Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 93)

– Ні. Водій і сеньйора… Убач попрямували далі дорогою, що йде довкола зупинки, і заїхали до будинку, що стоїть на цьому пагорбі, просто над проспектом. Того палацу, який видно майже звідусіль і який здається казковим замком. Либонь, найгарніший будинок у всій Барселоні.

– Атож, він називається «Ель-Пінар», – сказала Алісія, яка пригадала, як тисячу разів бачила його дівчинкою, коли виходила щонеділі з сиротинця «Рібас», і уявляла, як вона житиме там посеред неосяжної книгозбірні й насолоджуватиметься нічними краєвидами міста, що розпростерлося під її ногами, немов чарівний світляний килим. – А що поліція?

– У поліційній машині сиділо два бувалих головорізи з бульдожими писками. Один із них став коло дверей будинку, а другий зайшов до ресторану «Ла Вента», щоб зателефонувати. Близько години, доки я там чекав, нічого не відбувалося. Зрештою один із поліціянтів скинув на мене поглядом, який мені анітрохи не сподобався, і я поїхав до вас, щоб розповісти про все, що бачив, і дістати нові вказівки.

– Ти чудово попрацював, Фернандіто. У тебе до цього хист.

– Ви так гадаєте?

– Я тебе підвищую, будеш тепер не «private», а «corporal Fernandito».

– А що це значить?

– Заглянь у словник. Хто не вчить мов, у того мозок перетворюються на пюре з цвітної капусти.

– Ви така розумна… То які будуть дальші накази?

Алісія замислилася на кілька секунд.

– Переодягнися й натягни на голову кашкет. Потім вертайся туди і стеж. Але моторолер залиш десь віддалік, щоб тебе не впізнав поліціянт, який на тебе дивився.

– Я залишу його біля Ротонди [102], а сам піднімуся на трамваї.

– Добра думка. Спробуй дізнатися, що відбувається всередині будинку, але не наражайся на ризик. Навіть на найменший. Ледве тобі здасться, що тебе впізнали або що хтось занадто довго видивляється на тебе, відразу втікай. Ти мене зрозумів?

– Чудово зрозумів.

– За дві-три години повернешся сюди і доповіси.

Фернандіто підвівся, готовий приступити до виконання свого завдання.

– А ви що будете робити тим часом? – запитав він.

Алісія невиразно махнула рукою. Цей жест міг означати як те, що в неї буде ціла купа справ, так і те, що жодної.

– Ви ж не втнете якоїсь дурниці, правда? – запитав Фернандіто.

– Чому ти це сказав?

Хлопець трохи зніяковіло подивився на неї з порога.

– Сам не знаю.

Цього разу Фернандіто спускався повільно, немовби кожен крок посилював його докори сумління. Лишившись наодинці, Алісія заховала записник Ізабелли до коробки, яку засунула назад під ліжко. Відтак пішла до ванної кімнати й умила обличчя холодною водою. Після цього скинула одяг і відчинила дверцята одежної шафи.

Алісія вибрала чорну сукню, яка видалася б Фернандіто гідною того, щоб Маріона Ребул з’явилася в ній у ложі для почесних гостей у театрі «Лісео». Коли Алісії виповнилося двадцять три роки – вік, до якого не дожила Ізабелла Жисперт, – Леандро пообіцяв подарувати їй, що вона захоче. Алісія попросила в нього цю сукню, якою вже два місяці милувалася в бутику на вулиці Росельйон, і замшеві французькі черевички, що пасували до сукні. Леандро, ні слова не сказавши, заплатив величезні гроші. Продавчиня, яка не знала і не наважувалася запитати, ким йому доводиться Алісія, донькою чи коханкою, лише сказала, що небагато жінок можуть носити це вбрання. Опісля Леандро повів її на вечерю до «Ла Пуньялади». Майже всі столики займали чоловіки, яких милостиво називають діловими людьми. Усі вони, наче голодні коти, облизувалися, коли дівчина проходила повз них, а потім кидали заздрісні погляди на Леандро. «Вони так дивляться на тебе, бо гадають, що ти – елітна профура», – сказав її наставник, перш ніж піднести келих за здоров’я Алісії.

Відтоді вона ще не вдягала цієї сукні. Витворюючи перед дзеркалом свій образ, підводячи тушшю очі й лагідно підкреслюючи помадою губи, Алісія всміхнулася. «Урешті-решт, усе правильно, – мовила вона сама до себе. – Елітна профура – ось хто ти насправді».

Вийшовши на вулицю, Алісія вирішила, що просто прогуляється без жодної мети, хоча в глибині душі знала: Фернандіто мав рацію, і, мабуть, вона таки втне якусь дурницю.

7

Того вечора, вимкнувши здоровий глузд, Алісія спускалася вулицею, невиразно підозрюючи, куди несуть її ноги. Крамниці на вулиці Фернандо вже запалили свої вогні, що кидали різнобарвні візерунки на бруківку. Червоногарячий круг, на тлі якого вимальовувалися карнизи й дахи, помалу догоряв на небі. Люди сновигали своїм життям у пошуках метро, крамниць чи забуття. Алісія влилася в потік перехожих, який виніс її на майдан перед міською ратушею, де вона перетнулася з батальйоном черниць, які бездоганно тримали стрій, наче пінгвіни, що мігрують кудись. Дівчина всміхнулася їм, і одна черничка, побачивши її, перехрестилася. Ріка пішоходів понесла Алісію далі, на Єпископську вулицю, до гурту спантеличених туристів, які ходили за гідом, що розмовляв із ними чудернацькою говіркою, яка мала з англійською мовою стільки ж спільного, скільки кажанячий писк.

