], коли хлопець побачив, що переслідувач уже майже поруч. У відчаї Джек стрибнув униз, на очеретяний дах повітки теслярів, покотився по ньому й упав на землю, але приземлився невдало й вивихнув кісточку.

Хлопець підвівся. За ті секунди, що він падав, Альфред встигнув спуститися й тепер біг до повітки. Джек завмер, притиснувшись спиною до стіни, а його супротивник зупинився, чекаючи, в який бік він кинеться. Якусь мить він відчайдушно вагався, а потім наважився й позадкував у повітку.

Робітників там не було, адже всі вони зібралися навколо барильця Еніди. На лавках у повітці лежали молоти, пилки та стамески теслярів, а також фрагменти конструкцій, над якими вони працювали. Посередині на підлозі стояв великий елемент нового риштовання, призначений для будівництва арки, а позаду, впритул до церковної стіни, горіло вогнище, в якому палили стружки й обрізки деревини.