Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 100)

Вони йшли за Алісією вулицею Баньйос-Нуевос, вузьким видолинком поміж столітніми будинками, що, здавалося, вів зміїстим шляхом просто в обійми темряви.

– Куди вона йде? – пробурмотів Даніель.

Невдовзі він дістав відповідь на своє запитання. Алісія зупинилася на вулиці Авіньйон, навпроти «Ґран Кафе», і зайшла до будинку. Вони пройшли на кілька під’їздів далі й заховалися там.

– Що тепер?

Замість відповіді Фермін вказав на долішній поверх крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера». Даніель глянув туди й переконався, що його товариш мав рацію. Під арочним входом до взуттєвої крамниці можна було розгледіти чиюсь миршаву постать у пальті й дешевому котелку.

– Принаймні він видається дрібним, – зауважив Фермін.

– А нам що до того?

– Матимеш перевагу, якщо доведеться з ним схопитися.

– Отакої! Пречудово! А чому це саме я маю з ним схоплюватися?

– Тому що ти молодший і відповідаєш у нас за те, що називається грубою силою. Я ж забезпечую стратегічне бачення.

– Не збираюсь я ні до кого прикладати грубу силу.

– Не розумію, Даніелю, звідки в тебе взялася ця манірність? Урешті-решт, колись ти вже продемонстрував свій войовничий запал, на славу відрихтувавши пику Каскосу Буендія в готелі «Рітц». Навіть не думай, що я забув.

– Я цим не пишаюся, – визнав Даніель.

– Не виправдовуйся. Я пам’ятаю, як ця свиня надсилала любовні листи твоїй дружині, щоб затягти її в ліжко за наказом цього гада Вальса. Так, так, саме того гада, про якого ти з минулої весни вишукуєш інформацію в газетному архіві бібліотеки «Атенео», гадаючи, що мені про це нічого не відомо.

Даніель пригнічено опустив очі.

– Є якась таємниця, котрої ти не знаєш, Ферміне?

– Ти не замислювався над тим, якого біса Вальса вже бозна-відколи ніде не видно?

– Щодня про це думаю, – зізнався Даніель.

– А про те, куди поділася награбована здобич, яку Сальґадо заховав на Північному вокзалі?

Даніель кивнув.

– Хто нам сказав, що ця птиця також не працює на Вальса?

Даніель заплющив очі.

– Ти виграв, Ферміне. Що робитимемо?

Підійшовши до своєї квартири, Алісія побачила смужку світла під дверима й упізнала запах Варґасових цигарок. Вона зайшла і, не кажучи ні слова, кинула сумочку й пальто на стіл. Варґас стояв біля вікна, спиною до дверей, і мовчки курив. Алісія налила собі білого вина й сіла на канапу. Доки її не було, Варґас дістав з-під канапи коробку з документами, викраденими зі складу адвоката Бріанса. Записник Ізабелли Жисперт лежав на столі.

– Де ти був цілий день? – врешті запитала Алісія.

– Гуляв, – відповів Варґас. – Хотів прояснити голову.

– І як? Вдалося?

Поліціянт обернувся. На обличчі його помітне було побоювання.

– Ти мені пробачиш за те, що я все розповів Леандро?

Алісія сьорбнула вина і стенула плечима.

– Якщо тобі потрібен сповідник, поблизу Ла-Рамбли є церква. Думаю, нічна зміна в них триває до півночі.

Варґас опустив очі.

– Якщо тобі стане від цього легше, то мені здалося, що Леандро вже знав більшу частину того, що я розповів. Йому потрібно було тільки підтвердження.

– Із Леандро завжди так, – мовила Алісія. – Ніхто йому не повідомляє нічого нового, лише прояснює деякі деталі.

Варґас зітхнув і сказав:

– У мене не було вибору. Він уже щось занюхав. Якби я не розповів йому, що ми виявили, то поставив би тебе в незручне становище.

– Варґасе, тобі не потрібно нічого мені пояснювати. Що зроблено, те зроблено.

Запала гнітюча мовчанка.

– Фернандіто ще не повернувся? – запитала Алісія.

– Я гадав, що він із тобою.

– Що ти мені ще маєш розповісти, Варґасе?

– Санчіс…

– Що з ним?

– Мертвий. Зупинилося серце, коли його транспортували з комісаріату до Клінічної лікарні. Так написано в рапорті.

– Вилупки… – пробурмотіла Алісія.

Поліціянт всівся на канапу поруч із нею. Вони мовчки подивилися одне на одного. Алісія знову наповнила свій келих і простягнула його Варґасові. Той вихилив його одним ковтком.

– Коли ти повертаєшся до Мадрида?

– Мені дали п’ять вихідних, – сказав Варґас. – І премію, п’ять тисяч песет.

– Мої вітання. Може, поїхали на екскурсію до монастиря Монсеррат, прогуляємо всю твою премію? Той, хто не торкався Моренети, навіть не уявляє, що він втратив.

Варґас сумовито всміхнувся.

– Я скучатиму за тобою, Алісіє. Хоча ти, мабуть, не віриш мені.

– Певно, що вірю. Але ти не плекай ілюзій, начебто я за тобою ні.

Варґас усміхнувся сам до себе.

– А ти? Де ти була?

– На гостині в сім’ї Семпере.

– Чого так?

– Вечірка з приводу дня народження. Довга історія.

Варґас кивнув, наче її слова все пояснювали. Алісія вказала на записник Ізабелли.

– Ти читав, поки чекав на мене?

Поліціянт ствердно кивнув.

– Ізабелла Жисперт померла, знаючи, що цей негідник Вальс отруїв її, – мовила Алісія.

Варґас затулив обличчя долонями й провів ними по волоссю. Здавалося, кожен прожитий рік лежав йому на серці важким тягарем.

– Я втомився, – промовив він нарешті. – Я втомився від усього цього лайна.

– Чому б тобі не вийти на пенсію й не повернутися до себе додому? – запитала Алісія. – Зроби їм приємне. Читатимеш у себе на віллі в Толедо Лопе де Веґу. Хіба не таким був твій план?

– І жити з книжок, як ти?