Карлос Сафон – Лабіринт духів (страница 92)

– Вам уже краще? – пробурмотів хлопець.

Алісія подивилася йому в очі й несподівано поцілувала в губи. Фернандіто, який відчув, як різноманітні частини його тіла охоплює пал, а мозком оволодіває одур, відсторонив її.

– Сеньйорито Алісіє, мені здається, це не те, чого ви зараз хочете. Ви розгублена.

Дівчина опустила обличчя й облизала губи. Фернандіто усвідомив, що пам’ятатиме цей образ до останнього свого дня.

– Вибач, Фернандіто, – мовила Алісія, спинаючись.

Він своєю чергою підвівся й запропонував дівчині стілець, на який вона сіла.

– Це лишиться тільки між нами, гаразд?

– Звісно, – відказав хлопець, подумавши, що навіть якби й захотів комусь розповісти, то не знав би, кому і що казати.

Алісія озирнулася й затримала погляд на коробці з пляшками й продуктами, що стояла посеред їдальні.

– Це ваше замовлення, – пояснив Фернандіто. – Мені спало на думку, що краще повернутися з покупками на випадок, якщо той літній сеньйор затримається тут.

Алісія всміхнулася й кивнула.

– Скільки я тобі винна?

– Це подарунок. «Пералади» в них не було, але я взяв «Пріорато», Маноло сказав, що це дуже добре вино. Сам я на ньому не розуміюся. Але якщо дозволите пораду…

– Не пити так багато. Я знаю. Дякую, Фернандіто.

– Можна запитати вас, що сталося?

Алісія стенула плечима.

– Я не впевнена, що сама знаю відповідь.

– Але вам уже краще, правда ж? Скажіть, що краще.

– Значно краще. Завдяки тобі.

Фернандіто, який сумнівався в щирості її слів, лише кивнув.

– Власне кажучи, я прийшов, щоб розказати вам, про що дізнався, – сказав він.

Алісія запитально поглянула на нього, вочевидь спантеличена.

– Про того типа, за яким ви наказали мені стежити, – пояснив хлопець. – Санчіса.

– Я зовсім забула про це. На жаль, боюся, ми запізнилися.

– Ви це кажете через затримання?

– Ти бачив, як його затримували?

Фернандіто ствердно кивнув головою.

– Сьогодні рано-вранці я чекав біля його офісу на проспекті Ґрасія, як ви мені й веліли. Там ще був приємний дідок, вуличний художник, який, побачивши, що я пильную вхід до будинку, просив переказувати вітання капітанові Варґасу. Він також працює на вас?

– Ні, то незалежний агент. Із митців. І що ж сталося?

– Санчіса я пізнав легко: він вийшов виряджений, як на весілля, і художник мені підтвердив, що це саме цей чоловік. Він сів у таксі, і я поїхав за ним на «веспі» до Бонанови. Санчіс мешкає в одному з тих дивовижних будинків на вулиці Ірадьєр. Він, мабуть, добре тямить у бізнесі, бо район страх який престижний, а будинок…

– Він добре тямить в одруженні, – сказала Алісія.

– Зрозуміло. Прихапав чуже. Отож невдовзі після того там з’явилася поліційна машина й фургон, із якого вийшла ціла ватага. Сім чи вісім чоловік щонайменше. Вони спершу обійшли дім, а потім один із них, одягнутий, як дженджик, подзвонив у двері.

– А де був ти, поки все це діялося?

– У схованці. На другому боці вулиці є будинок, в якому саме тривають якісь роботи. Там можна легко заховатися. Бачите, я подбав про обережність.

– І що сталося далі?

– За кілька хвилин вони вивели Санчіса в самій сорочці, уже в наручниках. Він опирався, але один із поліціянтів ударив його кийком під коліна, а потім його затягли до фургона. Я мав намір поїхати за ними, але потім мені здалося, що один із поліціянтів, той, що був так чепуристо вбраний, поглянув на будинок, де я заховався, й побачив мене. Фургон рушив на повній швидкості, а легкова машина лишилася, однак від’їхала метрів за двадцять, ставши на розі вулиці Марженат, де її не було видно з будинку. Про всяк випадок я вирішив зостатися у своїй криївці.

– Правильне рішення. У таких ситуаціях ніколи не можна показуватися. Краще втратити слід, ніж голову.

– Я так і подумав. Мій батько завжди каже: «Краще відсидіти дупу, ніж втратити голову».

– Мудрі слова.

– Отож я вже починав нервуватися і збирався йти звідти, коли це до будинку під’їхала ще одна машина. Розкішний «мерседес», із якого вийшов доволі дивний суб’єкт.

– Дивний?

– Він мав щось на кшталт маски, так, наче йому бракувало півобличчя абощо.

– Морґадо.

– Ви його знаєте?

– Це Санчісів водій.

Фернандіто кивнув, у захваті від тих таємничих історій, з якими мала справу його обожнювана Алісія.

– Я так і подумав. Він був одягнений, як одягаються водії. Отож цей чоловік виліз із машини й зайшов до будинку. За якийсь час він вийшов разом із жінкою.

– Як виглядала ця жінка?

– Молода. Як ви.

– Я для тебе молода?

Фернандіто сковтнув слину.

– Не збивайте мене. Як я сказав, жінка була молода. Не більше тридцяти років. Але вбрана була як набагато старша. Як багата панія. Що я не знав, хто вона така, то назвав її для себе Маріона Ребул [99].

– Ти не надто й помилився. Цю дівчину звати Вікторія Убач, чи то пак Санчіс. Це дружина затриманого банкіра.

– Авжеж, авжеж, саме такий вона й мала вигляд. Ці негідники завжди одружуються з жінками значно молодшими за них і значно багатшими.

– Бери приклад.

– Я на таке не придався. Але повернімося до справи. Ці двоє сіли в «мерседес». Жінка сіла спереду, біля водія, і це мені видалося дивним. Щойно вони поїхали, та інша машина, поліційна, рушила за ними.

– А ти за нею?

– Певна річ.

– І далеко ти їхав за ними?

– Не дуже. «Мерседес» петляв вузькими панськими вуличками – тими, де пахне евкаліптами й ходять якими тільки гувернантки й садівники, – аж доки не виїхав на вулицю Куатро-Камінос, а звідти на проспект Тібідабо, де я лише дивом не потрапив під «блакитний трамвай» [100].

– Тобі слід носити шолом.

– У мене є солдатська каска, американська, яку я придбав на «Лос-Енкантесі». Неначе на мене зроблена. Я фломастером написав на ній «Private Fernandito» [101], це по-англійськи, але «private» означає не приватний, а…

– Не відходь від теми, Фернандіто.

– Пробачте. Я піднявся за ними проспектом Тібідабо, до того місця, де закінчується маршрут трамвая.

– Вони їхали аж до зупинки фунікулера?