Кен Бруен – Хрест (страница 28)

Я уважно подивився на її ноги, а вона не дуже задоволено — на мене.

Я сказав:

— Ні, ну а що? Ти все в джинсах ходиш, от мені просто цікаво стало, що ти там ховала.

Вона розсердилася, але їй було по-жіночому цікаво:

— Ну і?

Поводитися з нею люб’язно — це завжди мало наслідки, так що я відказав:

— Бачив гірші.

Вона роздивлялася мій слуховий апарат і розбиті руки.

— Це якийсь новий імідж? Ти що, гадаєш, будуть рімейк «Роккі» знімати?

Я примружився й сказав:

— Ти он такі жарти жартуєш, бухаєш зранку — по-моєму, в тебе самої криза середнього віку.

Я передав їй присланий Кіґаном з Лондона матеріал і розповів про зустріч із Ґейл. Запитав:

— Коли ти їх заарештуєш?

Вона відвела погляд, нічого не сказала — і я не повірив очам:

— У тебе є все, що треба! Скажи, що тепер поліція почне діяти.

Вона перевела подих:

— Тут усе тримається на здогадах, немає чітких доказів, а виходить, що в англійській сім’ї загинула людина під час перебування в Ірландії; якщо звинуватити їх у цих жахливих злочинах, без доказів і свідчень, це вдарить по туристичному бізнесу, по відносинах із Британією і...

Я зупинив її:

— Так, я знаю, як це влаштоване, але ж ну ради Бога!

У мене не було слів для досади. Ну так, система, як сказали б американці, не фонтан, але Господи Боже мій, коли я приніс їй усю справу на блюдечку, вона ж, певне, могла б щось вдіяти!

Я зі злості стукнув себе по лобі кулаком. Хотілося криком кричати: «Я ж тобі все приніс підписане, розгадане, готове до вживання, і що? Нічого?!»

Мій стан відобразився на її обличчі, і я зрозумів, що звинувачувати її безглуздо. Спробував дати гніву перегоріти. Усе життя, прости Господи, і ти, Ойне Гітоне, пробач, я бив не того собаку.

Я пробурмотів під ніс:

— Бля, ох ти ж бля...

— Ми будемо за ними стежити. Офіційна інструкція — ігнорувати всі нові зачіпки, які знайдено.

Боже мій, як же я втомився.

— Чула колись про Клода Кокберна? — запитав я.

— Це хто?

— Він сказав: «Ніколи не вір нічому, доки його офіційно не спростують».

Ну і мені треба було знати дещо.

— А аналізи, е-е... що ти ото, за свої, е-е... за своє здоров’я хвилювалася. Є новини?

Її повеселило те, що я посоромився сказати «груди», і я був радий бачити її усмішку. Вона сказала:

— Зробили біопсію — випробування не з приємних — і скоро буде результат.

Вона хвилювалася, додала:

— А ти, Джеку, нічого ризикованого не роби, добре?

Я роззирнувся кав’ярнею і сказав:

— Я? Ні, я триматиму клас.

Надворі я з досади копнув ногою стінку, і перехожий кинув мені дотеп:

— Що, в лотерею не пощастило?

Місто довбаних коміків.

Через три дні склад Кінга згорів дощенту. Ґарди прийшли до мене пізно вранці, двоє, у формі: нові сорочки і, звичайно, стандартні черевики на товстій підошві. І погляди теж відповідні. Перший, старший, сказав:

— Тебе супер хоче бачити.

У другого був такий вигляд, наче він бажає заїхати мені в рило.

Сівши в машину, я запитав старшого:

— Що так твого напарника мучить?

Він знизав плечима:

— Ти йому не подобаєшся.

Поглянув на того — під тридцять, весь борзий такий, нова порода: може, ще й в коледжі вчиться вночі.

— Та він же мене не знає, — сказав я.

Той засміявся:

— Гірше — він знає про тебе.

Я звернувся до молодшого:

— А ви не маєте хотіти розповісти мені, чому мене везете?

Той, весь як вузол стримуваної злості, сказав:

— Заткни пельку.

Ось ти яка — ірландська версія правила Міранди.

Вони привели мене просто в кабінет Кленсі, великої шишки, супера чи навіть Супера. Колись він був моїм найкращим другом, ми разом билися й були биті, навчались основ поліцейської справи. А потім мене звільнили — як в унітаз спустили. А він рухався вгору по службі, повільно і впевнено. Походив суперінтендант Кленсі з Роскоммона, вони там знають, як грати в цю гру, ну а таких, як він, умільців навіть там мало. З роками наші стосунки перейшли у справжню війну. Він час від часу тягав мене до себе й намагався якщо не нейтралізувати, то принаймні залякати.

Він сидів за масивним столом, у повній своїй синій формі, на грудях ордени — просто бенкет несмаку. Обличчя в суперінтенданта запало, на кожному придатному до цього клаптику шкіри пролягли зморшки. Певне, кар’єризм як гра має свою ціну. Він не піднімав очей з розкладених на столі паперів, потім захлопнув теку, поглянув угору й сказав:

— Тіммінсе, можеш іти.

То був старший ґард. А меншому він сказав:

— А ти тут посидь зі мною та містером Тейлором.

Кленсі показав мені на твердий стілець перед ним.

Я сів.

Позаду стояв молодший ґард.

Я став чекати.