Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 98)
Бернарда почала наповнювати супниці, коли за дверима почувся гуркіт і дзвін склотари, що падає на підлогу. За кілька секунд матеріалізувався Фермін, переможно стискаючи в кожній руці по пляшці шампанського, які йому дивом удалося врятувати.
– Ферміне, ми стільки чекали, щоб ти приніс нам цього кислого мускату? – невдоволено запитав дон Анаклето.
– Ваші добродійства, вилийте те мерзенне пійло, яке лише поганить ваші келихи, адже прибув виночерпій, і тепер ви зможете насолодитися божественним смаком сонячного напою, після якого сеча ваша пахнутиме трояндами, – заявив Фермін.
– Ферміне! Стеж за язиком! – дорікнула йому Бернарда.
– Але ж, мій пуп’яночку, якщо дзюрити за вітром так само природно й приємно, як…
Нараз Фермінові відібрало всю його балакучість. Закам’янівши, він дивився на Алісію, наче побачив привида з потойбіччя. Даніель потягнув його за руку й ледве не силоміць посадив за стіл.
– Що ж, нумо вечеряти, – постановив сеньйор Семпере, який також звернув увагу на дивну поведінку Ферміна.
Дзенькіт келихів, сміх і жарти поступово заволодівали застіллям. Лише Фермін, що тримав у руці порожню ложку й не відривав погляду від Алісії, мовчав, як камінь. Алісія вдавала, що не помічає цього, але невдовзі навіть Беа стала почувати себе ніяково. Даніель штурхнув товариша ліктем і зашепотів на вухо, до чогось спонукаючи. Фермін сьорбнув трохи супу, але далі лишався напруженим. На щастя, хоча бібліографічний дорадник книгарні «Семпере й сини» втратив мову за присутності Алісії, натомість дон Анаклето завдяки шампанському переживав другу молодість, і незабаром усі мали змогу почути його звичний аналіз останніх подій у країні. Шкільний учитель, що вважав себе духовним наступником і носієм вічного вогню дона Міґеля де Унамуно, із яким його поєднувала певна фізична подібність, а також розлоге родовідне древо зі Саламанки, узявся за своїм звичаєм змальовувати апокаліптичну картину неминучого занурення Іберійського півострова в безодню щонайчорнішого безчестя. Фермін зазвичай опонував дону Анаклето зі спортивного інтересу й полюбляв саботувати ці імпровізовані дружні дискусії затруєними дротиками своїх аргументів на кшталт «показник балакучості суспільства обернено пропорційний його інтелектуальній спроможності: коли говорять, аби поговорити, то думають мало, а роблять ще менше». Цього разу, однак, літературний дорадник був такий мовчазний, що дон Анаклето, не маючи з ким посперечатися, узявся чіплятись до Ферміна.
– Наші керманичі непокояться тільки про одне: як промити людям мізки. Вам так не здається, Ферміне?
Той лише стенув плечима.
– Даремно непокояться. Здебільшого мізки їхніх підданців досить лише легенько сполоснути.
– Прокинувся анархіст! – вихопилася Мерседітас.
Дон Анаклето задоволено всміхнувся: нарешті йому вдалося роздмухати вогонь суперечки, діла, яке він страшенно полюбляв. Фермін засопів.
– Бачиш-но, Мерседітас, оскільки я переконаний, що читати газету ти починаєш і закінчуєш на гороскопі, а сьогодні ми тут відзначаємо уродини господаря дому…
– Ферміне, передай мені хліб, будь ласка! – перервала його Беа, щоб учта не вийшла з мирних берегів.
Фермін кивнув і відступив з поля бою. Дон Федеріко, годинникар, прийшов на порятунок від напруженої мовчанки.
– Розкажіть нам, Алісіє, хто ви за фахом?
Мерседітас, яку досі муляла та увага, яку всі виявляли до несподіваної гості, кинулася в бій.
– А чому це жінка обов’язково повинна мати фах? Хіба не вистачає того, що вона порається по господарству й доглядає за своїм чоловіком і дітьми? Адже так нас навчали наші батьки, і так має бути.
Фермін хотів було щось сказати, але Бернарда поклала руку йому на зап’ясток, і він припнув язика.
– Нехай, але ж сеньйорита Алісія незаміжня. Хіба ні? – наполягав дон Федеріко.
Алісія поштиво кивнула.
– Невже у вас навіть немає нареченого? – недовірливо запитав дон Анаклето.
Дівчина, скромно всміхнувшись, похитала головою.
