Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 99)

– Пхе! А ти не замислювався над тим, як трапилася така зручна для неї випадковість?

– Не замислювався. Це не важливо. Випадковості трапляються час від часу.

– Це каже твій скромний інтелект чи постпідліткові гормони?

– Це каже здоровий глузд, якого тебе позбавили разом із соромом.

Фермін саркастично розсміявся.

– Просто чудово. Вона причарувала батька й сина нараз. І це при твоїй вродливій дружині.

– Кидай верзти нісенітниці. Тебе можуть почути.

– Нехай чують, – Фермін підвищив голос. – Нехай добре чують.

– Ферміне, я тебе благаю. Сьогодні день народження мого батька. Не влаштовуй бучі.

Фермін насупив брови і стиснув губи.

– За однієї умови.

– Домовились. Якої?

– Ти допоможеш мені дізнатися, хто насправді ця жінка.

Даніель закотив очі до стелі й зітхнув.

– І як ти пропонуєш це зробити? За допомогою твоїх словесних вивертів?

Фермін стишив голос.

– У мене є план…

Вірний своїй обіцянці, Фермін решту вечері поводився зразково. Сміявся над жартами дона Анаклето, поводився з Мерседітас так, наче вона була мадам Кюрі, і подеколи нишком, мовби вівтарний служка, зиркав на Алісію. Коли настала мить різати торт і виголошувати тост, Фермін виступив із блискучою промовою на честь винуватця свята, за яку був нагороджений оплесками й сердечними обіймами від іменинника.

– Онук допоможе мені задути свічки, – оголосив книгар. – Допоможеш, Хуліане?

Беа вимкнула світло в приміщенні, і на якусь хвилю всі лишилися тільки з миготливими вогниками свічок.

– Загадуйте бажання, мій друже, – нагадав дон Анаклето. – Може, побажаєте собі пухкеньку й моторну удовицю?

Бернарда непомітно забрала в учителя келих із шампанським і замінила його на склянку мінеральної води. Беа, що перезирнулася з нею, схвально кивнула головою.

Алісія спостерігала за тим, що діялося довкола, наче вві сні. Вона вдавала приязну безтурботність, але серце калатало їй несамовито. Вона ще ніколи не була на такому святкуванні. Майже всі дні народження, які пригадувала, Алісія святкувала або з Леандро, або сама, у кінотеатрі, тому самому, де ховалася кожну новорічну ніч, проклинаючи дурну примху: вмикати опівночі світло й переривати фільм на десять хвилин. Наче те, що Алісія проводила цю ніч там, у порожньому кінозалі, серед шести-семи таких самих самотніх душ, яких ніхто ніде не чекає, було недостатнім глумом і треба було ще плюнути їй в обличчя. Тепер Алісія не знала, як їй дати лад тому відчуттю товариства, близькості й прихильності, значно вищому за всі ці ущипливі жарти й суперечки. Хуліан міцно стискав під столом її руку, немовби серед усіх присутніх лише кількарічне маля могло зрозуміти, як вона почувається. Коли б не він, Алісія розплакалася б.

Після останніх тостів, коли Бернарда запропонувала гостям чай або каву, а дон Анаклето став пригощати всіх гаванськими сигарами, Алісія підвелася зі свого місця. Усі здивовано поглянули на неї.

– Я хотіла подякувати усім за вашу гостинність і люб’язність. А найпаче вам, сеньйоре Семпере. Батько завжди дуже поважав вас, і я впевнена: він був би щасливий знати, що цей особливий вечір я провела разом із вами. Щиро вам дякую.

Усі дивилися на неї з виразом жалю, а може, Алісія просто бачила в їхніх очах те, що відчувала сама. Вона поцілувала маленького Хуліана й рушила до дверей. Беа встала з-за столу і з серветкою в руці наздогнала її.

– Я вас проведу, Алісіє…

– Ні, ні, не треба, я вас прошу. Лишайтеся з родиною.

Перш ніж вийти, Алісія пройшла повз буфет і востаннє глянула на світлину Ізабелли. Потім, заспокоївшись, зітхнула й рушила сходами вниз. Вона мусила покинути це місце раніше, ніж їй почало б здаватися, що воно може стати її домом.

Відхід Алісії викликав серед гостей хвилю перешіптувань. Сеньйор Семпере посадив Хуліана собі на коліна й дивився на нього.

– Ти закохався, чи що? – запитав він онука.

– Я гадаю, нашому маленькому Казанові час уже до ліжка, – сказала Беа.

– Цієї поради, мабуть, дослухаюсь і я, – мовив дон Анаклето, підводячись із-за столу. – А ви, молодь, гуляйте далі, життя бо таке коротке…

Даніель уже збирався полегшено відітхнути, коли Фермін схопив його попід руку й вивів з-за столу.

– Ходімо, Даніелю, ми забули принести з підвалу ті коробки.

– Які коробки?

– Ті.

Обоє забралися з їдальні під здивовано-сонним поглядом старого книгаря.

– Я дедалі менше розумію цю родину, – мовив він.

– А я гадала, що одна така, – пробурмотіла Софія.

Вийшовши з під’їзду, Фермін скинув поглядом на тунель синюватого світла, яке кидали ліхтарі вздовж вулиці Святої Анни, і махнув Даніелеві, щоб той ішов за ним.

– І куди це ти зібрався о такій порі?

– На полювання. На вампірицю, – відказав Фермін.

– Нема й мови.

– Не клей дурника, а то вона вислизне від нас…

Не чекаючи на відповідь, Фермін рушив у напрямку до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Там він сховався під дашком над входом до Будинку Жорба і став вдивлятися у нічну темряву, помережану низькими хмарами, що повзли між дахами будинків. Даніель приєднався до товариша.

– Онде вона, змія облеслива.

– На Бога, Ферміне, не роби цього.

– Слухай-но, я своєї обіцянки дотримав. Тепер твоя черга. Ти людина слова чи макуха?

Даніель закляв свою долю, і обоє, згадавши давноминулі часи своїх аматорських детективних походеньок, пустилися слідом за Алісією Ґріс.

10

Вони йшли за нею, тиснучись до під’їздів, дорогою, яка вивела їх на проспект Де-ла-Катедраль. Там, перед кафедральним собором, розпростерся широкий майдан, який лишився після того, як бомбардуваннями під час війни було знищено до пня той район, що був на цьому місці. Рідке місячне сяйво розбризкалось по бруківці, а силует Алісії, наче обеліск, зітканий з пітьми, застиг посеред площі.

– Ти помітив? – запитав Фермін, спостерігаючи, як дівчина попрямувала вулицею Де-ла-Паха.

– Помітив що?

– Що за нами стежать.

Даніель обернувся і став вдивлятися в сріблистий півморок, що огортав вулиці.

– Он там. У під’їзді крамниці іграшок. Бачиш?

– Нічого не бачу.

– Вогник цигарки.

– То й що?

– Іде назирцем за нами від самої книгарні.

– Навіщо комусь стежити за нами?

– Може, він стежить не за нами. Може, він стежить за нею.

– Що далі, то безглуздішим усе це стає, Ферміне.

– Ба ні. Що далі, то зрозуміліше стає, що тут якась темна справа.