– Señor, is this where they used to have the running of the bulls in times of the Romans? [103]

– Lless, dis is de cazidral, mileidi, bat it is ounli oupeng after de flamenco xou [104].

Дівчина лишила іноземців позаду й пройшла під показним, наче виготовленим із пап’є-маше, готичним містком. Як і туристів, її огорнув чар середньовічної фортеці, чимало елементів якої були старшими за Алісію ледве чи на десять років. Якою ж милосердною є омана і якими ж теплими є обійми незнання! За містком ловець тіней – фотограф – виставив на штативі приголомшливу фотокамеру марки «хассельблад» і тепер шукав ідеальний фокус та експозицію, щоб утілити на світлині цю чарівну казку. Це був суворий на вигляд чоловік із пильними очима, які ховалися за прямокутними скельцями величезних окулярів, що надавали йому схожості з мудрою і спокійною черепахою.

Фотограф помітив Алісію і скинув на неї зацікавленим поглядом.

– Хочете зазирнути в об’єктив, мадмуазель? – запропонував він.

Алісія несміливо кивнула. Фотограф показав їй, що треба робити. Вона поглянула на світ очима митця й засміялася, побачивши досконалість гри тіні й перспективи, що перемінила ріг вулиці, повз який дівчина проходила сотні чи тисячі разів у своєму житті.

– Око бачить, камера помічає, – пояснив фотограф. – Сподобалося?

– Це просто диво, – зізналася Алісія.

– Це лише композиція і перспектива. Весь секрет – у світлі. Треба дивитися так, наче воно – плинне. Тінь тоді видасться легесенькою хмаркою, з якої дощить світлом…

Фотограф очевидячки був професіоналом, і Алісія замислилася, якою ж буде доля його знімка. Черепаха, що володіла таємницею світла, немов прочитала її думки.

– Це для книжки, – пояснив фотограф. – Як вас звати?

– Алісія.

– Не лякайтеся, Алісіє, але мені б хотілося сфотографувати вас.

– Мене? Чому мене?

– Бо ви створіння світла й тіні, як і це місто. Що скажете?

– Тут? Зараз?

– Ні. Не зараз. Сьогодні щось вас пригнічує і не дає бути собою. Камера вловить це. Принаймні моя камера. Я хочу сфотографувати вас, коли ви скинете з себе цей тягар, що вас гнітить, і світло зможе побачити вас такою, якою ви є, а не такою, якою вас змусили бути.

Алісія почервоніла вперше й востаннє у своєму житті. Ніколи ще вона не почувалася такою незахищеною, як під поглядом цього дивного чоловіка.

– Подумайте про це, – сказав їй фотограф.

Він дістав із кишені піджака візитівку й, усміхаючись, простягнув її дівчині.

Алісія заховала візитівку й поспішила залишити гостроокого митця наодинці зі своїм мистецтвом. Вона змішалася з людом, що заполонив усі усюди довкола собору, і пришвидшила ходу. Відтак рушила по Пуерта-дель-Анхель і не зупинялася, аж доки на розі вулиці Святої Анни не побачила вітрини книгарні «Семпере й сини».

«У тебе ще є можливість нічого не зіпсувати. Просто пройди мимо».

Алісія стояла на другому боці вулиці, в під’їзді, звідки могла бачити, що діялося всередині книгарні. Спадали синювато-тьмяні барселонські зимові сутінки, які підохочували кинути виклик холоду й податися блукати вулицями без мети.

«Забирайся звідси. Що ти тут забула?»

Вона помітила Беа, яка розмовляла з покупцем. Коло неї стояв літній кавальєро, що, як здогадалася Алісія, мав бути її свекром, сеньйором Семпере. Малюк Хуліан, спершись на касовий апарат, сидів на прилавку й зосереджено читав книжку завбільшки майже з нього самого, яку тримав на колінах. Алісія всміхнулася. Раптом із підсобного приміщення з’явився Даніель із цілим стосом книжок, які він поклав на прилавок. Хуліан підвів очі й поглянув на свого батька, який скуйовдив йому волосся. Хлопчик щось сказав, і Даніель засміявся, а потім нахилився й поцілував сина в чоло.

«Ти не маєш права бути тут. Це не твоє життя, це не твоя родина. Забирайся до тої діри, з якої ти вилізла, і заховайся там».

Вона спостерігала, як Даніель впорядковує книжки, які приніс. Він ледве не пестив їх, коли витирав з них пил і викладав на прилавку, акуратно розподіляючи на три стоси. Алісії захотілося дізнатися, якими на дотик є ці руки і ці губи, коли торкаються шкіри. Вона змусила себе відвести погляд і відійшла на кілька кроків. Хіба вона мусила, хіба мала право повідомляти те, що дізналася, цим людям, які щасливо й безпечно жили, не відаючи правди? Щастя – або ж душевний спокій, найближче до щастя почуття, якого може прагнути будь-яка розумна істота, – щезає десь по дорозі, яка веде від віри до знання.