– Та це ж просто неподобство! Незаперечний доказ, що в цій країні не лишилося достойних парубків. Був би я молодшим років на двадцять… – мовив дон Анаклето.
– Скидайте вже ліпше всі п’ятдесят, – порадив йому Фермін.
– Чоловіком можна бути у будь-якому віці, – заперечив йому дон Анаклето.
– Тільки не плутаймо епічні поеми з урологією.
– Ферміне, за столом діти, – зробив йому зауваження сеньйор Семпере.
– Якщо ви маєте на увазі Мерседітас…
– Тобі щодня треба мити рот і мозок відбілювачем, інакше горітимеш у пеклі, – винесла вирок Мерседітас.
– Там хоч заощаджу на опаленні.
Дон Федеріко підніс руку, щоб утихомирити суперечку.
– Угамуйтеся… ви ж не даєте Алісії навіть слова мовити.
Усі замовкли й поглянули на Алісію.
– Отож, – знову звернувся до неї Федеріко, – ви збиралися нам розповісти, де працюєте…
Алісія оглянула всіх присутніх, що чекали на її відповідь.
– Правду кажучи, сьогодні був мій останній робочий день. І тепер я ще не знаю, що робитиму далі.
– Але ж ви, мабуть, думали про щось, – зауважив сеньйор Семпере.
Алісія опустила очі.
– Я думала про те, що мені хотілося б писати книжки. Принаймні спробувати.
– Браво! – похвалив її книгар. – Ви будете нашою Лафоре.
– А краще сказати – Пардо Басан [107], – утрутився дон Анаклето, який дотримувався поширеної серед іспанців думки, що за свого життя літератор, якщо тільки він уже не доходить на смертній постелі, не заслуговує на жодне визнання. – Ви зі мною не погоджуєтеся, Ферміне?
Той обвів усіх поглядом, а потім зупинив очі на Алісії.
– Я б з вами погодився, дорогий друже, якби не думав, що Пардо Басан, дивлячись у дзеркало, бачила перед собою обличчя, дещо схоже на бульдожу морду, тоді як наша
Запала глибока мовчанка.
– І що це мало би значити, всезнайко? – із докором запитала Мерседітас.
Даніель схопив Ферміна попід руку й потягнув на кухню.
– Це значить, що коли б чоловіки мали мозок бодай уполовину такий великий, як їхній рот – щоб не сказати чого іншого, – то цей світ був би набагато кращим, – зненацька промовила Софія, яка досі, здавалося, ширяла думками у хмарах або ж у тій химерній країні мрій, у якій живуть тільки юні й блаженні.
Сеньйор Семпере знову поглянув на свою небогу, яку доля послала йому чи то на втіху, чи то на прокляття його золотих років, і вже не вперше йому здалося, що він на мить почув і побачив свою Ізабеллу через океан часу.
– Це такого тепер вчать на літературному факультеті? – поцікавився дон Анаклето.
Софія стенула плечима, повертаючись до своєї країни мрій.
– Боже поможи нам у тому світі, що чекає на нас, – вирік учитель.
– Не хвилюйтеся, доне Анаклето. Світ завжди один і той самий, – заспокоїв його сеньйор Семпере. – І правда в тому, що він ні на кого не чекає, а проноситься повз тебе за першої-ліпшої нагоди. То чи не випити нам за минуле, майбутнє й за нас усіх, хто борсається поміж ними?
Малюк Хуліан охоче підніс свою склянку з молоком, підтримуючи пропозицію.
Тим часом Даніель загнав Ферміна в дальній куток кухні, де гості їх не могли ні почути, ні побачити.
– Можна дізнатися, який ґедзь тебе вкусив, Ферміне? Мабуть, завбільшки щонайменше з кавун.
– Ця жінка не та, за кого себе видає, Даніелю. Тут щось не те.
– І хто ж вона така, якщо можна дізнатися?
– Не знаю, але маю намір з’ясувати, яку хитрість вона заховала в рукаві. Я носом чую це навіть звідси, як ті дешеві парфуми, якими напахкалася Мерседітас, сподіваючись приголомшити годинникаря і зробити з нього натурала.
– І як ти збираєшся це з’ясувати?
– Із твоєю допомогою.
– Не може бути й мови. Мене в це не вплутуй.
– Не дай цій вампіриці себе одурманити. Вона хитра бестія, це я знаю так само певно, як те, що мене звати Фермін.
– Мушу тобі нагадати, що ця хитра бестія – почесна гостя мого шановного батька.